Чтение онлайн

1 От, напр., кілька таких закінчень:

Тоді він на ній одруживсь —

І стали вони жить,

І постолом добро возить.

Як почали вони пить та гулять,

Та з гармат стрілять, —

Та [й] я там був, мед, вино пив,

По бороді текло —

А в роті не було.

Як стрельнули мене з гармати,

То залетів я сюди до хати,

Та тепер тут сижу (Чуб., 35).

Варіант Рокосовської:

А я там був, мед, вино пив,

По бороді текло, в роті не було.

Як я там напився —

На гною спать положився,

А на тім гною оруді стояли,

А тиї оруді гноєм затикали.

Як не стало гною, то заткнули мною,

Як вистрілили з гармати,

То я став аж тут брехати.

Звінчались вони, і тепер живуть — і хліб жують.

Я там була, мед-горілку пила,

По бороді текло, а в роті не було.

І дали мені блин,

А той блин да сімдесять год в гною гнив,

Дак паничі такі гарнесенькі були та смілі —

Вихватили та з’їли! (с. 76).

Я там був, мед-вино пив,

По бороді текло, а в роті не було.

Правда, я молодець,

Що зробив казці конець? (с. 424).

От вам казочка,

А мені бубликів вязочка. (с. 138).

Взірцями переважно віршованих текстів можуть служити дитячі казки, напр., про «діда і бабу» (Чуб., 90):

Був собі дід та баба.

Мали собі курочку рябушечку.

Курочка яєчко знесла,

Баба хижку мила,

Тут такі віршовані партії перериваються прозовими інтервалами. Напр.: «Дуб листе поспускав. Прийшов бичок. — Чого ти, дубе, листє поспускав? — Якби ти знав, то б і ріжки позбивав». І потім знов починається повторення віршової строфи.

Сі казки з повтореннями, звісні у різних примітивних народів як забавна примітивна гра (див. згадані «Примітивні оповідання», видані Укр. Соц. Інститутом), можуть взагалі служити взірцем спеціального казкового речитативу — так званого у великоруських казкарів «говорка» — більш короткого і спішного, ніж речитатив епічний (про нього у Савченка, Рус. нар. сказка, с. 16 і 285). Я думаю, що його можна вважати спадщиною старшої, київської доби, коли не ранішої, — дарма що в нинішніх укр. записях сі партії могли з’явитися під великоруськими впливами. Як взірець наших речитативних партій, що приходить в різних казках, наведу, напр.:

Прийшли, аж ті добре шатались,

Уже з куріня забрались,

Як побігли — та й на дуба зібрались.

Стали вовки думати-гадати,

Як би козла та барана нагнати (Рудч., 42).

Стоїть кабан на цепу,

Іклами оре, ухом сіє, хвостом волочить,

За ним дощ мочить,

а назад його жнеться

І в копи кладеться —

Готове в клуні возять (Чуб., 14),

Може, на місці буде тут нагадати, що мішання прозових і віршованих партій взагалі часто стрічається в ранніх стадіях творчості, і деякі дослідники старої індійської і середньовічної європейської творчості вважають такий мішаний виклад за форму ранішу, з котрої вже пізніше переробленії були одноцільні віршовані твори. Так толкують старонімецький термін: singen und sagen, старофранцузьке: dire et chanter. Можливо, що ближчі досліди відреставрують подібну «співомовку» форму старих професіоналів і у нас (нижче я ще поверну до сього питання).

Сі професіонали у нас вигинули десь в XVI — XVII вв., і з ними вимерла і стара епічна, оповідальна поезія на старі героїчні, казкові і побутові теми, зіставивши тільки досить незначні останки в репертуарі, стилю і манері лірників і кобзарів та досвітчаних й колядницьких оповідань. Я вище зазначив, що нинішня колядницька дружина заховала ще виразні прикмети скоморошої чи яким би вона іншим іменем називалась — дружини професіоналів: співаків, плісанників і оповідачів. Колядники, де їх добре приймають, репродукують репертуар з усіх сих сфер: поезії епічної (тепер на церковні теми), величальної, веселих оповідань, плясу сакрального (магічно-обрядового) і забавного. Дещо з того можемо бачити і у реномованих забавників, які звеселяють досвітки і вечорниці веселими оповіданнями, співами і т. д.

Я все-таки думаю, що раніше чи пізніше, обережно підходячи від пережитків наших і інших східнослов’янських: від літературного і фольклорного матеріалу — наші дослідники відреставрують більш-менш докладно образ сих мандрівних труп, носіїв нашої усної літератури (епосу передусім), музики і танцю так, як вони жили у нас перед великим культурним переломом XVI — XVII в. — масовою християнізацією і перебудовою життя на основи нової народної віри. Про се буде мова далі, і далі ж я скажу, що зможу сказати зараз про нашу епічну поезію, так, як вона виробилась під кінець, перед тим великим переломом. Там я розберу се питання, наскільки пізніша великоруська билина, так, як її законсервували старі записи XVII — XVIII вв., і сучасні пережитки (онежського та біломорського району) можуть послужити для реконструкції героїчного і побутового (новелістичного) репертуару старої України. Питання се мало досліджене, і тому при нинішнім стані підготовчих студій я ще не рішаюсь видобувати з нього, з-під пізніших книжних і усних наверствовань, репертуар старших часів — навіть київської, а тим менше ранішої доби. Тому й переношу сю тему до дальших розділів, а покищо вдоволяюсь тільки тим, щ'o одмітив з героїчних мотивів в величальних піснях і щ'o ще одмічу при перегляді поетичних тем, захованих в старому літописі, та підчеркую сю нестійкість навіть більш витривалого, одягненого ритмічною формою поетичного твору, — оскільки він не знайшов собі місця в письменних пам’ятках або не ввійшов до обрядового репертуару.

Зник от майже без сліду барвистий героїчно-фантастичний цикл, зв’язаний в традиції з іменем Олега і, очевидно, переповнений казковими мотивами, які виступають так виразно в північних билинах про Вольгу-Волхва. Дещо з нього, видко, перенеслось на пізніший образ волхва Всеслава, котрого постать уже у сучасників була окружена магічною легендою і далі потім в сім напрямі розроблялась і оспівувалась (як показує «Слово о полку Ігоревім»). Інші ж фантастичні елементи сього циклу розложилися назад в героїчній казці, з котрої були покликані невідомими поетами, щоб прибрати фантастичними мотивами образ віщого князя-чарівника. Решта, не так фантастична, розплилась в новіших формаціях київського героїчного епосу і саги, зв’язавшись з молодшими героями, позбавленими таких фантастичних прикмет.

Під кінець еволюції сього епосу найбільше мотивів скупилось наоколо Володимира Вел. Але і від сеї молодшої верстви в нашій традиції ледве заціліли убогі останки, ще не до решти позбавлені тої індивідуальної закраски, котра відрізняє поетичну сагу, епічну повість про історичні особи, місця і події від казкового оповідання, очищеного від усяких вказівок на час і місце («були собі дід та баба», «був собі такий цар» і, т. д.).

Ще менше зісталось від «князя Романа», останньої яскравої індивідуальності княжих часів, яка вразила народню уяву: його ім’я цілком механічно причепилось до деяких обрядових пісень та забав, але не донесло нічого з тих епічних мотивів, які колись були з ними зв’язані. Всі зусилля коментаторів видобути що-небудь в сім напрямі я вважаю безуспішними (див. вище). Одинокий образ з колишніх княжих та боярських чвар, в котрім міститься бодай щось: якийсь натяк на героїчний, епічний мотив — се «княгня Іванко», з несподіваним ув’язненням і тугою в темниці по княжім дозвіллю:

А там на луках, на барз широких,

Там же ми горить терновий огник,

Кол’ огня ходить широкий танець,

А в танці ходить княгня Іванко:

На головечці сокола носить,

В правій рученці коничка водить,

В лівій рученці гусельки носить.

Ніхто не видів — лем панські слузі,

Скоро ввиділи, пану повіли:

«Ой ідьте, ідьте, Иванка зв’яжіте,

Иванка зв’яжіте, ту приведіте.

Соколонька пустьте до сокільниці,

Гусельки шмарте [киньте] до гусельниці,

Коничка всадьте до кінниченьки.

Иванка всадьте до темниченьки».

Соколик квилить — головки хоче,

Гусельки грають — Иванка споминають.

Коничок гребле — до поля хоче.

Іванко плаче — до миленької хоче 1.

1 Текст у Головацького, II, с. 57, відти у Антоновича — Драгоманова, І, с. 36 д. і у Гнатюка, ч. 190; коментар Антоновича недавно повторив Третяк в своїм огляді старої укр. поезії (Dawna poezya ruska, в Dzieje literatury pieknej w Polsce — Encyklopedya Polska wyd. Akademii Umiejetno'sci XXII, 1918, c. 463 і дд.). Виводи против — у Потебні, II, с. 425 і дд.: що первісний варіант той, де образ дівчини (Гол., II, с. 82, теж з Сяніччини), і він, по гадці Потебні, входить в круг пісень про те, як дівчина згубила коней.