Чтение онлайн

1 Від літа 1926 р. до кінця 1929, переписана і справлена до друку протягом 1930 р.

Цей період її активізації, що потривав у різних стадіях протягом приблизно століття (не рахуючи різних передступних, ембріональних стадій), кинув ретроспективне світло на раніші часи і утворив досить розповсюджену в українській літературі теорію питоменної одвічної громадськості, демократизму, виборності православної української церкви, яка, мовляв, тільки притушена була панським режимом литовсько-польської доби, реставрувалась в XVI — XVII вв. і лишилась природною прикметою її й надалі. Ця теорія знаходила своїх прихильників і в церковних кругах, що мріяли про відродження церковної автономії, і в кругах громадсько-опозиційних, народницьких і революційних, що сподівалися з демократизованої і автономізованої української церкви зробити засіб активізації народних мас. Такий підхід особливо виразно виступає в Драгоманова, а документальне обгрунтовання цієї теорії взяв на себе Ор. Левицький.

Але ця концепція перманентної громадськості й автономності українського церковного життя не відповідає дійсності. Критичні зауваження до неї я зробив уперше в 1895 р. з приводу студії акад. Студинського про "Пересторогу", потім докладніше представив справу в V томі "Історії України-Руси" і в V томі "Історії укр. літератури". Я показав там, що змагання громадянства (передусім його провідних, аристократичних вершків) мати рішаючий голос у церковних справах і організація братська — це явища новіші, які різко відбивають від монархічно-ієрархічного укладу старої укр. церкви 1.

1 Див. "Іст. укр. літ.", V, с. 94-100, 154-7, 230-3.

Вони стали розвиватись головно під впливами чеського руху XV в., а ще більше — під повівами реформації XVI в. Підставою цього процесу усуспільнення церкви стає міщанська верства західноукраїнських міст, що під впливом продукційних відносин XV — XVI ст. набирає небувалої перед тим ініціативності і самопевності, серед самих же церковних кругів бачимо вагання: бажання використати для своїх інтересів ці активні громадські течії мішаються і переплітаються з кастовою відразою до вміщань громадян до церковних справ, що повинні, на їх погляд, бути виключною монополією самих церковників.

З початком XVII в. міщанські сили і міщанська активність в Зах. Україні заломлюється, але за той час утворились фактичні зв’язки між церковними діячами Східної України з новою соціальною силою — козаччиною, і, оцінивши це, громада галицьких церковників в спішнім порядку починає пересувати свій церковний осередок і культурно-освітні засоби на схід, до Києва, "під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців". Образно висловлюючись, церковна справа міняє своїх коней, пересідає з міщанського на другого, ще більш революційного коня — козацького. Під козацьким протекторатом відновлюється розбита відступством владиків церковна організація, організується школа, літературна робота. Але й тут серед церковників іде певне роздвоєння. Поруч бажання використати якповніше революційні народні сили ясно проявляють себе інші течії: якнайскорше розірвати з ними, примусивши до поступок уряд, ув’язатися з ним і замкнути церковну сферу для втручання світської людності: чи козацтва, чи міщанства, чи навіть і шляхти, поскільки вона хоче впливати на політику ієрархії. Був тільки короткий момент, підчеркнений вище, коли владики Феофанового свячення відважилися зсолідаризуватися з козаччиною, котрій вони завдячували своє висвячення і свою цілість від королівських нагінок: вони проголосили тоді козаччину спадкоємцями старих патронів православної церкви — київських князів і представниками культурних і національних традицій Старої Русі. Але це була коротка хвиля, і, зміркувавши ситуацію, ці владики почали шукати порозуміння з урядом. Тоді зарисувався розрив у самих церковних кругах: розходження з владичною ієрархією нижчого кліру, що дістав за це від ієрархічних кругів згірдливу назву "неучених попів", хоч провадили ними якраз представники тодішньої церковної ерудиції: А. Мужилівський і Зизаній. Був момент, коли могло прийти до повного розриву і сформування пресвітеріанської української церкви — цілком без’єпископальної або єпископальної тільки формально: але не стало на це революційної енергії серед загальної реакції, що запанувала на Сході, та й у Центральній Європі. Ці радикальні течії не скристалізувались, і проворний молдавсько-польсько-український магнат, користаючись з прихильної ситуації, вмів поєднати свої магнатські зв’язки з канонічним православним ригоризмом і, зайнявши місце офіціального провідника української церкви, притлумити в ній радикальні й опозиційні течії та повернути українське церковне життя в те ієрархічно-монархічне річище, з котрого воно вийшло.

Олекса Мишанич

ВІД УПОРЯДНИКА (том 6)

Друга половина п’ятого тому "Історії української літератури" Михайла Грушевського вийшла у 1927 р. і охоплювала період "першого відродження" — 1580 — 1610-ті рр. Закінчуючи п’ятий том, автор визначив хронологічні рамки наступного, шостого тому. Це мала бути "своєрідна переходова зона — яке двадцятиліттє чи чвертьстоліттє розташовання української культури на нових, київських позиціях і орієнтовання на нові соціальні сили" (т. V, с. 504), тобто козацтво.

Починається шостий том оглядом подій і творів 1609 — 1610 рр. і завершується 1632 — 1633 рр., обіймаючи, отже, історію української літератури другого, третього і початку четвертого десятиліть XVII ст. — перехідний період від явних здобутків відродження до церковно-релігійних реформ Петра Могили. Оскільки авторський підзаголовок шостого тому не виявлено, то умовно його можна подати так: "Культурно-національний, релігійний і літературний рух на Україні перехідної доби" (1610 — 1633)".

За свідченням автора, працював він над шостим томом від літа 1926 р. до кінця 1929 р. (див. с. 668). До друку том було підготовлено у 1930 р. Мав він 976 нумерованих машинописних сторінок, виготовлених на двох друкарських машинках. Тексти латинкою вписані невідомою рукою. Так само невідомою рукою зроблено чимало виправлень після передруку, особливо це стосувалося вживання букв Ђ і ъ. Руки автора на цьому машинописному примірнику не виявлено. З усього видно, що це був примірник, повністю підготовлений до складання. Титульна сторінка відсутня. На с.1 зверху напис олівцем невідомою рукою: "М. Грушевський. Історія української літератури, т. VI, ч. 1, ст. 1 — 461". Отже, том планувалося випустити у двох частинах. Друга частина мала починатися із с. 462, розділом "Вагання в київській орієнтації, зносини з Москвою; супліки до царя, патріарха тощо" і до кінця.

Трагічні для України події кінця 20-х — початку 30-х рр. надовго зупинили розвиток української науки. Підготовлений до видання шостий том виданий не був. Ім’я М. Грушевського і його наукова спадщина з часу смерті вченого і до кінця 80-х рр. піддавалися найбрутальнішій критиці і паплюженню з боку офіційної радянської історіографії.

В одній із праць акад. О. І. Білецького — "Стан і проблеми вивчення давньої української літератури" (1959) після згадки про І — V томи "Історії української літератури" М. Грушевського додано таку примітку: "Крім зазначених, був виданий, вже після смерті Грушевського, ще VI том, що зараз є бібліографічною рідкістю; в рукопису залишилася друга його половина" (Білецький О. Зібрання праць у п’яти томах. — Т. 1. — Київ, 1965. — С.109). Це повідомлення не підтверджується жодними даними: сліди названого видання виявити не вдалося.

У 30-х рр., уже після смерті М. Грушевського, О. Білецький рецензував рукопис шостого тому його "Історії української літератури" і рекомендував її до видання як пам’ятку "культурної спадщини старого світу". У цій же рецензії згадується і продовження шостого тому, яке доводило "історію української літератури до останніх десятиліть XVIII-го століття". Машинописна копія рецензії О. І. Білецького зберігається разом з машинописом шостого тому. Ми друкуємо цю рецензію поважного вченого як додаток до книги М. Грушевського. Вона є спробою оцінити цю працю як пам’ятку старої школи, підкреслює її наукове значення. Крізь ідеологічну заданість бачимо намагання врятувати книгу, дати її читачеві. Нині у нас нема ані найменших даних ні про видання у 30-х рр. першої половини шостого тому "Історії української літератури" М. Грушевського, ні про доведення праці до кінця XVIII ст. Залишаємо цю загадку майбутнім літературним детективам. Якщо вчений писав шостий том три з половиною роки, до кінця 1929 р., і опрацював всього 23 роки (до 1633 р.), то малоймовірно, щоб в умовах початку 30-х рр. він міг простежити понад півторасталітній період і написати ще 5 — 6 тис. сторінок тексту. Такий задум існував, та здійснити його, мабуть, не судилося. Свідчення О. Білецького вимагає найретельнішої перевірки.

Машинописний примірник шостого тому "Історії української літератури" М. Грушевського зберігається нині у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України (ф.122, № 4) у чотирьох теках. Папір поганої якості, жовкне і кришиться. Текст читається задовільно. Вписаний фіолетовим, чорним і синім чорнилом текст — переважно цитати з польських джерел і посилання на іноземні видання — місцями вицвів.

Готуючи книгу до видання, ми намагалися повністю зберегти всі особливості мови і правопису автора. М. Грушевський, як і в попередніх томах, користувався академічним правописом 20-х рр. Зроблено лише незначні уточнення: уніфіковано вживання великих і малих літер, написання географічних назв, пом’якшення приголосних, закінчення родового відмінка, часток не і ні (разом і окремо), вживання апострофа. Розділові знаки розставлено за сучасними вимогами. Лексика і синтаксис залишилися недоторканими.

У томі наводяться численні, часто досить великі за обсягом, цитати із стародруків і рукописних джерел. Автор загалом дотримувався тих правил передачі старих текстів, що їх виробила Археографічна комісія Української Академії наук: "не зміняти букв, допускаючи зміни, в інтересах зрозумілости, тільки в розділі слів, в інтерпункції, в уживанню великих літер... Сього я додержувався — коли мав перед собою рукописний оригінал або стародрук. Але користаючи з новіших видань, я не всюду вважав себе зв’язаним виглядом сих видань, бо в них дуже часто, навіть переважно маємо транскрипцію модернізовану, з ухилом під шкільну російську правопись XIX в., без докладних пояснень допущених змін" (Історія української літератури. Том п’ятий. Друга половина. — ДВУ. — Київ, 1927. — С. 506). Отже, цитуючи старі тексти, М. Грушевський виробив свої правила їхньої передачі, які ми повністю зберегли, допустивши лише одну зміну: послідовно знято ъ в кінці слів. Майже всі цитати звірено з першоджерелами, скрізь їх залишено у транскрипції М. Грушевського.

Жодних втручань не зроблено і в бібліографічному описі при посиланнях на джерела, хоч ці описи не відповідають сучасним вимогам і стандартам. Це було б порушенням авторської волі, такі виправлення й доповнення можливі лише у науковому виданні, що містить допоміжний довідковий матеріал. Така система бібліографічного опису застосована і у попередніх томах. Опис польськомовних видань звірено з оригіналами, внесено незначні уточнення правописного характеру.

Публікуючи окремою книгою шостий том "Історії української літератури" М. Грушевського як дорогоцінну пам’ятку нашої літературознавчої спадщини, сподіваюся, що вона буде стимулом до повного наукового перевидання І — V томів цієї фундаментальної праці, яка має неоціненне значення у нашому духовному і національному відродженні.