Чтение онлайн

– - Ой, ну скажiть, будь ласка!
– - не втримався Васько.
– - Ми нiкому-нiкому! Слово честi!

Незнайомець пустив у вуса найчарiвнiшу посмiшку, на яку тiльки був здатний:

– - Коли так -- скажу: я -- всесвiтньовiдомий академiк, а до вашого мiстечка приїхав трохи вiдпочити вiд столичної суєти та всесвiтньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, iнтерв'ю, радiо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу.
– - I академiк стомлено зiтхнув.

Хлопцi просто зомлiли вiд нечуваного щастя: вони сидять поруч iз такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть -- можуть навiть торкнутися, навiть вiталися за руку.

Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькiна лiктем у бiк i прошепотiв:

– - Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Бiльше такої нагоди може й не трапитись у життi.

Христофор трохи повагався, тодi зважився, набрав повнi груди повiтря й одним духом виклав Бубликовi-агенту все-все про свiй суперклей.

Тепер настала черга академiка млiти вiд щастя: цей клей, як вiн i уявляв собi, був безцiнним скарбом для його майбутньої кар'єри, i можливостi клею видавалися йому таки справдi необмеженими! Тож тiльки-но Христофор скiнчив свою розповiдь, суперагент пiдскочив, ухопив хлопчака за плечi i, дивлячись йому просто в очi, суворим голосом запитав:

– - Все, що ти розповiв, -- правда?

– - Найправдивiша правда!
– - вдарив себе в груди Тюлькiн.

Академiк вiдпустив його плечi й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумнiву: бути йому генералом!

Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:

– - Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви -- генiй! Обiцяю вам при свiдках, -- вiн тицьнув пальцем у Васька, -- що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.

– - А школа?
– - трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.

– - Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик.
– - Школа -- дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.

Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.

А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух -- для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...

– - Христофоре, ви чуєте, Христофоре?!
– - долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi.
– Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!

– - У мене його нема, -- схлипнув Христофор i вiдвернувся.

– - Як нема?!
– - вдруге пiдскочив Бублик.
– - Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!

– - Як ви могли про нас таке подумати!
– - образився за друга й за себе Васько.
– - Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.

– - Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записав його рецепт.

– - Неси, -- перебив його не дуже ввiчливо академiк, -- неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!

– - Де зошит?
– - ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись.
– - Де вiн?!

– - Нема...
– - ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.

– - Цить, дiвчисько!
– - гарикнув на нього академiк.
– - Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв!
– - а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.

Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.

– - Так у кого, ти кажеш, клей?
– - прискiпливо допитувався Бублик.

– - У Бевзя, -- вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

– - Вiн у мене потанцює!
– - загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов.
– - Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.

– - Ми з вами!
– - вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:

– - Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.

Роздiл одинадцятий

ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ

Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.

– - Може, пообiдаємо?
– - запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.

– - Можна, -- погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

– - Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

– - Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись!
– - Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

– - Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.