Чтение онлайн

— На все свій час, — суворо промовив Макаров. — Буде фашистам і край, і кінець. Сьогодні вони сунуть на схід, завтра поповзуть на захід. І не будемо впадати в розпач!

— Правду кажете, Олександре Івановичу, — підтвердив Юрко, — позавчора я чув біля переправи розмову двох есесівців, бідкалися, що під Києвом поліг майже весь їхній полк, залишилося їх менше батальйону. Скоро й ми дамо бій фашистам, закидаємо їх гранатами, — і хай знають. Наша підпільна група вже прийняла рішення.

Підполковник спохмурнів.

— Розкажи мені все, що ви там надумали. І нічого не приховуй. Зі мною можеш бути відвертим.

Юрко розповів, як ходили в ліс, як перенесли в бліндаж зброю, як ховали загиблих. Коли переказував зміст листа, ледве не заплакав.

Макаров поклав руку на плече, заспокоїв:

— Тримайся, Юрку, нічого не вдієш — війна!

— Яка ж це війна, — заперечив Юрко, — коли фашисти поранених постріляли, погнали їх в глинище — і всіх з автоматів… І дівчат убили! Вивезли на берег Прип'яті, поставили під вербами… Комендант Штарк зігнав людей на майдан, назвав нас рабами…

— Так це, Юрку, не проста війна, — суворо проказав Макаров, — а війна з фашистами! Це, хлопче, війна на знищення. Так її називають гітлерівці! Вони вирішили захопити нашу землю, а наш народ — знищити! І ми піднялися на Вітчизняну війну, стали на захист своєї Вітчизни! І не будемо хникати. Тепер розповідай, як ви думаєте давати бій гітлерівцям.

Юрко докладно розповів, як вони вирішили влаштувати засаду на схилах Заячої гори. Підполковник вислухав, сказав занепокоєно:

— Оце так вигадали! Принеси мою планшетку.

Юрко побіг у повітку, поліз на горище, дістав з-під дошки сховану планшетку підполковника. Макаров розгорнув карту, довго розглядав її, робив олівцем якісь позначки.

— Це не бойова операція, — сердито проказав він, — а справжнє самогубство! І не тільки вашої підпільної групи, а всього села! І дурне, безглузде самогубство! Ні — злочинне!..

Юрко мовчки дивився на схвильованого і розгніваного Макарова.

— Глянь сюди, — полковник провів по карті олівцем, — це Прип'ять. Синій квадратик — ваше село. Чорна смужка — дорога на Овруч! Проходить вона під Заячою горою. Тільки тут не одна дорога, а дві!

— Там не дорога, — підправив Юрко Макарова, — а просіка! І яке це має значення, одна там дорога чи дві?

— Має! І важливе, — перебив Юрка підполковник. — Ці дороги обтікають гору з обох боків, беруть її в своєрідні лещата. По дорозі, чи як ти її називаєш, просіці, фашисти на мотоциклах або на бронетранспортерах у перші ж хвилини бою відріжуть вам шлях до відступу. Скосять вас автоматним та кулеметним вогнем. Зараз же приведи до мене цього свого командира!

Юрко, не гаючи часу, пішов до Гончара. Той був дома, сидів на низенькому стільчику, латав чоботи.

— Не тримається моя взуванка, — поскаржився він, — одну дірку залатаєш, а поряд нова з'являється! І підошва відпала. Не міг сьогодні й на роботу вийти. Довелося поліцаям дати півлітра.

— І добре, що дома лишився!

— А що?

— Тебе хоче бачити одна людина.

— Яка людина? — насторожився Іван.

— Підполковник, начальник переправи, — тихо відповів Юрко, — сказав, що ти йому дуже потрібний.

Іван замкнув хату і вийшов з Юрком на вулицю. Сільські хлопці знали начальника переправи, знали, як він підірвав в останню хвилину понтонний міст і потопив у Прип'яті ворожі танки, але де він дівся, не знав ніхто. Макаров потис руку Гончару.

— Пам'ятаєш, — нагадав він розмову в штабі майора Вороніна, — як ти хотів лишитися в саперному батальйоні? Хвалив тебе майор, казав, що ти природжений мінер. Маю до тебе важливу розмову. І не одну. Почнемо по порядку.

Макаров сів за стіл, запросив хлопців.

— Ваш бій з фашистами доведеться відмінити!

— Чому? — почервонів Іван і кинув сердитий погляд на Юрка.

— Зараз поясню, — Макаров підсунув карту до Гончара. — Ви йдете на видиму смерть, і ніхто з вас не вціліє. Село теж буде спалене!

— Неправда! — заперечив Гончар. — Ми встигнемо відійти, і до села від Заячої гори п'ять кілометрів. При чому тут село?

— Нікуди ви, хлопці, не відійдете, — впевнено, як про якусь очевидну, незаперечну річ, сказав Макаров, — і до села від Заячої гори не п'ять кілометрів, а лише три! Але не будемо сперечатися. Давайте поглянемо на карту. Тоді все буде зрозуміло…

Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.

— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…

— Ну й що, як паралельні? — недбало кинув Гончар. — Нам потрібна одна дорога, ґрунтова. На ній фашисти! От ми їх і обстріляємо!

— А вони вас оточать, — у тон Іванові відповів підполковник, — поставлять на просіці свій бронетранспортер і ніхто з вас не зможе перетнути просіку! Ви загинете!

— Не загинемо! — вперто стояв на своєму Іван. — Відійдемо! Не відійдемо — прорвемося! Підірвемо бронетранспортер гранатами.

— До речі, про гранати. — Макаров провів олівцем по карті.— Оце схили Заячої гори. Ви влаштовуєте засаду на верхніх схилах. Так легше буде відходити. Але ніяка граната звідси не долетить до фашистів. Надто далека відстань. Від вашої позиції до дороги сто метрів. Ніякий, навіть найкращий боєць не зуміє на таку відстань кинути гранату.

— Обстріляємо фашистів з кулемета, — не так уже впевнено озвався Іван.

— А наслідки?

— Там буде видно…

— Уже видно. — Макаров показав на зелену пляму: — Ніякої шкоди твій кулемет гітлерівцям не заподіє.

— Чому?

— Перш ніж вступити в бій з ворогом, — спокійно пояснив той, — необхідно пройти відповідну підготовку. Треба хоча б навчитися стріляти, не кажу вже про вміння вести себе в бою.

— Ми ненавидимо фашистів! — твердо проказав Гончар.

— Хлопчики ви мої,— лагідно промовив Макаров, — дорогі мої хлопчики! Однієї ненависті мало! Треба діяти обережно, розумно. Ваше життя потрібне Батьківщині, потрібне життя кожної нашої людини.

— А воювати за нас хтось буде? — Іван войовничо натягнув кашкет на очі.— Виходить, сиди, мовчи і дивися, як на нашій землі господарює фашист, як він мордує наших людей. І ти його не чіпай, бо він гніватися буде. Одного фашиста вб'єш — і вже легше буде.

— Кому?

— Нашій армії, а кому ж… А так що виходить, сиди і чекай, поки німці Москву візьмуть?..

Підполковник підвівся з-за столу, вибачився:

— Приляжу трохи, серце почало заходитися…

Макаров випив ліки, полежав трохи з заплющеними очима.