Чтение онлайн

Коли відійшли від дому, мати якось глухо, стривожено заговорила:

— Сину мій, нелегко мені, матері, вести з тобою цю розмову, але інакше не можна в нинішньому житті… Серце моє болить за тебе, але я не можу ставати тобі на дорозі, яку вже, по суті, сам обрав… Тільки прошу тебе, Юрку, будь мудрий, обачний…

Юрко задоволено подумав: «Нарешті!»

— Ти маєш доручення від Вершини, — трохи заспокоївшись, заговорила знову мати, — зараз тобі треба приступати до конкретного здійснення операції…

Юрко здивовано слухав матір. Виходить, що й вона в підпіллі!..

— Що ж це за операція? — нетерпляче запитав хлопець.

І мама переповіла Юркові все, що казала Віра Миронівна про майбутню зустріч з німецьким начальством у старости.

— Ти, Юрку, мусиш виявити пошану до гостей, запросити їх до нас додому. А далі так мимохідь перейти в розмові на Білу вежу, згадати панську фальшивомонетню і оті асигнації, що їх колись подарувала мені дочка Семена Шудрі. Тільки про все це говорити байдуже, як про якісь казочки. Німці шукають шлях до панської фальшивомонетні, і Майєр повинен одразу зацікавитися фальшивими асигнаціями.

— Оце і все моє завдання? — засумнівався Юрко.

— Поки що все, — відповіла мати. — Даси німцям волок, покажеш, де ловити рибу, допоможеш варити юшку. Штарк, а особливо Майєр, — в маминім голосі проривалася тривого, — стріляні птахи. Досить їм щось запідозрити, як ми будемо розстріляні… Я трохи знаю з громадянської війни, що таке робота підпільника. Тут треба за будь-яких обставин залишатись в одній ролі. А за тебе я боюся!.. Не вмієш ти приховувати свої думки, на твоєму обличчі все написано. А Майєр читатиме кожен рух, вираз твого обличчя, очей, стежитиме за жестами, звучанням голосу. І лихо, якщо буде якась непевність чи фальш…

Юрко слухав матір, і в ньому утверджувалася віра в себе і велика гордість за маму, що відкривалась тепер йому ще й такою силою духу й волі.

— Мусиш триматися спокійно, і не задавати фашистам ніяких запитань. Тебе запитують — відповідай спокійно, врівноважено. Ніби перед тобою якісь незнайомі рибалки. Ти їм дав волок, показав рибні місця, і взагалі вони тебе більше не цікавлять!.. Зумій створити собі отаку ілюзію, і повір мені, все буде гаразд.

Надворі ставало темніше, сутінки снувалися, все нижче сідали на очерети, на Прип'ять. У верхів'ях верб подекуди ще стиха озивалась пташина, лаштуючись на нічліг.

— Чому ж ти мені раніше не сказала, — ображено запитав Юрко, — що ти в підпіллі?

— Бо ще рано було тобі про те говорити, — пояснила мама. — Такі правила конспірації, кожен підпільник виконує своє завдання і дотримується суворої таємниці. І ти, Юрку, правильно зробив, що навіть мені не обмовився ні про підземелля, ні про таємницю Зоряної кімнати, ні про твоє завдання.

Юрко від несподіванки аж зупинився:

— Лейтенант розповів тобі про підземелля?

— Ніхто нічого мені не розповідав.

— Звідки ж ти знаєш про все? Виходить, що тобі розповів тато?..

— І він промовчав…

— То звідки ж ти знаєш про підземелля та Зоряну кімнату?..

— Від тебе, Юрку, дізналася, — промовила мати. — Коли ти лежав хворий, то марив… Я спершу, як почула, злякалася… Не зналала, що й думати. Сиджу біля тебе, компрес до голови прикладаю, а саму страх бере, що з тобою таке лихо діється. Але поступово зрозуміла, що ти справді з татом побував у підземеллі, побачив круглу світлицю з портретом Червоної красуні, а в закапелку кістяк замученого повстанця Кушніра.

Юрко геть розгубився від почутого. От тобі й підпільник, от тобі й помічник партизанських розвідників! Захворів і все вибалакав!..

— Ти не пережинай. — заспокоювала Юрка мати. Те, що я знаю про тебе, ніхто не знатиме. Матері вміють берегти таємниці своїх дітей. А мені кортіло розпитати тебе про таємниче підземелля, бо й я про нього чула чимало цікавого.

— А хто ж тобі розповідав, хіба хтось в селі знає, що під палацом існує підземелля?

— Звичайно, знають, — впевнено відповіла мати. — Там такі гулянки були в тих кам'яних казематах, що весь палац ходором ходив. Тільки вхід до того підземелля був з Білої вежі. Її зруйнували, підземелля залило водою, — от люди й подумали, що все там пропало. А пан Хоткевич, виявляється, обдурив усіх і сховав свої скарби в тих підземних схоронах. А в Рожевій кімнаті,— несподівано запитала мати, — ви не бачили портрет козака Мамая?

— Нема там ніякої Рожевої кімнати, — відповів Юрко.

— Є така кімната, — впевнено мовила мати, — а поруч неї Зелена і Синя… Є й інші приміщення. Їх там десятків два набереться. Навіть є величезні кам'яні зали.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Юрко. — Хіба ти була в тому підземеллі?

— Ні,— заперечила мати, — бути там мені не доводилося, а чути — чула. Там багато всіляких чудес сховано. Мені про них колись давно баба Химка розповідала, мамка старого пана Хоткевича, діда оцього, що викинувся з фашистським десантом. Я дружила з онукою цієї бабусі, Мариною її звали. От баба Химка й розповідала нам різні чудеса про старий палац, про підземелля, в якому пани влаштовували бучні гулянки. А баба Химка, як була молодою, прислужувала коло столу. За тією кімнатою, казала вона, де на стіні намальовано портрет Катрі Загорулько, названої паном Червоною красунею, є ще велика кам'яна зала, а в ній сцена. На тій сцені вродливі кріпаки танцювали, ставили п'єси, потішали панів. Називали пани залу — оргія. Шлях до неї показував вусатий козак запорожець.

— І козака там нема, — заперечив Юрко, — вигадала баба Химка. Є там велика картина Прип'яті…

— Ні, там повинен бути намальований на стіні козак запорожець, а також шляхтич і турок, — стояла на своєму мати. — Турок показує шлях до скарбниці, а пан у золотому кунтуші стереже вхід до підземного ходу. Десь там і замаскована панська фальшивомонетня. Тільки скрізь там потаємні замки і входи. Десь там і панська бібліотека.

— Книги, — почав уже розповідати Юрко, — зберігаються в кімнаті Червоної красуні. Там стоять шафи з червоного дерева, а в них повно книжок. Є там шафи з дорогим посудом.

— То правду говорила баба Химка. Дарма що їй тоді уже було за сто років, а мала ясний розум, все пам'ятала. Якось вона розповідала, що в підземеллі є довгий коридор, а в ньому стоять залізні люди.

— Такого я не бачив…

— Це виставлені давні панцирі, які колись носила шляхта. Там пани багато різного добра сховали, ще як їх розбили під нашим селом козаки Максима Кривоноса. Може, воно й зараз там, у кам'яних лабіринтах. — Мати болісно зітхнула — Лізуть і лізуть вороги, не дають нападникам спокою наші землі!.. Тепер німці посунули, хочуть повернути нас у рабство… Та ми будемо боротися…

Хата діда Захарка стояла на підвищенні. Як, бува, не розливалася свавільна Прип'ять, а до дідової господи все одно не досягала. Дід Захарко ще порався на подвір'ї, зустрів їх радісно і запросив до хати на вечерю, яку вже доварювала баба Домаха.

— Спасибі за гостинність, — подякувала мати — Хай уже іншим разом скуштуємо вашого кулешу, а зараз нате вам молока і ми підемо додому. Скоро комендантський час, можна й на поліцію нарватися. Пристануть, то лиха не оберешся.

— Правду кажете, — погодився дід, розчулено дякуючи за молоко і за те, що їх, старих, не забувають.