Чтение онлайн

Повернулися додому саме тоді, коли біля поліції голосно забемкала рейка, сповіщала про настання комендантського часу. Тепер ніхто до ранку не мав права з'явитися на вулиці. Хто порушував окупаційний режим, підлягав розстрілу на місці.

Юрко не поспішав заходити до хати, сів на ґанку, все думав про несподівану розмову з матір'ю. Правду казала фельдшерка Оксана Василівна, кругом свої люди!.. І мати в підпіллі, допомагає своїм. Тепер Юркові набагато легше. Нехай приїздять фашисти ловити рибу та варити юшку. Він готовий виконати завдання лейтенанта Вершини…

У неділю Юрко прокинувся дуже рано і одразу почав поглядати на годинник. Ходики, як завжди, весело вицокували, але стрілки, особливо та, що показувала години, здавалося, не рухалися. Врешті Юрко не витерпів і подався до старостату. Краще зачекати там, ніж спізнитися і зірвати операцію. Усі свої служби німці перевели на берлінський час. А це різниця з місцевим часом на годину. Доведеться постовбичити біля старостату.

Міститься старостат у колишній ощадкасі. Ошатний цегляний будиночок з усіх боків оточує старий сад. Ще здалеку Юрко помітив на липовій алеї, яка вела до старостату, гурт людей. Жінки, дівчата підмітали алею, інші носили з високої кучугури пісок і посипали ним доріжки. Чимало людей копошилося в садку. За всіма роботами наглядав Щупак. Він, як той гусак, ходив по алеях і доріжках, покрикував на людей.

Юрко помітив своїх однокласників Івана Кавунця та Павла Демка. Хлопці дружили між собою, обидва захоплювалися авіамоделізмом.

Староста, помітивши Юрка, гукнув до нього:

— Завертай, хлопче, сюди. Тут і тобі робота знайдеться! Бери носилки і разом з Демком носи пісок на головну алею…

Щупак подивився на годинник, голосно забідкався:

— От лиха година, уже одинадцять! А скільки всього ще не зроблено! А ви все чухаєтеся! От народ, от уже лінива порода!

Юрко взяв носилки і пішов з Павлом Демком до купи піску.

— Чого це староста таку гарячку поре? — запитав він Павла. — Чи не Гітлера в гості чекає?

— Комендант Штарк в гості приїде, — насмішкувато відповів Демко, — напросився до Щупака на обід. Минулої середи староста призначив мене посильним, бо тітка Варка захворіла, а тут Штарк приїхав. Походив навколо, подивився, навіть у нужник зазирнув, і почав розпікати Щупака. От він і старається. Зранку всіх вигнали на роботу. А ти чого сюди приплівся?

Юрко витрусив з носилок пісок, пояснив:

— Ятери в мене порвалися. Так я й вирішив піти до Андрія Ремеза взяти ниток. Іти повз палац побоявся. Недавно мене німці заарканили, цілий день ящики з автоматами довелося носити. Так я й подався через майдан. А тут на Щупака наскочив…

Хлопці принесли ще кілька носилок піску, потрусили ним алею. Староста потупцював по піску, похвалив:

— Молодці, зразу видно — козаки! А тепер усім, — звелів він. — у садок, вигрібати листя. І щоб ніде й галузки не лишилося. Німець любить акуратність і порядок. А хто буде огинатися, тому на закуску — чистити нужник! За годину все треба зробити!

Хлопці почали загрібати сад.

— Чув новину? — запитав Юрка Павло.

— Яку?

— Німець у палаці скарб шукає. Привезли водолазів з Берліна. — розповідав Павло, — і спустили їх в оті глибокі льохи, що лишилися від Білої вежі. З ліхтарями оглядали стіни, придивлялися до кожної шпарки, намагалися проникнути в підземелля.

— А ти звідки знаєш? — поцікавився Юрко.

— Діда Свирида викликали в палац, — пояснив Павло. — Він у пана Хоткевича двірником працював, знав у парку всі ходи й виходи. От його привезли до льохів, залитих водою, й наказали показати, де був вхід до підземелля. Дід і показав. Він пам'ятав, що вхід був саме навпроти отого старого дуба, стягнутого залізними обручами.

— І що ж там знайшли німці?

— Натрапили на двері, що вели в підземелля, вибили їх, зайшли в просторі кам'яні світлиці, а вони — затоплені водою.

— А дід Свирид звідки про це знає,— не повірив Юрко, — він же там не був…

— Звісно, не був, — погодився Павло, — але при ньому водолази витягли з води величезну срібну люстру, таку громіздку, як панікадило в церкві. Дістали німці й три панцирі…

— Які панцирі? — дивувався Юрко.

— Одяг такий металічний, — відповів Павло, — колись його носили рицарі. А та люстра й панцирі в кам'яній світлиці. А з тієї світлиці, розповідав дід Свирид, пролягав довгий коридор. Він вів до тих приміщень, в яких бенкетували пани.

— Дійшли до них водолази? — Юрко з нетерпінням слухав Павла, аж гребти листя перестав.

— Не дійшли, — відповів Павло. — Коридор завалений камінням, залитий водою, ще й сталеві ворота шлях перекрили…

— Які ворота? — знову перебив товариша Юрко.

— Дід казав, — захоплювався розповіддю Павло, — що вхід до коридору перекривали масивні залізні ворота. Пан Хоткевич, як утікав за кордон, підірвав підземний перехід, ворота — і вода заповнила весь той лабіринт. Потикалися водолази, походили там, а шлях перекривають кам'яні брили. Спробували відкачати воду — нічого не вийшло. Скільки її відкачають, стільки й прибуває. Нуртують там підземні води.

— А більш нічого німці не знайшли? — запитав Юрко.

— Не знаю, — байдуже відповів Павло, — діда більше не викликали. Тільки що там можна тепер знайти? Золото пан з собою за кордон прихопив, а все інше добро у воді погнило. Нічого німцям робити, то вони й бовтаються в тих ковбанях! Усе тягнуть, гребуть! Недавно в Мусіївці почали знімати шар чорнозему і вивозити в Німеччину!

— Вигадуєш! — не повірив Юрко.

— Правду кажу! — сердито кинув Павло. — Мати була в тітки Оксани, своїми очима бачила. Підігнали валку вантажних машин і сиплють на них нашу земельку! А потім на станцію, на платформи і в Німеччину!

Павло сердито сплюнув, сказав, перекривляючи коменданта Штарка:

— «Новий порядок» є «новий порядок», і він діє! Все кругом належить великій Німеччині!

Нарешті до старостату підкотив чорний лискучий фаетон коменданта Штарка. Не встиг той ступити на алею, посипану чистим піском, як до нього підбіг староста, низько поклонився, запобігливо заторохтів:

— Милостиво просимо, пане комендант! Раді вас бачити і вітати в нашому селі! Усі ваші повеління виконали, всюди навели повний порядок.