Чтение онлайн

Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

– Ну, тодi на всяк випадок – прощай! – зiтхаю я.

– Прощай! – зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.

Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно – де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.

Ява бере її.

Одкриває…

В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…

– Обережно … Обережно … Обере… – завмираю я, вiдступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.

Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?

Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?

Я розплющую одне око, потiм друге.

Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.

Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…

Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.

От тобi й «ба-бах!» – Яво! – гукаю я. – Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.

– Пильнуй термоса!

Але вже пiзно – майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…

Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.

– «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! – пхикаю я.

– Мовчи! «Давай злiземо!» «Ноги розiм'яти!» Герой! – пхикає Ява.

Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.

Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.

Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.

Ми прибiгли якраз вчасно – Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати.

– Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! – заканючили нетерплячi дiвчата.

– Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.

I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.

Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.

Але тут двометровий здоровило – дев'ятикласник Гришка Бардадим – спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:

– Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!

I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.

У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!

I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.

А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.

Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я – Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.

Високий острiв – один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.

Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця – не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.

По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила – то була його мисливська база, або, як вiн казав, «президенцiя». Самого Бурмила не видно – або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).

З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.

Троє човнiв причалює до острова.

Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.

Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання – вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):

– Так-от… дорогi товаришi-громадяни, оце-о… тут… усерединi… прилетiло до нас… знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да… сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв… Знаєте, що тут? Тут… тут… товаришi-громадяни… майбутня їжа астронавтiв… зоряних небожителiв майбутнiх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть – хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосi – новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела… Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї… I прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.

Ми з Явою слухали не дихаючи.

– Чуєш, їжа астрономiв, а ми… – шепочу я пересохлими губами.

– Астронавтiв, дурило! Астрономи – це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.

– Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! – шепочу я. I уявляється менi:

…Велетенська ракета на стартi… астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: «Глобулус „Привiт з Васюкiвки“. „Глобулус «Особо-Васюкiвський…“»