Чтение онлайн

…А тодi – Марс… У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець – во!

Тiльки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса…

– Глобулус – одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, – захоплено говорить Фарадейович, – i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.

«Ой здається, i озброєним теж…» – тремтить моє серце.

– Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати… вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите…

«Побачите-побачите… якщо буде, що сiяти… О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?»

Зараз Фарадейович одкрутить кришку i… I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає – я його знаю.

I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери'») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» – стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас («А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше…

Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:

– Увага, товаришi-громадяни, ви-ли…

Ми з Явою блискавично перезирнулися.

– Гой!

– Вой!

Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу – ми.

– Стiйте! Не лийте!

Ви пам'ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.

– Що? – здивовано запитав вiн.

– Ми… – сказав Ява i глянув на мене.

– Ми… – сказав я i глянув на Бардадима.

– Ми… – повторив Ява i теж глянув на Бардадима. – Ми… тiльки вам можемо… по секрету…

Фарадейович усмiхнувся.

– По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.

Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.

I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:

– А тепер скажiть усiм… Хай нам надають… по западному полушарiю… Ми згоднi.

Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:

– Он воно що… Гаразд…

Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.

– Так-от, товаришi-громадяни, – сказав Фарадейович. – Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi…

Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:

– Гадаю, того, що лишилось, вистачить.

Потiм випростався i вголос промовив:

– Думаю, вiрно пропонують вони, га?

– Вiрно! Правильно!

– Очистить! Звичайно! – почулися голоси.

– Секрет! – через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.

Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.

А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.

Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» – Їй-право, вихлебтали б до дна!

Незабаром озеро уже чисте – анi рясочки. Всi вилазять на берег.

Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.

– Скажiть, будь ласка, – несмiливо питає Ява, – а який вiн буде? Коли прийметься?

– Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.

– А який же хоч вiн на смак? – почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).

– Як вам сказати, – обернувся до Бурмила Фарадейович. – Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

– На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'

I вiн хрипло зареготав.

– А чому ж, будь ласка, – так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:

– Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.

Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»

Але Явi я нiчого не сказавше наважився.

Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся.

– Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.

– Кажуть, корисна – страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.

– А що ти думаєш – космонавтiв тобi макухою годуватимуть.

– Авжеж, для них що е найкращенького придумають.

– Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.

– А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв – у горiлцi.

– Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

– …а як на нiч обличчя ним намастити – на двадцять рокiв помолодшаєш.

– Усмiхатися частiше треба – тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.

– I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато – страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть – читає, iде кудись – читає, телевiзор дивиться – теж читає. З газетою в руках так i засинає.