Чтение онлайн

I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю – розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.

– Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода… От у минулому роцi «Известия» писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала «оранжерея» хлорели – вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його «понiмаєте», нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.

Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела – це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться.

А раз хлорела – рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн – «вид хлорели, може, ще й кращий»

Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, – всесвiтнього значення.

I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: «Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!» – далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв – екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.

Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!

I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв – не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!

I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна «Непедагогiчно» як каже Галина Сидорiвна.

I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю…

Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, – наче хто обливає мене холодною газованою водою, – i по всьому тiлу гусяча шкiра.

О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi. Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.

– Яво! – сказав я. – Яво, голубе, треба щось робити – повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй – ти ж знаєш!

Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.

– Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки – то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!

– Ага, не дрейф! – казав я. – Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!

Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:

– Не забувай, що моя мама – депутат! Це теж дещо значить!

I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:

– I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi… як його… iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що…

«Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, – думав я. – Авжеж, його мама – депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки – звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять…»

I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Явi – «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»

А менi…

Одна лишалася надiя – на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли – так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу – все в горлi застряє) i неквапом – ще є час – iду до Яви.

– Яво! – гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

– Яво! – гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

– Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку – ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.

– Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? – безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.

Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.

Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:

– Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

– Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!

Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.