Чтение онлайн

– Знаю, – усмiхнувся старшина. – Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.

Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено – наче велетенськi «класи».

– Оце, – каже старшина, – найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.

Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини – ми навiть очам не повiрили – здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi – копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.

Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.

– Що то? – осмiлiвши, спитав я.

– Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, – пояснив мiлiцiонер.

– А ви той… ви теж визволяли? – спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.

– Визволяв, хлопцi. Що було, те було, – просто вiдповiв старшина. – Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.

Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який – старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.

Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!

Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого – все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.

Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки – рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!

Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї – повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.

– Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?

– Загубилися, – кається Ява.

– Заблудилися… – каюсь я.

– Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!

Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.

– Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, – говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.

– Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! – враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.

– Нема за що. Це наш обов'язок.

– Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.

Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.

А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом – зовсiм не таким, як з нами.

– Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, – говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.

– Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… – наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.

Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).

Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.

Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку. I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми йдемо у Палац пiонерiв. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) I старшина Паляничко разом з нами.

Потiм ми сiдаємо на машину (Книш i Бурмило вже давно тут i поводяться дуже спокiйно – мов звичайнiсiнькi собi люди) i рушаємо в путь.

А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка i стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорiвна довго махає йому хусточкою, навiть тодi, коли його вже не видно.

I знову сама собою завелася пiсня:

Ми з Явою лукаво перезираємось i тягнемо на все горло:

I так нам весело, що ми аж лягаємо.

Але Галина Сидорiвна нiчого не чує i не бачить – спiває, заливається…

Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!

…Безлюдне плесо у плавнях. На пiщаному острiвцi за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жiночi. На ногах у нього ласти. У ротi трубка акваланга, до лиця вiн припасовує маску. Пирхає, як кiт, – носяра заважає. Крiзь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, – звiряється з iнструкцiєю. Поруч – одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пiшов до води, чiпляючись за землю ластами i спотикаючись. Геп! – упав. Пiдвiвся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.

Зайшов у воду. Пiрнає. Над водою якусь мить дригаються худорлявi волосатi ноги у ластах, потiм зникають. Нема Бурмила, тiльки жмурки по водi пiшли.

Книш пильно дивиться на воду. Секунда, двi, три… Аж ось з'явилися на водi бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз! – i вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.

– Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна менi ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрiв шiсть, а то й усi вiсiм буде.