Чтение онлайн

Він сів на стілець і заплющив очі, смакуючи віскі.

— Розкішний напій. Але не треба було так витрачатися. Тюге ледь усміхнувся.

— Це прощальний подарунок. Я, власне, прийшов попрощатися.

Карл Якобсен вражено глянув на нього.

— Отуди к бісу. Ти здаєшся? Чи передаєш справу своєму молодому помічникові?

Тюге похитав головою.

— Немає потреби залишатися довше. Відвідини твого міста, Карле Якобсене, для мене стали незвичайною подією.

— І, сподіваюся, повчальною? Люди їздять повз нас, на мить заглядають у наші вікна, не помічаючи, що ми існуємо. А ти спеціально відвідав наше містечко і спробував пізнати нас. Похвальна дія, це те, що ми цінуємо! Чому б тобі не побути в нас довше?

Крізь засклений дах зазирнуло сонце. В його промінні замерехтіли порошинки. Ожила муха й почала набридати Тюге.

— Справа закінчена, я свою роботу зробив. Звичайна справа, коли звинувачений признається. Для місцевої поліції не буде проблемою довести її до кінця.

Люлька в Карла Якобсена погасла. Він почав старанно запалювати її.

— Він признався?

Тюге кивнув головою.

— Атож. Надто тяжкі побічні докази. До речі, це твоє перше повідомлення навело мене на справжній слід. Я довше, ніж треба було б, блукав, поки вийшов на нього.

Він зітхнув. Отак завжди з ним. Під час слідства він працює дуже напружено, а коли все закінчене, відчуває порожнечу.

— Отже, ти мав якусь користь із того, що я написав? Це вже багато. В такому містечку важко визріти великим думкам. Треба щось писати кожного дня, а натхнення бракує, розумієш. Тут немає ні демонстрацій, ні публічних екзекуцій. Ми судимо одні одних на рівні віталень. Не згоряємо до останку за ту чи іншу справу. Тому поетові-одноденці приємно чути, що його слова дали якусь користь. Що в них була глибина!

Тюге випив більше, ніж звичайно в будень, але тримався.

— Я б не назвав тебе глибоким, Карле Якобсене. Ти швидше старомодний лірик, що все обертає в рими. Але ти досить послідовний, коли описуєш свої спостереження. Це мені дуже допомогло. Вбивця навідався до Елли Гансен. Вона саме готувала їсти. В кімнаті стіл був накритий на двох. Вона стояла в кухні й нарізала м'ясо. Робила своє діло, розмовляючи з убивцею. Вони дуже добре знали одне одного. Він приревнував її, хотів довідатись, кого вона запросила до себе. Може, був трохи п'яний. Почав наполягати, щоб вона сказала кого, розпалився. Вона не відповідала йому, робила далі свою роботу. Щось хотіла взяти з шафи й відклала ножа. А він схопив його і вгородив у неї, коли вона обернулася. То була моторошна мить. Адже вона йому подобалася, дуже подобалася! Вбивця був романтичною натурою. А тому вчинив щось безглузде. Принаймні як дивитися на це збоку. Бо ж для нього воно щось означало. Він поставив на програвач платівку, потім чогось злякався, кинув обгортку на підлогу і втік кухонними дверима, залишивши їх після себе прочиненими.

— Дуже можливо, що так справді було. Але я не бачу, де тут непрямі докази. Хто той, що мав вечеряти з нею? Це твій туз? Чого ти такий певний, що зможеш примусити Поульсена признатися?

Муха сіла на рукав. Тюге підняв руку, обережно вдарив і вбив її.

— Це Поульсен мав вечеряти з нею, Карле Якобсене. Ти побачив його внизу на вулиці, кинув обгортку з платівки, збіг кухонними сходами в підвал, тоді перейшов його весь і другими дверима вискочив на головну вулицю. Тебе ніхто не бачив. А Поульсен, що був наляканий, але мав чисте сумління, тікав садком, і, звичайно, його помітила пані Асмусен, яка мешкає внизу. Перше ніж утекти, він забрав зі столу одне накриття акуратно поклав його на місце. Так він розповів і справді на тарілці, на чарці, виделці та ножі знайдено відбитки його пальців. Ти розумієш мене?

Карл Якобсен похитав головою, але рука його ледь тремтіла, коли він наливав собі чарку й запитливо подавав пляшку Тюге.

— Пий сам, Карле Якобсене, це тобі дарунок. Кращого я не міг придумати. І спробуй обміркувати все. Ніхто не знав, що стіл був накритий на двох, поки Поульсен сам не розповів про це місцевій поліції. Гольм тримав у таємниці всю цю історію, поки ми не приїхали. Правда ж? Ти сам нарікав на це, і тоді, як люб'язно завіз нас до готелю, і пізніше. Так чи ні?

Тюге витяг зі спідньої кишені вирізку з газети й подав Карлові Якобсену. Той перечитав її і поклав на стіл.

— Це те, що я завжди казав. Кожен журналіст, коли він пише, не вкладає в свої слова якогось прихованого змісту. А ти вкладаєш! Це можна назвати ницістю, хай йому біс.

Чарка в його руці ледь тремтіла, коли він підносив її до уст. Він випив її, налив знов і закадив люлькою.

— Ну, мене ніхто не звинуватить у дріб'язковості, я прощаю тобі.

Тюге глянув на годинника. Часу було багато.

— Коли ти писав своє перше повідомлення про вбивство, ти не міг знати, що Поульсен забрав зі столу одне накриття, яке Елла Гансен приготувала для нього. Ти писав, що стіл накрито на двох. Подвійна помилка, Карле Якобсене. Ти ж не міг знати, що скаже Поульсен! У крайньому разі, якби хтось із поліції пробалакався, ти б довідався, що на столі було одне накриття. Отже, ти неодмінно мав побувати там перед Поульсеном.

Карл Якобсен зупинив його рукою.

— Все зрозумів. Я не такий тупак.

Платівка дограла до кінця. Він пустив її знов. Тоді обвів поглядом кімнату.

— Тут досить затишно, правда? Я мешкаю тут десять років. Спочатку Елла часто приходила сюди. Вона добре влаштувалася в Алькюбіні. Спершу ми почали сваритися через мене. Нам було добре. Я певен, що й вона так вважала. Але я надто багато базікав. Більшість людей втомлювала моя балаканина. Та й до чарки я прикладався, ніде правди діти. Мені майже все в містечку здавалося пекельно нудним. От я й шукав розради в чарці. Елла не могла погодитися з цим, їй здавалося, що я ні на що не здатний. Інша річ Могенсен. На видноті, активний, показний. А тоді ще й, прости господи, накинулась на Поульсена. Важко було навіть бачити його. Нудний бевзь! Він витримав екзамен, а я провалився. У студентські роки він відбив у мене дівчину. А тоді з'явився тут, і Елла, звичайно, розтанула. Аякже, такий безпорадний! Того дня… я хотів зайти тільки на хвилину. Треба було спершу подзвонити. В нас була сувора домовленість про це, та коли людина трохи під мухою… Елла нарізала м'ясо для Поульсена. Все було так, як ти описав. А з тією платівкою я дурне зробив. Мені здалося, що треба справити панахиду по ній. Це була в неї єдина справжня музика. Я сам їй дав ту платівку. Властиво, я так ніколи й не міг визначити до пуття, чи то симфонія, чи просто взірець романтичної, салонної музики. Але щось у ній мені подобалось. Тюге мовчки кивнув головою.

— Тобі треба тут щось зробити ще, поки ми підемо, Карле Якобсене?

Він підвівся, приклав пляшку до губ й майже все випив з неї. Тоді з розмаху поставив її на стіл і оглянув кімнату.

— Ні, мені завжди доводилося усе робити самому. А тепер, після мене, хай тут порядкують інші.

Вони спустилися сходами на вулицю. Карл Якобсен ледь спирався на руку Тюге. Посеред майдану він став і озирнувся навколо.

— Небезпечне діло та писанина. Пробуєш спотворити факти як тільки можеш, подаєш їх кращими або гіршими чи навіть робиш із гарного погане й навпаки. Але таки трохи проскакує правди про тебе самого. І часом знаходиться хтось, що бачить її. Рідко. Більшість бездумно вірить написаному. Та деколи знаходиться такий проноза, як оце ти, і чогось там дошукується. Тоді каєшся: нащо було писати.

Поульсен підвівся з лежака, коли вони зайшли. Він уже звик до в'язничних порядків. Гольм скоса поглядав на Тюге, поки той виголошував свій монолог. Поульсен спокійно вислухав їх і почав збирати речі. Гольм повіз його додому. Машина поминала вулицю за вулицею.

Містечко за цей час не змінилося. Вони перемовились кількома ввічливими словами, поки доїхали до його вулиці. Он видно його будинок.

— Я б хотів тут висісти, — сказав Ельмо.

Гольм зупинився.

— Мені прикро, докторе Поульсен… дуже прикро, але ми були змушені… В кожному разі нам звідти прислали добрих фахівців!

Ельмо кивнув головою й потис начальникові поліції руку. Він постояв, дивлячись услід машині, поки вона завернула за ріг. Повітря стало лагідне, навіть з його запаху можна було вчути, що нарешті наближається весна. Він поклав течку біля живоплоту. Скільки відтоді минуло часу? Більше як дві доби. Може, вони відрахують їх від його відпустки? Він пирхнув. Та враз щелепа в нього почала тремтіти. Краще, коли він трохи заспокоїться, перше ніж зайде до будинку. Треба було подзвонити Доріт. Так, мабуть, годилося б. Він прудко пішов польовою доріжкою. Ось міст, а внизу колія. Вона губилася вдалині, там, де зникали й поїзди. Було тихо, але світилося зелене світло. Він не взяв із собою пальта, коли його відвозили до в'язниці, й починав мерзнути. Він трохи походив, поки почув далекий гуркіт поїзда. Скоро він буде тут. Якби поїхати ним геть, кудись інде, в таке місце, де буде спокійно. А ось і поїзд. Ельмо Поульсен не завагався ні на секунду. Він переліз через поруччя, закинувши одну довгу ногу, тоді другу, і вперся п'ятами в нього, готовий відштовхнутись руками. Над'їхав поїзд. Пора…