Чтение онлайн

— Так, я знаю Поульсена, — мовив Гольм. — Тому й волію триматися збоку.

Тюге кивнув головою, але Бранта ніби посів якийсь біс.

— І як же ви його знаєте? Якщо дуже добре, то могли б розповісти нам дещо про нього. Який він? Можна собі уявити, що він здатний на таке вбивство? Чого в біса ви не хочете нам нітрохи допомогти? Все ж таки це сталося у вашій окрузі.

Гольм пропустив Брантові слова повз вуха й непевно глянув на Тюге.

— Я був із ним раз на одній товариській зустрічі. І це все.

Тюге задумливо дивився на нього.

— Якщо це все, то я ніяк не розумію, чому ви утримуєтесь від участі в слідстві. Мушу визнати, що Брант має слушність.

Гольм переставив на столі попільничку, здмухнув невидимий попіл.

— Мені здавалося, що так буде краще, — відповів він.

— Ви, мабуть, знаєте багатьох тут у містечку, хто на що здатен, — повів далі Тюге. — Чого ж ви самі себе обмежили у своїх можливостях?

— Молена, звичайно, й так на це поглянути. Шкода, якщо ви вважаєте, що я поводжуся не дуже гарно. Але я Не бачу, чим би міг вам допомогти.

Тюге здвигнув плечима. Але Брант пішов ще далі.

— А чи, бува, не в тому справа, що ви Поульсена добре не знаєте, але навпаки, були дуже близько знайомі з Еллою Гансен? Вона мала багато приятелів серед так званого кращого товариства в місті. Може, ви один із них? Котрийсь із них батько її хлопця. Часом не ви?

Тюге повернув голову і глянув на Бранта вражено й докірливо. Інколи його молодий колега може переступити межу… Але тієї миті думки його звернули на щось інше. Гольм зблід, як мрець, схопився за груди, сів, засунув тремтячу руку в кишеню й витяг пляшечку з таблетками. Ковтнувши одну, він надовго замовк. Тюге з Брантом також мовчали, чекаючи, поки Гольм сам озветься.

— Це правда… не знаю, звідки… але все так, як ви кажете. Я колись знав її… добре знав. Ми припинили стосунки, як вона завагітніла. Я цього не хотів, вона сама вибрала мене.

Гольм аж посірів, із нього котився піт. Він схилився й підпер руками голову.

— Я, звичайно, хотів платити їй, але вона відмовилась. Відтоді ми ніколи не розмовляли, я тільки зустрічав її випадково на вулиці. Сподіваюся, ви мені вірите. Було б дуже прикро, якби… Я був удома тоді, коли її… Дружина може підтвердити, але я був би дуже вдячний вам, якби ви не вплутували її в це. Вибачте, будь ласка. Мені не зовсім добре. Це серце. Воно часом нагадує про себе. Я трохи полежу на канапі. Звичайно, пізніше я буду до ваших послуг.

Вони перейшли до виділеного їм кабінету.

— Чортзна-що, — промурмотів Тюге не без пошани в голосі. — Чого ти так повівся?

Брант похитав головою.

— Мій свідок сказав, що Гольм був одним із приятелів Елли. Але про хлопця… Мушу визнати, що це був постріл навмання. — Він здвигнув плечима. — Неприємне становище.

Тюге стріпнувся.

— Ну, та це не міняє нашої програми. Попроси їх привести головного лікаря.

Вони мовчки посідали, чекаючи на Поульсена.

Ельмо Поульссп був невиспаний і неголений. Піджак на ньому зім'явся, краватка була зав'язана недбало. Він здавався старішим, ніж під час першої їхньої зустрічі. Важко було не пожаліти його, та коли вже вони мусили витягти з нього зізнання, то могли це зробити саме тепер. Тюге: стояв і суворо дивився на нього.

— Ви нас дурили, докторе Поульсен. Ви заперечували, що мали інтимні стосунки з убитою Еллою Гансен. Виходить навпаки. Ви її добре знали. Були її дуже близьким приятелем. Навіщо ви її вбили?

Ельмо переводив погляд з одного слідчого на другого. Сльози заступили йому очі. Він майже не розумів своїх влас-: них слів, коли пошепки повторив пояснення й закінчив! його словами:

— Це не я. Вона була мертва, коли я зайшов. Присягаюся. Вона лежала в кухні з ножем. І дивилася на мене. Я повівся безглуздо, знаю, але вбив її не я.

Він, ридаючи, опустив голову. Тюге кивнув вартовому. Той торкнув Ельмо за плече, підтримав його, коли він підвівся, і вивів з кабінету.

— Кортить повірити йому, — промурмотів Тюге. — Хоч і важко. Ходімо, Нільсе, тут нам тим часом нічого робити. Відвідаймо Могенсена, принаймні той не ревітиме.

Вони вже більш-менш знали місто й могли обійтися без таксі. Хмари подеколи розступалися, щоб сонце глянуло на Алькюбін, та вулиці однаково здавались брудними, неприбраними, по-зимовому млявими.

— Не хотів би я жити тут, — зауважив Тюге. Брант посміхнувся:

— Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.

Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.

— У нашій школі було двоє подвір'їв, — сказав Врает. — Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники. — Він посміхнувся. — Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?

З будівлі в глибині подвір'я долинав ритмічний тупіт. Мабуть, там була гімнастична зала. Звідти назустріч їм вийшов якийсь чоловік.

— Кого ви шукаєте?

Чоловік показав їм, як пройти до кабінету Могенсена.

Директор школи саме на уроці музики в одному зі старших класів, пояснила їм молода вчителька, що водночас була й секретаркою Могенсена. Вони сіли, чекаючи кінця уроку. Секретарка, безперечно, попередила Могенсена, що на нього чекають. Він радісно привітався з ними й засяяв усмішкою, поглядаючи то на одного, то на другого.

— На жаль, у розкладі в мене мало годин. Бачите, весь мій час забирає адміністративна робота. Я постійно викладаю англійську мову й музику. З погляду культури важливі предмети! — Він проникливо дивився на них, наче хотів випередити їхні заперечення.

— То ви, мабуть, знаєте Третю симфонію Скрябіна, «Божественну поему»? — запитав Тюге.

Могенсенів погляд миттю змінився. В нього з'являвся в очах по-дитячому наївний вираз, коли він був чимось приголомшений.

— Ні, я ніколи її не чув, — мовив він. — А чого ви питаєте?