Чтение онлайн

Тюге з Брантом замовили на вокзал таксі. Вони їхали тією самою дорогою, якою їх віз Карл Якобсен, — навколо центру, кварталом вілл і через шляхопровід під залізничною колією. Брант викинув недопалок сигари й розрахувався з таксистом. Вони купили два квитки першого класу у вагон для курців, до столиці. І подалися на перон. Скоро мав прибути поїзд, що відходив о 17.30. Вони поставили перед собою валізки. Брант закурив нову сигару, а Тюге знайшов у кишені піджака забутий солодцевий корінець. Приємно буде опинитися вдома. З-за будинку пошти вигулькнув якийсь чоловік у спортивному костюмі й попростував до них. Могенсен! Брант узяв обидві валізки й рушив У другий кінець перону. Нехай старий без свідків скаже ті дурниці, які, мабуть, необхідно буде сказати.

— Я вважав, що повинен попрощатися, — сказав Могенсен, відсапуючись. — Тому й вибрав такий маршрут. Так, мабуть, я мусив би… я не знайшов нікого, хто б підтвердив моє алібі. Я вам дуже вдячний! — Він випростався, до нього знов повернулася впевненість. — Від імені всіх щиро вам дякую, що ви так швидко й успішно з'ясували для нас цю справу.

Тюге кивнув головою й криво всміхнувся.

— Наша праця буває не вельми приємна. Ми провели слідство без перешкод, успішно, але це не тішить мене. Сподіваюся, ви скоро знайдете заміну.

Могенсен похилив голову й почав водити носаком черевика по плитах перону.

— То ви вже чули! Так, звичайної Ціле місто вже гуде про це, люди рота не стуляють. Моторошно, правда? І в такий страшний спосіб. — Його погляд ковзнув повз Тюге в напрямку поїзда, що з'явився вдалині. — В нас же є Ларсен, — повів далі він. — Чудова людина. Фахові організації мають певні застереження, що не дозволяють нам узяти його на Поульсенове місце. Різні формальності, по-моєму, безглузді. Ніхто краще за нас не знає, хто нас найбільше влаштовує. Та вже когось знайдемо. Претендентів ніколи не бракує. Бувайте здорові, комісаре Свенсен.

Поїзд прибув, двері відчинилися. Вийшло кілька пасажирів. Тюге пошукав очима Бранта. Той стояв і дивився на якусь дівчину, що тільки-но зіскочила з велосипеда.

— Все гаразд? — запитав він, звівши брови.

— Гаразд, Бельмондо, — відповіла вона, знов скочила на велосипед і поїхала.

Вона не оглянулась, але подзвонила дзвінком. Звук був веселий. Брант запхав валізки у вагон. Тим часом прибіг підтюпцем Тюге. Брант допоміг йому піднятися на східці й сам піднявся за ним. Провідник зачинив двері й дав свисток.

У купе вони були самі, як і тоді, коли їхали сюди.

— Тридцять п'ять годин в Алькюбіні,— сказав Брант, глянувши на годинника. — Більше ніж досить.

Вони дивилися крізь вікно на поля, що скоро мали зазеленіти. На море за ними, ще холодне море, яке за кілька місяців стане для алькюбінських промисловців урожайною нивою, що з неї вони житимуть до кінця року.

— Сумна історія, безглузде, непотрібне вбивство, — сказав Брант.

— Мабуть, двоє вбивств, — промурмотів Тюге. — Той Яльтесен був страшенно діяльний чоловік, понад людські сили. А Ельмо Поульсен — тільки звичайна людина, як усі. Таких воліють у наш час. Але щоб вони не вчилися надто довго й не знали надто багато. Бо тоді з ними велика морока. Та насправді до таких людей ставлять вимоги, які до снаги тільки ідеальній людині з неабияким хистом. Завжди знаходяться такі, що легко пристосовуються, і такі, від яких вимагають надто багато. Доісторичний Яльтесен зміг дати собі раду. А для сучасників Ельмо Поульсена ці вимоги завеликі. їх убивають, хоч і не так драматично, як нашого бідолашного знайомого.

Тюге відхилився назад і заплющив очі. Вони не приїдуть додому раніше, ніж опівночі. Аби в поїзді був ресторан, як колись давно! Проте Тюге був певен, що Герда чекає на нього й приготувала щось смачненьке.