Чтение онлайн

З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. « Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, — відзначає В. Беньямін у 1926-му році. — Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. « НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку — допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, — зауважував В. Беньямін. — Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. « У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, — жахається Беньямін. — Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».

Вальтер Беньямін

Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон — це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.

В. Беньямін, на відміну від багатьох його зарубіжних колеґ-ґастролерів не переносив на комунізм і революцію власну надію на подолання капіталізму як релігії. У СРСР він зрозумів більшовицьку «революцію» не як здолання капіталізму, але як щось інше. Можливо, це було внутрішнє небажання нових «революційних» панів ущент руйнувати зручний для них колишній монархістський, а нині тоталітарний лад, чудово інтерпретований у романі «Правда» М. Чертанова і Д. Бикова?

Країна Рад виявилась для Беньяміна не альтернативою капіталістичному Заходу, а всього лише клясичним форпостом селянської культури, що донині прагла закидати буржуїв шапками. Москва в щоденнику Беньяміна — це велике село. « Сільська сутність Москви, — зазначає він, — зненацька відкривається у приміських вулицях із усією відвертістю ясно й безумовно. Можливо, немає іншого такого міста, у якому величезні площі виявляються по-селянськи безформними й немов би розмитими після негоди розталим снігом і дощем».

Як у цьому селі могла відбутися пролетарська революція?

Отже, революційна віра його коханої Асі Лаціс та її друга Райха нічого не пояснює для В. Беньяміна, і він починає самотужки шукати інших симптомів комуністичної релігії, невидимих самим «революціонерам». Так, він зауважує страх і обережність, з якими висловлюються думки, несанкціоновані партією. Він розуміє, що матеріяльна експропріяція перекинулася на сферу духовного життя, але самі «революціонери» не зауважували своєї жертви.

Замість власної думки в СРСР висловлювалась думка колективу, підтверджена партійною оцінкою. Життя в післяреволюційній Москві, відзначає Беньямін у 1927-му році, « наскрізь політизоване», а сам він потрапив в епіцентр комуністичної релігії з культом Леніна, марксистською догматикою і комуністичною теологією. « Я не беруся все це оцінити, — значив бідака у 1926-м році. — Абсолютно неможливо передбачити, що з усього цього вийде. Може, справжня соціялістична спільнота, а можливо, зовсім інше. Битва, у ході якої це з'ясується, нині у самому розпалі».

Утім, до того моменту комунізм в СРСР уже став називатися соціялізмом, остаточно відмовившись від компромісу з капіталізмом, втіленим у 1920-их роках у фігурі непмана, і ставши ще менш прозорим для «невдах візитерів». Сам « очарованный странник» В. Беньямін невдовзі скінчив життя самогубством у містечку Порт-Бу, що на франко-еспанському кордоні, а його «революційні» друзі Лаціс і Райх були репресовані.

Сьогодні про Вальтера Беньяміна чомусь згадують мало, і це не дивно, адже він приїхав до СРСР за покликом серця, а не заради ефемерної «письменницької» мети з ідеологічним присмаком шпіонажу й бажанням підзаробити грошей. Тому зараховувати цього підсліпуватого романтика до славної компанії західніх паломників у СРСР було б прикрою помилкою. До речі, сам В. Беньямін вважав, що існує три помилкових розуміння історії: історія як універсальний історичний процес зі своєю телеологією; історія як історична оповідь, яку можна зручно викладати; а також історія як історицизм, себто опис « чистих фактів», пов’язаних лінійною причинно-наслідковою залежністю. Історія, запевняв В. Беньямін у роботі «Про поняття історії», не має фіксованого змісту, нескінченно реконструюючись у сьогоденні, будучи джерелом і ареною сьогоднішньої боротьби й конфліктів. Вона затиснута між утопією майбутнього і трагедією минулого. « Саме так повинен виглядати ангел історії, — описував В. Беньямін картину Е. Мунка, маючи, звичайно ж, на увазі власну особу. — Його лик звернений до минулого. Там, де для нас — ланцюжок майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що безперестану нагромаджує руїни над руїнами і звалює усе це до його ніг. Він би міг залишитися, щоб підняти мертвих і зліпити уламки. Але шквальний вітер, що несеться з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною, у той час як гора уламків перед ним піднімається до неба».

Харків. Палац Праці. 1930-ті роки

Отже, з уваги на те, що історія, за В. Беньяміном, затиснута у лещатах утопії з трагедією, не дивно, що історія нерозділеного кохання самого В. Беньяміна з соціялізмом несподіваним чином виринула на поверхню літературної історії вже за нинішніх часів. Так, у своєму постмодерністському романі «Дванадцять обручів» (2003) Ю. Андрухович прирікає героїв, запрошених загадковим Ильком Варцабичем (Сатаною) — наче пріснопам’ятним І. Сталіним у випадку із запрошенням до СРСР західніх інтелектуалів — до високогірного пансіонату « десь поміж Галичиною і Трансильванією», на неминучу загибель (фізичну або моральну). При цьому автор свідомо вказує на зв’язок історії із ритуальним паломництвом закордонних письменників 1920—30 років, описаним ними у власних спогадах. « Всі ці екстатичні нотатки подорожнього видавалися щонайменше банальними і наївними, коли не переписаними з повного зібрання творів якого-небудь Роллана чи Рільке», — значив Ю. Андрухович щодо кореспонденцій з України одного з головних героїв свого роману, австрійського підданого Карла-Йозефа Цумбруннена. Насправді ж у романі «Дванадцять обручів» реанімується історія кохання відомого німецького філософа Вальтера Беньяміна, зафіксована в його власному «Московському щоденнику».

Три моменти були важливі для поїздки взимку 1926-го року інфантильного літератора на вільних хлібах Беньяміна до Москви (так само, як « підсліпуватого шукача пригод і фотографа» Цумбруннена в романі Андруховича — до Львова « постнезалежних» часів). У першу чергу — це любов В. Беньяміна до латиської революціонерки Асі Лаціс (Роми Воронич у романі), а також ревність до її сердечного друга Бернгарда Райха (в Андруховича — Артура Пепи). По-друге, західнього гостя вабило бажання ближче пізнати ситуацію у новій Росії (Україні). Нарешті, так само, як Цумбруннен у «Дванадцяти обручах», В. Беньямін плянував написати цикл статей про Москву, а його перебування в Росії також фінансувалося за рахунок попередньо отриманого авансу в журналі «Die Kreatur». « Тутешнє життя — ніби в студеній дзеркальній залі, де будь-яка зупинка і осмислення ситуації даються величезним зусиллям через холод: треба півдня готуватися до того, аби вкинути листа у поштову скриньку чи вийти до крамниці», — нотував В. Беньямін у щоденнику. « Якщо вони витримають цю зиму, то їм судилося добре майбутнє», — підтверджував романний Цумбруннен у листах до віденських друзів. « Житлова проблема породжує тут дивний ефект: коли ідеш ввечері вулицею, то бачиш, як майже у кожному вікні по всіх будинках світиться», — чудувався Беньямін у 1920-их. « Не так давно тут знову почали надовго вимикати світло», — журився Цумбруннен у 1990-их.

Так само, як його прототип, Андруховичів герой не спромігся вивчити мову абориґенів. Вертаючись до Відня, він привіз із собою дерев’яного лакованого орла. Беньямін притарабанив до Берліна дерев’яне іграшкове авто і статтю «Російські іграшки». У Москві на Беньяміна взагалі нападає приступ колекціонування, що межував з божевіллям: він гарячково скуповує глиняні іграшки, паперові китайські рибки, лаковані скриньки, різдвяні ялинкові прикраси і т. д., і т. п. З одного боку, це допомагає йому перебороти навколишнє відчуження, створивши навколо себе звичне середовище, а з іншого — служить постійним нагадуванням про ту загадкову обставину, що столиця світової революції є також столицею світового селянства.

Обидва персонажі — Беньямін і Цумбруннен — залежали одразу від багатьох речей. Наприклад, від нерозуміння чужої мови, від статусу і проблем іноземця, від примх і поганого гумору коханих жінок, від браку води, сірників і горіхової горілки. До речі, обох покинули їхні коханки. Щоправда, один писав, мовляв, « місце, яке у моєму житті займає Москва, я можу пізнати лише через тебе», а другий, якби не трагічна розв’язка, так довіку « і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень».