Чтение онлайн

« Я хотел бы / жить / и умереть в Париже, / если б не было / такой земли — / Москва», — проголошував В. Маяковський у 1925-му році. Наприкінці своєї подорожі, вже у 1928-му році, Т. Драйзер з гіркотою заявив: « Я краще помру в Сполучених Штатах, аніж буду жити тут».

« Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», — і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни — бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».

Володимир Сосюра

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: « І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що « відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: « Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».

Євген Маланюк

Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики — а отже, для читацького загалу так само — символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) « підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал (« ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору « цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: « Я — відомий вкраїнськийпоет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що « серед пролетарських поетів він(В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі « духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.

« Є думка до нового року знов прийнятися за роман і не кидати його до останнього слова. Запізнився я з ним вельми, і висить півпуда паперу на моїх плечах вагою стопудовою… Зроблю 3 частини, назову: 1. Шлях Івана Мазепи. 2. Червоний терор. 3. Високость. Щось подібне на справжню трилогію. Це буде моя генеральна робота», — писав 13-го грудня 1929-го року Іван Дніпровський дружині. Малось на увазі написання пролетарським письменником роману про стражденну долю України та українського народу на початку XX-го століття. Втім, пролетарським письменником Дніпровський — справжнє прізвище Шевченко — був не завжди. На момент переїзду до Харкова у квітні 1923-го року за його плечами був не лише Кам'янець-Подільський університет, у якому Дніпровський студіював історію літератури, але й служба офіцером війська УНР, а також свідомий перехід на бік червоних.

Вже від 1925-го року Дніпровський, долучившись до когорти творців «нової» літератури, здобуває популярність завдяки таким творам, як п’єси «Яблуневий полон» та «Любов і дим», що поставлені в «Березолі» Лесем Курбасом.

Лесь Курбас

Окрім п’єс, пишеться чимало прози, а також експериментальні віршовано-психологічні драмопоези. Але 1926-го року письменник захворів на запалення легенів (ексудативний плеврит), і від цього часу аж до трагічного 1934-го року перебував у санаторіях Одеси, Ялти, Алушти. Саме там Дніпровський, розчарувавшись у літературному середовищі Харкова, вирішує писати роман «Народе мій», у якому б знайшлося місце осмисленню альтернативного, рятівного шляху України до незалежности в 1918-му році. Розклад політичних сил того часу, боротьба між партіями, період Центральної Ради, Гетьманату, Директорії — все це глибоко аналізувалось колишнім активним учасником цих подій. Зокрема, у зацілілому уривку з роману під назвою «Консул вечеряє» ідеться про переговори української партії хліборобів-самостійників під проводом В. Шемета (у романі — Шоммет) з урядовцями Франції, які обіцяють допомогу для здобуття незалежности України.

«— Я хочу наукової ясності, — мовив французький консул. — Значить, до XIII віку була одна, так звана Київська Русь, одна мова, письменство, монета, закони, князі, а після татарської навали остаточно стало дві: Велика Русь і Мала Русь.

— Правдивіше, — підхопив дядя міністра, — Московщина і Україна. А Мала Русь — це породження холуйства і неуцтва грецьких архієпископів та архімандритів. Ми зреклися цього чужого, ганебного хресного імені і самі нарекли себе Україна.

— Дивно. Як же це так: взяли собі нове ім'я?

— За тим самим, ваша ексцеленціє, законом, за яким галли стали французами.

— Bien. Розумію. В такому разі, у мене сьогодні виключний день. Я сьогодні одкриваю Україну.

— Ви, sire, — війнула через злотно-пінний свій келех кіноактриса, — ще тільки на березі екзотичної країни.

— Я бачу, що існує окремий український народ, не подібний або мало подібний на руський.