Чтение онлайн

«Мала Росія» нагадує «Великій», що вона присягала не їй, а їхньому спільному цареві, твердячи, що фактично вони — дві різні країни, які об'єднує царська династія. Такий самий менталітет непідкореного, свідомого своїх прав народу наявний і в іншого автора цього часу — священика Київського Флорівського монастиря Максима Плиски, автора поетичного «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він, називаючи свою батьківщину водночас і Україною, і Малою Росією, твердить, що служба цареві була добровільним вибором «Хмельницького і Вкраїни». Подібні твори писалися заради «честі, слави й оборони усієї Малої Русі».

Подальша історія терміна «Мала Росія» добре відома. Після ліквідації урядом Російської імперії всіх ознак української козацької державності це поняття залишилося суто географічною назвою невеликого регіону, а «малоросійська свідомість» згодом поступилась новому усвідомленню своєї землі як «України». «Лебединою піснею» вживання терміна «Мала Русь» щодо автономної Малоросії виявились «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша–Каменського, «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, а надто ж знаменита «Історія Русів, або Малої Росії», створена ще десь на початку XIX століття. її анонімний автор різко нападає на тих, хто вживає неприємний і незрозумілий йому термін «Україна» замість гордого й наповненого історичним змістом «Мала Росія» (сьогодні для нефахівця з цих питань така заява прозвучала б вельми дивно), водночас не забуваючи нагадати читачеві, що «колись ми були те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь від нас до них перейшло. Але тепер ми у них — яко притча воязиціях!»

Утім, епоха, коли терміном «Мала Росія» можна було пишатись як ознакою політичної окремішності, безповоротно йшла в минуле. Що ж лишалося? Малоросійське генерал–губернаторство, яке охоплювало українське Лівобережжя і складалося з Полтавської та Чернігівської губерній, але й та назва невдовзі зникла — надто вже неприємною вона здавалась імперському уряду, що ніби була живим нагадуванням про якусь «малоросійську окремішність». І імперська влада розробляє нову концепцію «малоросійства» — як частини триєдиної російської нації, що об'єднує росіян, малорусів і білорусів (значну роль тут відіграли праці видатного російського історика Миколи Устрялова та діяльність відомого міністра освіти часів імператора Миколи І Сергія Уварова). Ця концепція загальноруської нації мала стати офіційною і всеохопною, бо наголошувала на тих рисах, що об'єднували східних слов'ян, усіляко затушовуючи відмінності, котрі проголошувалися звичайною «зіпсованістю» українців і білорусів «польськими впливами». Як уважає сучасний російський історик Олексій Міллер, «деякі елементи малоруської (або, як ще писали, південноруської) специфіки могли викликати непідробний інтерес і навіть захоплення, але саме як однієї з версій російського життя. Малоруська ідентичність у рамках такої системи координат була ідентичністю регіональною і як така могла мирно співіснувати з загальноросійською ідентичністю». Зауважмо — малоросами, як слушно гадає Андреас Каппелер, у Російській імперії другої половини XIX — початку XX століття називали лише тих українців, що «ступили на шлях соціального сходження і певної інтеграції в російське суспільство», вважаючи їх… попри деякі мовні й культурні особливості, «частиною російського народу». Українське селянство зневажливо називали «хохлами», дурними і некультурними, а небезпечних для імперії «українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки й партії — "українофілами" або "мазепинцями"».

Така малоросійськасвідомість в очах будівничих нової української нації стала тепер гальмом на шляху розвитку українськоїсвідомості. В епоху розвитку тогочасної національної ідеології «малоросійство» почало сприйматись як щось архаїчне і шкідливе, проімперське. Неприйняття «малоросійства» з'явилося саме в другій половині ХЕХ століття—тоді, коли остаточно затвердились назви «Україна» й «українці». «Мала Росія», схоже, не подобалася творцям нової української нації саме через свою нібито «російськість». А в XX столітті «малорос» у слововжитку свідомих українців узагалі став синонімом «хохла», не свідомого своєї національної приналежності. Спрацьовувала елементарна «народна етимологія» — раз «Мала», значить менш вартісна, менша сестра тощо. Наш читач може собі уявити, як цей термін мав сприйматись авторами вже доби української незалежності, вихованими на одіозних радянських оповідях про старших і молодших «сестер» в СРСР…

Так досить швидко, як для історії, слово, котре було колись не надто приємним для прихильників імперської ідеології, стало жупелом і для палких українських борців із тією ідеологією. Інша доля спіткала поняття «Велика Росія», яке на XIX століття перетворилося у «Великоросія» (паралельно з тим, як «Мала Росія» стала «Малоросією»). Позначаючи в цей період тридцять власне російських губерній на противагу решті губерній імперії (зокрема і двом «малоросійським», а також білоруським тощо), термін став теж чимось більшим, аніж звичайна географічна назва, а саме вагомим поняттям російської ідентичності, назавжди набувши асоціацій з імперською величчю — і ось Володимир Ленін уже пише свій твір «О национальной гордости великороссов»…

Сьогодні ж обидва терміни фактично сприймаються цілком однозначно як прихильниками української національної ідеї (із числа як українців, так і росіян), так і її супротивниками. «Великоросія» — як синонім великої, могутньої імперії (російської, радянської тощо), «Малоросія» — як символ приниженості, неповноцінності, чи принаймні нижчого, підлеглого статусу. І нікому, здається, просто не хочеться згадувати, що історія цих двох цікавих термінів далеко не така проста і примітивна, як кортіло б деяким політикам та публіцистам, ба навіть історикам. На нашу думку, ліпше розуміння цієї історії як українцями, так і росіянами може допомогти зробити нарешті неактуальними слова Андреаса Каппелера про те, що «більшість росіян усе ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу». Адже дійсно справжня «дружба народів» можлива лише між «рівноцінними» націями…

На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV-XVI століть політичних відносин між Україноюта Росієюне існувало і не могло бути. Проте виявити україно–російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо — спочатку.

XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники — одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне — «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи — вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» — видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото- ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, — це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро–Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом — Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде — замість могутньої Галицько–Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» — литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга — супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько–Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно–західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько–руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно–східного сусіда — татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом — у XIV столітті — роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. — Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі–Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто–густо все ж таки мали що втрачати — тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово–Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами — в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги.

Стали на якийсь час литовськими васалами князі Новосильські, Таруські й Оболенські (ті самі, що були предками відомого декабриста та безсмертного пісенного «корнета»). Проте саме на сході Литва стикнулася з найсерйознішим суперником у справі «збирання руських земель». Спочатку поширення литовського впливу зіштовхнулося зі спротивом Рязанського князівства, яке посилилось під владою талановитого князя Олега (помер 1402 року) Так, Олег відбив у литовців Єлець і Козельськ (той самий, що колись заслужив у монголів Батия славу «злого города» за відчайдушний опір) і намагався відвоювати Брянськ, але зазнав невдачі, а після смерті Олега Рязань перетворилась на бойовище між Литвою і Москвою, навіть на якийсь час ставши литовським васалом. Більш небезпечним для Литви виявилось суперництво з Московським князівством, котре набрало сили за князювання Дмитрія Донського. Москва була не слабшим центром тяжіння для дрібних руських князівств за Литву, до того ж усі невдоволені політикою великих литовських князів могли знайти тут захист і допомогу. Постійні «від'їзди» невдоволених князів і бояр то «на Москву», то на «на Литву» були цілком звичайним явищем — цим займалися навіть члени правлячої в Литві династії Гедиміновичів, зокрема сини великого князя Ольгерда. З погляду старого феодального права князів на вільну зміну сюзерена, який не виконує обов'язків щодо васала, такі князі мали право «на від'їзд», хоча великі князі (і литовські, і московські), усвідомлюючи небезпеку, намагалися зашкодити таким діям своїх васалів. Інша справа, що так буває завжди: «той, хто утік до нас, — людина, яка зробила вільний вибір, а від нас — підлий зрадник». Коротше, «у нас» є доблесні розвідники, а «в них» — підлі шпигуни. Тих, хто цікавиться цим моментом, відсилаємо до знаменитого листування Івана Грозного з відомим «емігрантом» з Московського царства, князем Андрієм Курбським, де Курбський саме обстоює право на свободу вибору для князя, а Грозний — абсолютну владу царя над підданими, зокрема й князями.