Чтение онлайн

Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61%, «проти» — 31%. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього — від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду.

Яким же був українсько–російський шлях до Переяслава, і потім — геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів — доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин.

Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо.

Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше — ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає — адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько–московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів».

Скоріш за все, протягом 1648-1649 років Богдан Хмельницький намагався розігрувати «московську карту» (то «спокушаючи» царя ідеєю стати королем Речі Посполитої, то шантажуючи можливістю помиритись із поляками і рушити спільно з ними й татарами на Москву) разом з іншими — зокрема, ведучи переговори з трансільванським князем. Головною метою гетьмана було втягнути Московське царство в нове військове протистояння з Річчю Посполитою всупереч мирній угоді 1634 року. Натомість царський уряд, навчений поразкою в Смоленській війні, не поспішав устрявати в нову авантюру, намагаючись виграти час — для переоснащення і реорганізації армії, а також чекаючи, поки українці та Річ Посполита як слід обопільно виснажаться у війні. Проте цар наказав своїм прикордонним воєводам (адже контакти з бунтівним гетьманом уважалися «неофіційними», щоб не дратувати Варшаву) запевнити, що Москва принаймні не виступить проти козаків і їхніх союзників татар на боці Речі Посполитої. Причому категорично заборонялось надсилати козакам будь–які листи — все мало відбуватися на рівні усних домовленостей, аби не викликати війни між Москвою та Варшавою. Щоб заспокоїти урядовців Речі Посполитої, влітку 1648 року навіть було ухвалене рішення відсилати назад українських утікачів на московські землі (правда, реально воно не виконувалось). Українському ж гетьманові у відповідь на його прохання належало відказувати, що Москва не може порушити вічний мир з поляками, скріплений «хресним цілуванням». І взагалі, мовляв, «черкасам і ляхам з Литвою» краще помиритись (на яких умовах — не говорилося) і не проливати християнську кров.

Нерідко можна прочитати в історичних працях, що першою справжньою спробою Хмельницького «перейти під російську владу» було неофіційне посольство Силуяна Мужиловського взимку 1638-1639 років. Полковник Мужиловський, син відомого українського богослова Андрія Мужиловського, їздив до Москви разом з єрусалимським патріархом Паїсієм. Узагалі роль східних (грецьких, сірійських, єгипетських тощо) православних патріархів та митрополитів в історії Хмельниччини й україно–російських контактів цього періоду ще вивчена недостатньо, але зрозуміло одне — з цього кола цілком могла виходити ідея про тісну політичну співпрацю козаків і московського царя (висував же таку ідею єрусалимський патріарх Феофан 1620 року — див. розділ ІІІ). Так що Паїсій у розмові з царем міг бути цілком відвертий щодо висловлення своїх бажань, говорячи про те, що Хмельницький, мовляв, «хоче, аби його і все Військо Запорозьке прийняли під високу руку государя». Проте в записці, поданій Олексію Михайловичу Мужиловським, про це не йшлося—було сказано лише про причини повстання проти польської влади і містилося прохання про військову допомогу. Олексія Михайловича гетьманський посланець «спокушав» ідеями потужного православного союзу, ба навіть відвоювання Гробу Господнього у турків (тут козирною картою був Паїсій та інші східні патріархи, котрі часто–густо представляли перед царями свою близькосхідну паству як таку, що готова повстати, щойно наблизяться «єдиновірці»). Цар у військовій допомозі відмовив, знову посилаючись на вічний мир 1634 року Москви з Варшавою, проте обдарував Мужиловського і Паїсія. Незадоволений козацький посланець десь прохопився, що «на Москві правди немає ні в чому», про що донесли цареві, і згодом російські посланці докорятимуть панові Силуяну тим, що він говорив «непристойні речі». Ще до від'їзду Мужиловського з Москви цар відправив до українського гетьмана свого посланця — піддячого Василя Михайлова з подарунками та закликом до Хмельницького «мирно жити з ляхами», що за тих умов було, звісно, порожніми словами.

Наступного, 1649, року переговори Чигирина та Москви відновилися за умов, коли Богдан Хмельницький почав планувати не багато не мало як створення окремого Українського князівства «від Перемишля до московського кордону». В переддень вирішальної, як здавалось Богдану, Зборівської кампанії гетьман зустрівся з першим «напівофіційним» російським посланцем до козацької України, дворянином Григорієм Унковським (квітень 1649 року). У своїй розмові з царським послом у Чигирині Хмельницький наголошував на тому, що в Москві та в Україні панує та сама віра і колись була «єдина влада». Проте на всі компліменти й умовляння посол відповідав, що Хмельницький має «помиритися з ляхами», які можуть обрати королем Олексія Михайловича, котрий потім радо прийме запорожців «під свою високу руку». І все це говорилося, попри вже відомий у Москві факт, що шляхта Речі Посполитої благополучно обрала королем Яна–Казимира, брата покійного Володислава IV. З 1649 року «московський» вектор політики Богдана Хмельницького починає химерно переплітатися з «кримським». Гетьман організує «викиди інформації» для царських посланців на тему своїх переговорів з ханом Іслам-Гіреєм, котрий закликає його «йти воювати Москву за її неправди». Причому сам Богдан виступає в цих звістках як прихильник порозуміння з «єдиновірною Москвою», котрий стримує агресивного хана (все це трохи нагадало автору відомий працівникам правоохоронних органів та кіноглядачам прийом «злого поліціянта» й «доброго поліціянта», котрі працюють у парі). Те, що український гетьман сам був не проти інколи прямо натиснути на царський уряд, стало видно вже влітку того ж таки 1649 року. А поки в травні

1649 року велике козацьке посольство на чолі з довіреною людиною гетьмана, полковником Федором Вишняком, вирушило до Москви з грамотами, у яких ішлося про бажання гетьмана, щоб цар «взяв під свою високу руку» всю Русь, що перебувала у складі Речі Посполитої, а не лише козацьке військо. Однак і на таку спокусу Олексій Михайлович та його обережні радники не піддалися, дарма що наживка так яскраво виблискувала на гачку перед їхніми носами. Існує версія, що цар на особистій аудієнції таки пообіцяв Вишняку якусь допомогу, хоча це жодним чином не було закріплено на папері, тож зрозумілою є подальша бурхлива реакція Хмельницького, коли ця допомога не була надана.

Тим часом наприкінці літа 1649 року козаки та армія Речі Посполитої зустрілися в боях під Збаражем і Зборовим, хан уклав сепаратний мир з королем, а Хмельницький був змушений підписати відому компромісну Зборівську угоду з поляками, за якою автономна козацька Україна обмежувалася трьома воєводствами і 40 тисячами реєстру. Незадоволений результатом практично виграної кампанії, Богдан на чергових переговорах з московськими посланцями почав звинувачувати в усьому Москву, котра не надала йому допомоги, погрожуючи їй пригадати це дуже скоро; причому налякані царські шпигуни сповіщали, що всі «черкаси» тільки й говорять, що про війну зі східним сусідом. Розлючений Богдан кричав, що московські дипломати всі є шпигунами (і то було правдою — в усі часи дипломатія та шпигунство йшли пліч-о-пліч) і що він «усі московські міста і Москву зламає» (а ось це вже було радше засобом тиску). Загалом же ця «пропагандистська кампанія» мала на меті дипломатичний тиск Чигирина на Москву (частково вдалий, адже цар наказав зміцнювати кордони, водночас звелівши поводитись обережніше з гетьманом, аби й справді не спричинити війни). В цьому-таки руслі можна розглядати і факт проживання в Чигирині претендента на московський престол—такого собі «лжеШуйського» (Тимофія Акундінова) протягом 1650 року. Цей цікавий авантюрист, що видавав себе за сина царя Василя Шуйського, виконував важливу роль у планах Богдана Хмельницького, будучи постійною загрозою царю (після Смутних часів у Московській державі самозванців боялися як вогню), котрий не хотів іти на співпрацю з козаками — і на конфлікт із Варшавою. Попри всі вимоги московської сторони видати самозванця, козацький гетьман не поспішав це робити (давши згодом змогу Акундінову вільно виїхати до Трансільванії; та зрештою російські агенти таки вполювали відчайдушного самозванця в князівстві Гольпггейн, але то вже інша історія). Проте остаточного розриву відносин з Москвою Хмельницький явно не хотів—так, 1650 року він не погодився взяти участь у спільних бойових діях проти неї у складі польсько–татарської коаліції (яка фактично не склалася через позицію козацької України), запропонувавши натомість ханові похід до Молдавії.

1650 рік був позначений відносним затишшям у сфері українсько–російських переговорів «на найвищому рівні». Сторони не обмінювалися посольствами, хоча уважно стежили одна за одною, а Хмельницький листувався з прикордонними російськими воєводами. Фактично гетьман розглядав у цей час перспективу стати васалом Османської імперії, що сильно непокоїло і Москву, і Варшаву. Причому йшлося не просто про якісь попередні домовленості чи декларації про наміри — султан пропонував гетьманові широку автономію на ліпших правах, аніж навіть ті, які мало Кримське ханство. Загалом перебіг українсько–турецьких переговорів 1650-1653 років сильно впливав на позицію Московського царства щодо козацької України і зрештою став багато в чому визначальним стосовно їхніх результатів.

Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду — він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством!