Чтение онлайн

Війна Москви і Литви поновилась, але нова кампанія 1507-1508 років не визначила переможця. «Вічний мир» 1508 року насправді тривав недовго — вже восени 1512 року Московський князь Василій III Іванович, заручившись підтримкою великого магістра Тевтонського ордену Альбрехта Бранденбурзького та імператора Максиміліана І Габсбурга, розпочав черговий наступ на землі Великого князівства Литовського. Московські загони спустошили білоруські землі, намагаючись водночас оволодіти Смоленськом. Це їм удалося 1514 року. Падіння цієї потужної фортеці відкрило перед ратниками Василія III шлях углиб Литви, проте 8 вересня 1514 року між Оршею та Дубровною на річці Кропив'яній великому гетьманові Литовському Костянтинові Острозькому пощастило здобути блискучу перемогу над сильнішим супротивником. Військо, яким керував Костянтин Острозький, складалося з литовського феодального ополчення (зокрема, «повітових корогов» з українських, власне литовських і білоруських земель), польського шляхетського ополчення, найманців з Лівонії, Німеччині, Угорщини — за тогочасними джерелами, близько 30 тисяч людей. їм протистояло 80 тисяч ратників Василія III. Литовська кіннота вдаваною втечею навела росіян на гармати, внаслідок чого лівий фланг московського війська було притиснуто до болота і остаточно розгромлено. За литовськими даними, можливо, перебільшеними, втрати московської раті становили 30 тисяч людей, 380 воєвод і дворян потрапило в полон. Перемога князя Острозького під Оршею набула надзвичайно широкого розголосу в Литві та на Русі, де «славного і великоумного князя, котрий церкви Божі християнські і многих мужів і жон їх од насильства оборонив», порівнювали зі славетними полководцями Тиграном та Антіохом Великими, Пірром, Олександром Македонським (коротше, майже з усіма, про кого читали з популярного й досі Плутарха)… Відомості про перемогу литовців і русинів під Оршею ширились і Європою, сприяючи формуванню там бажаних для литовців настроїв громадської думки. Вміло організована великим князем Литовським Сигізмундом І Старим дипломатична гра, що проводилася на тлі поширення відомостей про тріумф Острозького (князь Костянтин дійсно справив два тріумфи, майже в стилі давніх римлян, від яких любили виводити свій міфічний родовід середньовічні литовські володарі), дозволила розладнати союз Василія III з Тевтонським орденом і Священною Римською імперією. Із цілком очевидних причин битва під Оршею донедавна не була популярною темою для авторів, котрі писали про україно–російські взаємини, — так само, як і перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом. Проте якщо остання зрештою не врятувала Виговського та Велике князівство Руське, то Орша стала певною межею, котра знаменувала собою кінець, здавалося, невпинного просування військ Московської держави на захід і нову надію для Великого князівства Литовського, яке врятувалося від катастрофи, хоча й ціною територіальних втрат. Звісно, і після Орші прикордонні сутички тривали, але мова про завоювання Литви вже не йшла.

А що ж князь Острозький? Він відзначився ще і як успішний борець із татарами — так, 1508 року під Слуцьком, а 1512 року під Вишневцем і на Лопушні князь розгромив кримських татар. Друга перемога була особливо переконливою: наздогнавши орду з великою кількістю полонених, воїни князя звільнили 16 тисяч бранців і захопили 10 тисяч татар, яких князь розселив поблизу Острога для охорони (згодом цих «острозьких татар» згадуватимуть літописи; навіть за переписом 1895 року в місті й повіті було 470 мусульман і одна мечеть). Він уславився як ревний захисник «руського народу» і православної церкви, побудував багато нових церков (зокрема, храми в Турові, Дятлові, Смолевичах і два у Вільно). Деякі історики XIX століття навіть називали його часи «золотим віком українського православ'я». Великий князь Литовський (він же король польський) Сигізмунд доручав йому розбір суперечок між руськими князями й боярами. У приватному житті князь залишався досить скромним шляхтичем, на відміну від свого нащадка Василя–Костянтина, любителя розкошів. Припускають, що князь Костянтин міг сприяти друкарській і видавничій діяльності перших слов'янських друкарів Швайпольта Фіоля і Франциска Скорини. Похований у крипті Успенського собору Києво–Печерської Лаври. На жаль, чудовий мармуровий надгробок князя не зберігся: загинув разом із собором під час Другої світової війни.

1520 року розпочалися дворічні мирні переговори між двома великими князівствами. їхнім наслідком стала угода про перемир'я від 14 вересня 1522 року, відповідно до якої на п’ять років оголошувалося припинення війни між Москвою та Литвою. Вкрай важливим для Василія III стало включення офіційним Вільно до грамоти про перемир'я Смоленська — у числі тих земель, на які тепер мала поширюватися влада Московської держави. Недаремно Василій III Іванович увійшов в російську історіографію під промовистим прізвиськом «останній збирач Руської землі» (першим уважався Іван Калита). Справді, саме за роки його князювання до Москви було приєднано величезні терени, котрі колись входили до складу Київської Русі (так, лише за умовами перемир'я 1522 року під владу Московського князя було включено територію в 23 тисячі кв. км, на якій проживало близько 100 тисяч мешканців). Окрім того, завдяки послідовному курсу на ліквідацію удільної системи він назавжди покінчив з існуванням у Московській державі удільних князівств — зокрема, Волоцького, Углицького, Калузького, Рязанського.

Така сама доля чекала й руські землі, що відійшли до Москви від Великого князівства Литовського та насамперед через цю обставину якийсь час зберігали свою автономію. Зокрема 1518 року після смерті стародубського князя Василя Семеновича, його князівство було приєднано безпосередньо до Московської держави. У квітні 1523 року те саме сталося і з Новгород–Сіверським князівством. Скориставшись, як приводом, подіями дворічної давнини, коли новгород–сіверський князь Василій Іванович Шемячич не попередив Москву про похід кримського хана на московські землі, Василій III викликав свого могутнього васала до себе та наказав кинути його до в'язниці, де той і помер. Так його князівство увійшло до складу Московської держави.

Після закінчення терміну дії литовсько–московського перемир’я 1522 року його правочинність неодноразово підтверджували результати переговорів у Можайську (жовтень 1527) і в Москві (квітень 1532). Однак через гострі територіальні суперечності укласти «вічний мир» сторони так і не змогли. Зокрема, литовська делегація наполягала на поверненні Смоленська та Чернігово–Сіверщини, з чим не погоджувалася московська сторона. Проте перемир'я 1522 року, підтверджене актами 1527 та 1532 років, на деякий час угамувало литовсько–московське збройне протистояння, яке з новою силою спалахне вже з кінця 50–х — початку 60–х років XVI століття та спричинить надзвичайно важливі зрушення у структурі геополітичної рівноваги Центрально–Східної Європи, істотно позначившись на долі українських земель.

Утім, поки що зробімо відступ у нашому викладі подій і поміркуймо, а ким поставали у згаданих подіях українські й білоруські князі та бояри, а також шляхта й міщани, які брали в них надзвичайно активну участь, значною мірою вплинувши на саме таку, а не іншу конфігурацію кордонів двох великих князівств у XV-XVI століттях? Патріотами своїх державних утворень? Якоюсь мірою так. Прихильниками ідеї об’єднання всієї Русі під литовським чи московським скіпетром? Скоріше ні, хоча об'єктивно їхні дії могли сприяти і першому, і другому проекту. Захисниками ідеї української чи білоруської незалежності (особливо привабливим із цього погляду для частини сучасних істориків видається Михайло Глинський) від зазіхань Литви, Польщі або Москви? Навряд чи, адже важко знайти підтвердження того, що бодай–якісь елементи національної ідеї в більш–менш сучасному вигляді сформувалися в ті далекі часи. Захисниками старих прав і вольностей включно з правом переходу до того володаря, який їх більше влаштовує? Схоже на те. Героями і водночас авантюристами? Можливо. Але навіть не будучи «свідомими патріотами» українських чи білоруських земель, уважаючи себе за підданих великого князя Литовського, чимало діячів південно–західної і західної частини Русі значною мірою посприяли формуванню територіальних меж того, що зрештою стане Україною й Білоруссю; посприяли в постійному контакті — конфлікті з іншим великими князівством, Московським, яке зрештою припинило розширення на захід і звернулося до інших векторів, натрапивши на сильний опір саме з боку етнічно і конфесійно близьких, але все ж таки інших «руських людей», аніж ті, що збудували князівство (згодом царство) зі столицею в Білокам'яній.

Можливо, наш читач скаже: велика політика зостається великою політикою, але як у цей період сприймали в Росії українців, а в Україні — росіян.

Прихильники ідеї «одного народу» завжди стверджували і стверджують досі, що самі росіяни й українці не бачили ніякої або майже ніякої різниці між собою. Історичні джерела свідчать про інше: і росіяни, й українці, усвідомлюючи етнічну та мовну близькість і спорідненість, таки чітко розрізняли, хто є ким, сприймаючи одне одного як іноземців перш за все через приналежність до різних політичних спільнот.

Загалом виявити, як українці сприймали росіян у XV-XVII століттях, не так просто. З одного боку, твердження про давнє спільне коріння дійсно не є вигадками, і такий собі український «шантаж» литовської влади постійним нагадуванням про це міг мати місце (див. наступний розділ про козацько-російські відносини), так само як і усвідомлення певної етнічної і мовної близькості, з другого — більшість іноземних мандрівників розрізняли «русинів» (рутенів, русів) і «московитів» як народи, незважаючи на заплутану ситуацію з назвами (див. розділ І). Звісно, не всі вони відверто протиставляли звичаї перших поведінці других, як це робив, наприклад, Павло Алепський (середина XVII століття): «впродовж двох років нашого перебування в Московії наші серця були немов зачинені, думки зв'язані і придушені, оскільки в тому краї ніхто, крім, можливо, його корінних мешканців, не може почуватися хоч трохи вільним чи вдоволеним: кожен, як і ми, хоч би став і володарем усієї тієї країни, ніколи б не позбувся неспокою душі і тривоги у своєму серці. Зворотньо, край козаків був для нас ніби наш власний край, а його мешканці були нам сердечними приятелями». Проте й не всі вважали українців і росіян тієї епохи такими вже близькими один одному народами. Чітко розрізняють українців і білорусів, підданих Литви й Польщі (тобто «русинів») з одного боку, і росіян, або московитів, — з другого, італійці Альберто Кампензе та Амброзіо Контаріні (кінець XV-XVI століття), австрієць Сигізмунд Герберштейн, англієць Джайлс Флетчер (обидва — XVI століття), німець Якоб Доннерсмарк (писав на початку XVII століття), німець–опричник Генріх Штаден (його твір називається «Країна і правління московитів») та ін.

Якоюсь мірою можна спробувати визначити, як ставилися до своїх північно–східних сусідів українська шляхта й міщани, зважаючи на наявність джерельного матеріалу. Адже щодо більшості населення українських земель, селянства, можливі будь–які спекуляції — від тверджень про чітке усвідомлення ними єдності з московськими «братами» до тези про таке саме чітке заперечення ними цієї єдності та близькості. Наріжним каменем постає питання: ким себе усвідомлювали самі українські чи російські селяни в етнічному або навіть національному плані? Щодо перетворення «селян» на «націю» написано дуже багато, частина цієї літератури є в нашому списку, дещо докладніше про зазначену проблему — в останньому розділі.

На думку О. Русиної, «в XIV-XVI століття у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV- XV століття, однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян… Ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько- латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, у якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації"[після Люблінської унії 1569 року свідомість української еліти дійсно часто описували формулою"людина русинського племені, польської нації". — Д. Ж.]. Серед православного духівництва (його представники 1476 року вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… великородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф [міф про походження етносу, народу. — Д. Ж.] про походження русів від Яфета [сина біблійного Ноя. — Д. Ж.], в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфето-Росского" племені), так і нові соціальні реалії».

За свідченням російського дослідника Бориса Флорі, «часу російсько–литовських воєн межі XV-XVI століття стосується низка свідчень, котрі говорять не лише про усвідомлення представниками суспільної еліти цих розбіжностей [між українцями і росіянами. — Д. Ж.], але непрямо і про те, що цей факт дуже суттєво вплинув на позицію східнослов'янської шляхти і міщан Великого князівства Литовського під час військового конфлікту між ним і Російською державою. В записці, поданій Сигізмунду 11514 року, вказувалося, що "жорстока тиранія "московських князів є причиною того, що "руські" у Великому князівстві Литовському не хочуть перейти під їхню владу. Про "тиранську владу" московських князів, у державі яких багатство і суспільне становище людини залежить від волі правителя, писав як про перешкоду для об'єднання східних слов'ян придворний хроніст Сигізмунда І Іост Людвіг Децій. Цього ж часу — перше десятиліття XVI століття — стосується поява в джерелах порівняння "московського" і "турецького" правлінь як двох схожих типів політичного устрою. Хоча ці висловлювання належать представникам польської еліти, як здається, в них запропоноване правильне пояснення політичного патріотизму шляхти і міщанства Великого князівства Литовського під час російсько–литовських воєн межі XV-XVI століть, і вони можуть розглядатись як певне відображення суспільних настроїв у цій державі. Одначе немає ніяких підстав уважати, що вже в той час дані відмінності соціально–політичного ладу усвідомлювались як ознаки приналежності до різних етнічних спільнот. Джерела, котрі ми маємо, говорять про інше. У вже цитованій записці 1514 року говориться про те, що у "руських" Литви і "московитів" спільна релігія, мова, і посилання на "тиранію" московських правителів в такому контексті слугує поясненням того, чому одна частина народу все ж не хоче приєднуватися до іншої. Для Матвія Меховського [польський публіцист та історик XV століття. — Д. Ж.], котрий писав у своєму трактаті "Про дві Сарматії", що "в державі московській, як і в землі турків, людей перекидають з місця на місце" [йдеться про переселення підданих царя, здійснюваних з його волі. — Д. Ж.], тим не менше було ясно, що мешканці Московії є рутенами…» Мовляв, у польській літературі XVI століття побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише «жорстока тиранія» московських володарів відлякує православне населення Литви від переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті польсько-литовського короля Сигізмунда-Августа (1572 рік) було висунуто ідею обрання королем Івана IV Грозного, польські автори–публіцисти твердили, що русини «труснуть рогами, отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа"», і що властиве московитам «варварство» не є нездоланним бар'єром на шляху до об'єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід «цивілізаторства»: «Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем'я».