Чтение онлайн

У 20–х роках XVII століття ті самі речі декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як український православний митрополит Іов Борецький та уніатський — Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — « єдиноутробними» братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Рима лякав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. Проте тут варто пам'ятати, що тому ж таки Борецькому чи Рутському було вигідно перебільшити міру «близькості» українців і росіян, хоч і з абсолютно протилежних міркувань.

Резюме Петра Толочка: «слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він збагатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з–поміж інших гілок східного слов'янства. З кінця XVI століття усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно–православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI — першої половини XV століття вкладався в формулу "нероздільності і незлитності". Нероздільності з іншими східнослов'янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно–історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно–визвольних змагань козаччини у першій половині XVII століття і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького».

Ну, про Хмельницького й Переяслав ми ще поговоримо, а поки що спробуймо розібратися, як виглядали українці в очах росіян XV-XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» — див. далі). Не забуваймо — у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші — від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску–оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця — «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), — згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало — щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по–перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються — це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по–друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів–росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням"спокуслива брехня". — Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем — причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» — у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів — звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» — як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець — ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно–російських зносин.

Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII—у першій половині XVIII століття так і не стали загально-поширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу на початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби). Не були надто поширеними такі шлюби і в епоху, про яку йде мова у цьому розділі. Хоча такі випадки, безперечно, траплялися (згадаймо тих- таки Глинських), але результат часто був не надто веселим — культурні розбіжності давалися взнаки досить швидко і серед еліти (отже, Леся Українка писала свою «Бояриню» не на порожньому місці), і серед звичайних людей. (Як не пригадати один трагікомічний випадок із «Записок про Московію» Герберштейна про якогось німецького(з контексту не зовсім зрозуміло, з якої саме країни) коваля Йордана, що одружився з росіянкою, котра постійно скаржилася, що він її не кохає, адже ніколи не б'є, як заведено у її народу! Зрештою ковалеві це остаточно набридло, і він довів дружині силу свого кохання згаданим вище способом, що мало для неї, з огляду на специфіку професії чоловіка, вельми сумні наслідки.) А ось звістка німця–найманця Генріха Штадена, котрий близько 12 років прожив у Московській державі й навіть був опричником у Івана Грозного, про те, що під час розгрому царем Новгорода його людьми щонайперше були вбиті всі іноземці (насамперед «поляки» та «литовці» в широкому сенсі цих понять) і навіть ті росіяни, котрі одружилися з іноземними жінками (мались на увазі знову-таки здебільшого змішані шлюби з вихідцями з Великого князівства Литовського), є вже зовсім не смішною, будучи сумним свідченням вкоріненої в тогочасному російському суспільстві ксенофобії, зокрема, і стосовно тих-таки українців з Литви. Аби співвітчизникам автора не доводилося «червоніти» через те, що в цьому плані українці чимось «відставали» від росіян, нагадаємо, що 1668 року під час антиросійського повстання в містах Лівобережної козацької України мали місце такі самі ексцеси щодо росіян.

Утім, повернімося до подій політичної історії. Ми вже казали, що в середині XVI століття боротьба Литви і Москви за давньоруську спадщину відновилась. Якщо коротко, то ціле століття, до середини наступного, XVII століття, вона тривала скоріш успішніше для Литви, ніж для Москви, хоча ціна, яку перша заплатила за це, була для неї як для державного організму чималою (позитивом для Литви стало те, що вона відстояла свої землі від зазіхань Івана Грозного, і кордон на якийсь час знову стабілізувався). А саме — під час нового оберту протистояння, що став частиною так званої Лівонської війни Московського царства зі своїми сусідами, Литва, опинившись на межі військової поразки, пішла на посилення політичних зв'язків з Польщею й уклала відому Люблінську унію 1569 року, за якою держави об'єднувались у таку собі єдину монархічну шляхетську республіку, Річ Посполиту (як ми пам'ятаємо, раніше держави об'єднувала лише наявність спільного правителя, але не на всіх етапах литовської і польської історії). Більше того — укладення унії стало етапом для українців, до того ж сама унія була б неможливою без їхньої активної участі. На відомій картині генія польського живопису Яна Матейка «Люблінська унія» (написана до 300–річчя події 1869 року, сьогодні зберігається в музеї міста Люблін) представлено всіх основних учасників цього суперечливого дійства: короля Сигізмунда II Августа, котрий стоїть з розп'яттям у центрі картини, одного з лідерів литовських магнатів, палкого супротивника унії Миколу «Рудого» Радзивілла (у розпачі, на колінах, але стискаючи меч-чудовий символ, чи не так?), гурт польських та литовських вельмож, на обличчях яких — уся гама почуттів від радощів до розпачу, гніву і розгубленості. Є там і «некоронований король» українських земель, князь Василь–Костянтин Острозький (спадкоємець уже відомого читачеві переможця під Оршею). Він стоїть збоку і пильно стежить за тим, що відбувається, тримаючи за плечі хлопчика, свого сина Януша, спадкоємця величезних володінь роду Острозьких. Задоволення на обличчі князя не видно — він не був прихильником такої унії. Адже за результатом прямих переговорів між королем і польськими магнатами з одного боку, й українсько–литовською шляхтою Волині, Київщини і Поділля — з другого, ці землі цілком вільно та демократично переходили під владу польської частини Речі Посполитої, виходячи з–під влади Великого князівства Литовського (за котрим залишилась тільки частина Волині). Звичайних шляхтичів спокушали колосальні права і привілеї, які мали їхні колеги в Польщі, а от українські та литовські високі аристократи зовсім не були зацікавлені в такому розвитку подій — придбати вони не могли нічого, а от утрачати їм було що: зокрема, політичну вагу і вплив у державі, адже місце на вершині польського владного Олімпу вже було, звісно, зайняте. Деякі гіперпатріотично налаштовані українські історики навіть переконано твердять про «національну зраду» з боку української шляхти та «український патріотизм» представників княжих родин (щоправда, в багатьох виданнях про останніх гарним тоном є писати як про представників еліти, котрі «швидко денаціоналізувалися», ополячилися, покатоличились і взагалі були втрачені для української історії). Ми не схильні поділяти цей погляд, але «Люблін» дійсно став переломним пунктом не тільки для поляків і литовців, а і для українців, більшість яких тепер проживала у складі Польського королівства, що домінувало в об'єднаній Речі Посполитій (білоруси ж здебільшого залишились у складі Великого князівства Литовського, автономні права котрого різко зменшилися). Українці з часом стали «третім зайвим» у двоєдиній Речі Посполитій, при чому саме тоді, коли їхня національна свідомість пустила перші помітні паростки. Тому Люблін зрештою не став святом згоди — Річ Посполита від самого початку мала «слабку ланку».

Наявністю цієї «слабкої ланки» не могла не спробувати скористатись Москва — про це піде мова в наступному розділі. А тут ми констатуємо, що доба існування українців і росіян у складі двох великих князівств завершилась — адже Московське князівство зникло в XVI столітті, перетворившись на царство. (У середньовічному російському розумінні — практично аналог імперії, адже «цар» — це не король, а майже «імператор», правитель багатьох земель, населених різними народами. «И в те поры Божьим судом государя и великого князя Василья Ивановича не стало, а на Московском государстве и на всех государствах Российского царствия[курсив мій. — Д. Ж.] учинился государем сын его князь великий Иван Васильевич», — записав московський літописець під 1533 роком. Оформлення нового статусу відбулося 1547 року, після коронування Івана Грозного царською короною.) А Литовське князівство втратило більшість своїх українських підданих 1569 року — проблему міжконфесійних конфліктів та козаччини «успадкувала» польська частина Речі Посполитої.

До часів Богдана Хмельницького українських козаків найчастіше представляли як ворогів Московської держави, такого собі кепсько прогнозованого і небезпечного її сусіда. І в самих козаків усвідомлення спільного етнічного походження з «москалями», як правило, поступалося бажанню взяти здобич на території Московського царства, устрій котрого був вельми далеким від політичних ідеалів запорожців. Проте, як ми вже казали, в 1950–х роках у вітчизняній історичній науці була офіційно прийнята теорія про возз’єднання України та Росії, яка одразу стала «єдино правильною».

Через це в усій довгій і непростій історії україно-російських взаємин (представлених у XVI-XVII століттях на міждержавному рівні — стосунками Великих князівств Литовського та Московського, а згодом останнього — з Річчю Посполитою, а крім того, і відносинами козаків та їхніх лідерів з московськими владними колами. Саме про останній тип відносин піде мова в цьому розділі) українські радянські історики почали посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давнє прагнення українців покінчити з власною історією і «розчинитися в російському морі». За будь–яку ціну мала бути доведена теза про те, що й до Богдана Хмельницького чимало козацьких ватажків (особливо лідерів «козацько–селянських повстань») прагнули «возз'єднання» з Москвою, котра буцімто одна могла забезпечити братам–українцям вільний розвиток і щасливе майбутнє. Звісно, всі епізоди, які свідчили не на користь декларованій тезі, підлягали повному замовчуванню або сильному викривленню. Тому в радянських історичних працях та науково-популярній, рівно як і художній, літературі починаючи з повоєнного періоду, читач не знайшов би ні участі українських козаків та аристократів у подіях грізного Смутного часу початку XVII століття, ні походу Сагайдачного на Москву 1618 року, ні інших суперечливих епізодів україно–російського минулого. Водночас після розпаду радянської тоталітарної системи і послаблення контролю над історичною наукою чимало українських авторів спробували відновити лакуни в історичному минулому українців, активно взявшись за популяризацію історії заледве не самих лишень україно–російських конфліктів і суперечностей.

Далі ми спробуємо хоча б схематично розглянути, як складалися стосунки між українським козацтвом і його елітою — старшиною— та Московським царством у XVI — першій половині XVII століття. Наша «мандрівка» почнеться з початку. З тієї далекої епохи, коли в неозорих українських степах з'явилися ватаги погано оплачуваного, ніким офіційно не визнаного, але напрочуд активного козацтва (як українського, так і російського, з помітним тюркським впливом). Було воно водночас як головним болем місцевих річпосполитських та московських урядовців, так і єдиною справжньою силою, здатною захистити величезне степове й лісостепове прикордоння від татарського набігу чи допомогти тим-таки урядовцям пошарпати сусідські землі. Звістки про «своїх» козаків (донських або волзьких), а то і про козаків «чужих» — «литовских людей черкас, хохлы имущих на главах», усе частіше починають надходити до Білокам'яної. Звістки ці не завжди були втішними: так, козаки нерідко шарпали купців та навіть посольства, з них же набиралися загони охочих рушити походом на прикордонні московські міста — чого–чого, а прикордонних конфліктів, так само як і великих воєн між Московською державою та Великим князівством Литовським, у XVI столітті не бракувало. Так, уже один з перших «гетьманів» українського козацтва, Євстафій (Остафій, Остап) Дашкович, бувши черкаським та канівським старостою, зарекомендував себе як невгамовний прикордонний вояк, покровитель козацьких загонів, організатор походів на татар і турецькі міста, а також на Москву та зайняту московськими військами Сіверщину (1520-1530–ті роки).

Але водночас почала вимальовуватися й інша конфігурація, що передбачала спільні дії московського війська й козаків проти татар, — запорожцям, підданим іншої держави, «ненав'язливо» пропонувалися царські гроші за певні послуги, що полягали у наданні розвідданих, допомозі в охороні кордонів тощо. Частина козаків навіть погоджувалась переселятися за московсько–литовський кордон, офіційно вступаючи на московську службу — царю були дуже потрібні ратні люди на прикордонні. На думку сучасних українських і російських дослідників, перші серйозні спроби співпраці царського уряду й козаків пов'язані з іменем славетного українського князя, ватажка запорожців Дмитра Байди–Вишневецького, а саме з тим епізодом його біографії, котрий має стосунок до служби князя Іванові Грозному в 1558-1561 роках. Саме тоді московські війська вперше вирушили далеко в степ проти татар і, разом з українськими козаками та черкесами, вчинили цілу низку нападів на турецькі міста в Північному Причорномор'ї. Проте, як відомо, співпраця князя Дмитра і царя невдовзі скінчилася, химерна доля повела Вишневецького до його трагічного апофеозу в Стамбулі, а козаки набули цінного досвіду. Протягом наступного десятиліття не один козацький лідер із числа українських князів чи звичайних степових добичників у той чи той спосіб став відомий цареві та його слугам — так, з войовничим князем Богданом Ружинським московські урядовці намагалися встановити контакти для спільних дій проти Криму, також якийсь час служили Москві такі собі козацькі ватажки Онишко й Гаврило, котрі згодом повернулись до Великого князівства Литовського. На те були причини — Іван Грозний оголосив війну Литві (котра вступилася за Лівонський орден, розгромлений царем у ході так званої Лівонської війни 1558-1583 років).

Не можна сказати, що запорожці відзначались якимось аж надто яскраво вираженим патріотизмом щодо Литви чи згодом (після Люблінської унії 1569 року) — Польщі та загалом Речі Посполитої, але переважна більшість із них у разі конфлікту між Вільно і Москвою таки ставали на бік першого, особливо враховуючи принадну можливість підзаробити грошей на королівській службі після затвердження перших козацьких реєстрів Сигізмундом II Августом та Стефаном Баторієм. Справа в тому, що про козаків річпосполитські можновладці згадували здебільшого під час військових конфліктів, періодично «забуваючи» про них, тільки-но встановлювався мир. Як вислід, низові лицарі мали виявляти неабияку гнучкість, аби здобути свій «козацький хліб». У 1570-1580–х роках це їм удавалося непогано — козацькі підрозділи брали участь у багатьох боях і облогах Лівонської війни на боці Речі Посполитої (під Полоцьком, Псковом, Великими Луками, Веліжем, Усвятом тощо). Козаки займалися звичною для себе справою — розвідкою, нападами на невеличкі московські загони, рейдовою війною. Водночас окремі козацькі ватажки (як, наприклад, такий собі Михайло Черкашенін — черкасами тоді нерідко називали українських козаків) брали участь у Лівонській війні на боці Московського царства, а деякі козацькі загони дедалі частіше з'являлися на території майбутньої Слобожанщини — на Дінці та його притоках. Поки що йшлося не про масштабне переселення, а скоріше про полювання в степу на дичину, купців і дрібні татарські загони та про заробляння «царського жалування». Утім, такі випадки ще були не надто частими, хоча в майбутньому царський уряд намагатиметься якомога частіше згадувати про козаків, приваблюючи їх перспективою служби Москві й дипломатично замовчуючи те, що більшість чубатих низовиків воювали проти московських стрільців під час Лівонської війни, чимало- таки допомігши армії Речі Посполитої в нелегкій справі здобуття перемоги. Схоже на те, що Московська держава в той час сприймалася козаками не як якийсь заклятий ворог, але, втім, і не як могутній «захисник» або «старший брат». Радше служба Москві чи набіги на її землі були непоганим способом захопити здобич, а принагідно і відбити татарський набіг. Уся справа в тому, що ідея якоїсь етнічної схожості чи єдності «православної Русі» в цей період не надто турбувала православне населення Речі Посполитої, котре жило за інших політичних та культурних умов, аніж населення Московського царства, від котрого українці та білоруси чітко себе відрізняли (називаючи себе і свої землі «Руссю» на відміну від «Московії»; те саме стосується, наприклад, турецьких джерел XVI століття — там поняття «Rus» та «Moskof» теж ніколи не підміняють одне одного). Але намагання останніх царів з династії Рюриковичів і перших Романових допомогти переселенцям на степовому прикордонні не залишалося непоміченим очільниками деяких козацьких загонів, і «московський вектор» у досить туманній «зовнішньополітичній орієнтації українського козацтва» в тій чи тій формі був-таки присутній. Не забуваймо, що тодішнє козацтво — це сукупність окремих загонів, надзвичайно строкатих за складом. Тому московські прикордонні воєводи завжди могли розраховувати, що котрийсь козацький «польовий командир» погодиться піти бодай тимчасово на царську службу і боронитиме кордон від татар і власне добичників–козаків, яких у разі їхнього протистояння з місцевою московською владою називали «ворами–черкасами» або «черкасским воровством». Зауважмо, що слово «вор» у тогочасній російській мові мало скорше значення «політичний злочинець», «злочинець, що виступає проти государя» (не важливо, просто не сплачуючи податків, зірвавши бунт, як «вор Стенька Разін», або ставши на шлях жахливого для Москви самозванства, як «вор Гришка Отрепьев» чи «враноподобный Тушинский вор», тобто Лжедмитрій ІІ). Для звичайних кримінальних злодіїв уживали старе руське «тать».