Чтение онлайн

"Як невтомний революціонер, який займався практичною діяльністю… а головне — плідно працював на літературній ниві, Винниченко не мав часу належним чином студіювати соціалістичні вчення. При цьому Винниченко більшу частину свого свідомого життя був переконаним марксистом. Ярослав Пеленський навіть називав його "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею". І додавав: "Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення". А Лисяк-Рудницький зауважував: "З вчення Маркса і Енгельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його публіцистиці пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу". Незважаючи на це, з властивою йому сміливістю Винниченко береться за трактування марксизму, навіть більше — за створення схеми українського марксиизму, який, на його думку, слід розглядати не лише як партію, як економічне вчення, а й у тісному зв’язку з етикою, естетикою і філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала" з підзаголовком "Марксизм і мистецтво", опублікована в журналі "Дзвін" (1913), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму… При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком: "Марксизм — се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері — старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом".

Но кто был отцом ребенка — осталось тайной как для атеиста Винниченко, так и для атеистки Украинки. Однако рано или поздно все тайное становится явным: "Гадаємо, що цілком правомірно ставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця… Євген Маланюк бачив згубну дію комуністичного світогляду в його фактичному антигуманізмі. "В ядрі марксизму, — стверджував він, — корениться не тільки матеріалізм, як певна філософська система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо коли людину представалено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з духом, з Богом, — тоді вже людини немає цілком. Марксизм не тільки безбожний, він, історично беручи, є антихристиянським в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовим. У цім безперечний сатанизм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань". Хорошо сказано.

Но атеисты этого не видят: бесоодержимые в бесов не верят. Винниченко "трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно, що Винниченко не марксист, хоча й проголошує себе таким, а пропагатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. "І тільки один марксізм, — пише він, — дає задоволення свому непереможному, вічному стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер темно, тісно, тяжко. Хай гинуть наші сили в боротьбі, в трудних усиллях, хай на перший погляд сі усилля, ся боротьба безплодна, марна, — ми знаємо, ми віримо, ми бачимо далекий пункт, де ясно, де вільно, де радіусами зійдуться всі витрачені нами сили". А если уж "гинуть наші сили", то и подавно — "хай гинуть наші вороженьки" (классовые).

"Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя… В 1920 році, у "Листі до клясово несвідомої української інтелігенції" він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, "в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери нездійснюваної у ту, що втілилася в життя". Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до "внутрішної дізгармонії" в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючу силу комунізму, який "об’єднує національне з соціальним і приводить людину до єдности думки й акції", заявляє, що "внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють" його". Гвозди бы делать из этих людей (как советовал поэт).

"Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він — як утопіст і романтик бажане й вимріяне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху… Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму — в "марксизмі" мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу "Украинская жизнь", що деякий час виходив у Москві:

"Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією"; "Наша істина — дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися і творити…"

Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення, автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: "В найскорішому завоюванні розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її". На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги, і всі ці шляхи — не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі — ось головні завдання всіх свідомих українців… Як бачимо, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська "класова" ортодоксальність… Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно-політичну позицію: "Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д.)"… Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка-теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього — Українська революція 1917–1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем’єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки, передусім з боку націоналістичного крила українського визвольного руху: "Українські соціалісти з В. В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі, — зауважував Петро Мірчук, — заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції". Причина таких розбіжностей не лише в тому, що Винниченко і його критики стояли на протилежних політичних платформах. Вона захована глибше, в суперечностях і внутрішніх хитанннях, викликаних конфліктом між соціальним і національним…". Последнее касается любого украинского марксиста (или марксистки).

"Проголошення УНР на засадах більшовицької революції в Росії не могло привести до побудови справді незалежної держави, оскільки виключало з цієї роботи верстви населення, які могли робити це свідомо — дрібну та велику буржуазію і частину інтелігенції. Тому, перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами, і це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду.

"Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції" — запише Винниченко у щоденнику 26.01.1918… Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що "величезна більшість більшовиків "не відають, що творять", що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливости, а також нижчі почування і нахили людської природи", і є справжнім пророком. З іншого — він співає осаннну "совєтській Росії" у 3-му томі "Відродження нації": "Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі". Естественно, в себе самом никакой гнили он не наблюдает.

"Годі шукати якоїсь постійності в позиціях письменника. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може здатися з першого погляду. Конфлікт цей тією чи іншою мірою визначав драматизм творчих доль таких талановитих митців, як Іван Микитенко, Олександр Довженко. Поряд з ними можна поставити імена багатьох по-справжньому талановитих письменників…" Само собой, это касается и "письменниць".

Поэтому К. Квитка и писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі. Одного часу мала намір написати про нього артикля в якій чужій мові, щоб познайомити з ним ширший світ… Шедевром Винниченка вважала "Голоту", яку ставила дуже високо і до кінця жалувала, що він не вдержався на тій висоті, бо все дальше написане вважала хоча і дуже талановитим, але нижчим. Досадувала на його звичайну грубість, власне, там, де вона літературно мало умотивована і приточена механічно до сюжету… "Огорчили мене Винниченко і Яцків", — писала вона з Єгипту за кілька місяців до смерті з приводу "Натуся" Винниченка і "Блискавиць" Яцкова (котрого раніше дуже вихваляла), — "чогось настільки позбавленого смаку я ніколи не читала". В "Натусеві" вразила її примітивно-вульгарна фабула.

Ніколи не було в ній якоїсь жіночої манірності чи огидливості, властивої вищим класам, але завжди гидувала, коли щось безобразне і гидке виводиться не для якоїсь художньої мети або ідеї, а ні з того ні з сього, додам від себе, щоб пояснити, наскільки я розумію її відношення, отак для приправи, або як нижчі класи великоруської людності вживають лайку для оживлення оповідання".

Получается, что украинец Винниченко с его "звичайною грубістю" ведет себя как "нижчі класи великоруської людності", которые (чего греха таить) "вживають лайку для оживлення оповідання". И Украинка не "гидувала"? Нет, она же знала: он не виноват. А кто виноват? Известно кто: старший брат. Винниченко, правда, был сыном украинского чабана, но ведь для "нижчих класів малоруської людності" ругань не характерна? Это общеизвестно.

Она "журилась тим, що не бачила в ньому ніяких інших впливів, окрім впливу російської літератури". Но этому горю легко помочь: "Як довідалася, що він оселився в Парижі, зраділа, надіючись, що він добре пізнає французьку літературу, але потім розчарувалася і казала, що коли в чому видно, то тільки в оживленню фабули його п’єс, але інтрига найбільшого "Натуся" стала в стилі французьких фарсів нижчого ґатунку". И кто же виноват? Известно кто: французы-лягушатники. Ведь в украинском писателе в принципе никакой гнили быть не может. Это "золотое правило" националиста: свои портянки не воняют. Но как же быть с народной мудростью ("свинья грязь найдет")? А это не про нас. Это про соседей.