Чтение онлайн

Одни исследователи отмечают его революционность: "У "Передньому слові до "Громади" (1878) М. Драгоманов писав: "…простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання". А Франко в работе "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" — наоборот: "Не революція, а еволюція — се був девіз Драгоманова" (6).

В. Курашова приводит слова Ленина: "Драгоманов цілком заслужив захоплені поцілунки, якими згодом нагороджував його п. П. Б. Струве, що став уже націонал-лібералом". Как известно, Струве был теоретиком "легального марксизма", участником Лондонского конгресса II Интернационала (1896), автором манифеста I съезда РСДРП (1898). Затем перешел на либеральные позиции. После первой русской революции в сборнике "Вехи" поместил статью "Интеллигенция и революция", где поставил такой диагноз: "Идейной формой русской интеллигенции является ее отщепенство, ее отчуждение от государства и враждебность к нему… Анархизм и социализм русской интеллигенции есть своего рода религия… В безрелигиозном отщепенстве от государства русской интеллигенции — ключ к пониманию пережитой и переживаемой нами революции". Такой мудреющий Струве и ценил Драгоманова. Но Украинке ближе была точка зрения Ленина. В. Курашова: "Ідеалом суспільного устрою для Драгоманова був буржуазний парламентаризм. Здійснення його він хотів би бачити в Росії. Для Лесі Українки ця програма була абсолютно неприйнятною".

Биограф пишет: "Одні вбачатимуть в плодах його інтелектуальної праці одиноку синтезу "повного всестороннього розвою нашої нації", як М. Павлик, чи натхненно твердитимуть, як Л. Цегельський, що він — "найбільший Українець XIX століття, розум України". Інші ж не менш натхненно проклинатимуть і його самого, й творіння рук і розуму його, вбачаючи в них лише "синоним усякої політичної та соціальної деструкції" (7, 56). Одним из таких творений "рук і розуму його" была его племянница Украинка.

Автором слов о деструктивной деятельности Драгоманова был Иван Франко. И ему виднее. Не зря же "А. Кримський колись висловив думку, що Михайло Драгоманів дав Україні Франка".

Особенный интерес Украинки вызывало творчество Владимира Винниченко. Современный исследователь (Г. Костюк) пишет: "Леся Українка у статті про Винниченка вважала, що він уже першими своїми творами… підніс українську літературу до рівня західньоєвропейської й утвердив новий літературний напрям — неоромантизм, до якого й себе вона зараховувала". Как и она, он исповедовал национализм: "Українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної й державної — проймає наскрізь значну частину творів В. Винниченка… Сила імперії, природно, приваблювала багато талантів з народів, поневолених імперією. Через цю диявольську силу ми втратили тільки в письменстві: Наріжного, Гоголя, Короленка, Ахматову, Бурлюка, Волошина та багатьох інших. Це тривожило Винниченка протягом усього життя".

Как и она, он исповедовал атеизм. "Є ще один важливий аспект у творчості Винниченка — це аспеки релігійний: релігія і суспільство, люди і віра в Бога. Різні суперпатріоти і святенники закидають Винниченкові, що він атеїст, що в своїх творах проповідував безбожництво. Звичайно, атеїзм Винниченка питання не дискусійне. Він був чітко окресленим і принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомости Драгоманова, Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Стефаника та інших або, ширше кажучи, — вік панування европейського раціоналізму й просвітництва… Але Винниченко насамперед письменник. Він аналітик людських душ, характерів і творець живих образів… Щось подібне можна відчути тільки в драматичних сценах Достоєвського". Винниченко и сам напоминает некоторых героев Достоевского.

К. Квитка писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі". Это объясняется тем, что оба писателя фактически решали одну и ту же задачу. Современная нью-йоркская исследовательница (А. Процик) формулирует ее так: "Як у переважаючої більшості молодого покоління української інтелігенції тієї доби, політичний світогляд і творчість Винниченка також були позначені головно двома ідеологічними напрямками: соціялізмом і націоналізмом. Як розв’язати непримиримі суперечности цих двох течій (соціялізм базований на твердо раціоналістичних основах доби просвітництва і матеріялізму, а націоналізм на протилежних принципах романтизму) — було одним із ключових питань інтелектуальної еліти поневолених народів Европи.

Винниченко жив і творив у середовищі із позитивістським інтелектуальним фундаментом, у середовищі, яке дивилось на світ крізь призму матеріялістичного, утилітарного світосприймання. Для цього середовища національне питання або було зайвим… або вкоротці, в купі з неминучим розвитком соціяльно-економічного прогресу, мало бути розв’язане. Національне питання узалежнювалося від матеріальної бази, від соціяльних структур, і тому воно відсувалося на другорядний плян. З цього погляду, воно не потребувало особливої уваги чи глибшого аналізу. Світогляд ліберальної і соціялістичної інтелігенції, що ставив матеріяльне вище духовного, загальне вище унікального, силою аргументу міг стояти і далі стоїть тільки по стороні високо розвинених культур пануючих великих націй, маючи тільки одне застереження: щоб асиміляція відсталих культур проходила без насилля, без ексцесів, а, так би мовити, закономірно.

Не всі українські соціялісти марксисти були готові погодитись із цим висновком, але, послідовно дотримуючись підставових принципів свого світогляду, намагалися знайти раціонально обгрунтовані аргументи для висунення проблеми українського національного визволення як передового завдання української інтелігенції… Теоретики націоналізму також вірили у прогрес і в здійснення демократичних ідей в суспільстві. Прогрес для них, одначе… означав у першу чергу не матеріяльний добробут, злиття культур чи націй, чого з оптимізмом очікувала утилітарно настроєна інтелігенція, а, в першу чергу, як висвітлення духовного багатства народу, розвиток унікальности культури кожної нації, як еволюцію від безформної одноманітности до сформованої різноманитности…

На відміну від його більш інтелектуально витончених побратимів із табору української соціялістично настроєної інтелігенціїї, Винниченка не хвилювали вище наведені ідеологічні протиріччя. Суддячи з його політичних есеїв і драматичних творів, ці протиріччя для нього немов і не існували.

Чому це так? Щоб відповісти на це запитання, треба розглянути ідеологічний світ Винниченка, треба висвітлити його розуміння марксизму. Комунізм, пише Винниченко, це "філософія життя людини, кляси і цілого суспільства в найбільш загальнім і найбільш індивідуальнім смислі. Комунізм включає всі аспекти буття людини. Комунізм є вищою гармонією психологічних і фізичних сил людини". Іншими словами, марксизм для нього — це ідея "всебічного визволення": визволення соціяльного, національного, культурного. Таке анархістично-тотальне визволення мала принести революція, розуміється, соціялістична, комуністична революція.

Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних, наївних виступах героїнь і героїв його п’єс… Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що "Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти есхатологічні й утопійні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівности і несправедливости в системі капіталізму, міт пролетарської революції і візія досконалого соціялістичного суспільства… Його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури". Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть, не було аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати "нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії".

Очевидно, не будет "аж надто великим перебільшенням" предположить, что у плодовитого Карла Маркса могла быть и "нешлюбна дочка". При этом наследственные болезни у "дочки" и "сина" были общими: "Трагедія Винниченка як політичного мислителя полягала в тім, що у нього були юнацька відвага і невгамовний порив (можна б це назвати, у світлі його інтелектуальної непідготовленості, навіть нахабством) піднести голову, щоб зібрати погляд на вершку ідеї, без послідовної витривалости переосмислити, переоцінити її, і без тої необхідної мужньої відповідальности політичного діяча чи мислителя прослідити, чи ця ідея вміщується в прокрустово ложе строго детерміністичної ідеології марксизму. Згідно з переконанням Винниченка, а це переконання залишилось в нього майже до кінця життя, вина не в ідеології, а в людях, які або сліпі через свою інтелектуальну обмеженість і надмір емоційности (табір націоналістів), або морально звихнені (провід більшовиків-п’ятаківців в Україні). Це переконання віддзеркалюється у його публіцистичних працях, але, передусім, воно найсильніше проявляється в його п’єсах".

Марксизм В. В. исследует современный автор (С. Михида). Его выводы касаются многих (если не всех) украинских марксистов и марксисток. "Зацікавлення багатьох молодих людей у кінці 19 — на початку 20 століття соціалістично-комуністичними ідеями й революційною дійсністю, що мало на меті реально ствердити ці ідеї в житті, пояснюється перш за все тим, що в соціалізмі вони бачили альтернативу тогочасному молодому, агресивному, соціально не загнузданому капіталізмові… Тому цілком природно бачити молодого Винниченка в рядах революціонерів соціал-демократичного спрямування… Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що Винниченко, "бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав систематичної політичної освіти". Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а, скоріше, практичний характер, до якого додавався ще "бунтарський дух і зненависть до всякого начальства". Это же самое можно сказать об Украинке. Ее касается и следующее: