Чтение онлайн

Говорит Квитка: "Деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю…" Караул! Что стряслось? Сначала речь шла про "творчість Винниченка і його еволюцію", а теперь вдруг началось обратное развитие ("деволюція до амфібій"). Может писатель стал лягушкой или человеком-амфибией? К счастью, нет. "Амфібія" означает всего-навсего "амфібіальний письменник". Оказывается, с Винниченко произошло огромное несчастье: он стал писать не только на украинском, но еще и на русском языке.

Забужко: "Її безмірне обурення Винниченком — котрий ніяких "70-х років" уже не пам’ятав, жив на Чикаленкову стипендію, постійно скаржачись своєму спонсорові на безгрошів’я, і, зрештою, ображений неуспіхом в українських видавців, вирішив був "перейти в російську літературу" й не без сарказму писав про "благородний гнів" з цього приводу "щирих" наших, і Лесі Українки зокрема: "…Що казати про "рядових", коли Леся Українка і та накинулась була на мене за це, а, мабуть, ні один не спитав ні себе, ні мене, чи я маю що їсти". Особливо пікантно, що це пишеться спонсорові (!), — "бізнес-хід", цілком упізнаваний і для нашого сьогодення" (10, 481).

Итак, по свидетельству Квитки, "деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю, а також і підробка під російського читача в трактуванні українського елемента в російській повісті "На весах жизни". Про "Весы жизни" она писала матери в 1908 г. из Ялты: "Єсть у нас квартиранти — два молоді кацапчики — "третий элемент" тутешнього земства й управи, хлопці спокійні і нам клопоту не завдають, бо і не обідають у нас. Обоє "северные", аж з Вологди. Часом розказують цікаві побутові анекдоти про свою сторону, наприклад, як там баби кладуть в молоко "холодяночки" (жаби), щоб воно не кисло, і теє молоко п’ють усі. Наша перещеплянка мало не зомліла, вжахнувшись такого звичаю. Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок, що понадавали мені знайомі. Читала "Шиповник", "Землю", "Знание", "Жизнь" і "содержание оных" здебільша "не одобрила". Да, оскудение… Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціозні і малоінтересні. Андрєєв коли б не скінчив, як Мопассан, я це серйозно надумала після його "Проклятия зверя". Утручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так наче люди з зав’язаними очима пишуть".

Но поскольку Винниченко все же "амфібія", то упомянутые дефекты присущи не только русской литературе, но и украинской. Но все равно: жабы остаются всецело за кацапами. В порнографии еще куда ни шло, но в таком "збоченні" украинцы не повинны. Пусть "порнографія, сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем", но украинцы — не лягушатники. Французы — да. Русские, как выяснилось, тоже. Но украинцы — никогда.

А искушение было: "Як Винниченко запросив її до участі в журналі "Дзвін", вона, живуща далеко і не знаючи, хто, власне, там дає тон, дуже вагалася між симпатією до напряму журналу і антипатією до такої позиції в національній справі, яку зайняв представитель журналу Вин-ниченко, з яким, власне, і треба було їй трактувати". Очень понятные колебания. Не так ли себя чувствовала Гуттиэра, получив предложение от Ихтиандра в романе "Человек-амфибия"?

"Довге і мучительне вагання було розв’язане тим, що вона написала "Оргію", яку і послала до журналу. Отже, генезис сеї речі має безпосередній зв’язок з поводінням Винниченка". "Оргія" будет позже, а пока читаем Квитку: "Здається, по зрозумілій психології, багатьом note 12 , збуреним збоченням Винниченка, і твори його почали здаватися гіршими". Психология понятна: что хорошего может написать подобный "збоченець".

"Може, почасти се було слідне і на погляді Лесі на "честность с собой", яку вона, здається, нижче ставила, ніж варто. (Що ж до "Весов жизни", то вони, здається, викликали однодушне непохваляння навіть у російській критиці)". Ничего удивительного: в любой культуре всегда найдется свой дон Педро Зурита (охотник на Ихтиандра). И не один. А про русскую критику и говорить нечего: там таких много. Но, к счастью, в любой культуре всегда найдется и своя Гуттиэра. А в украинской — тем более: "Зостаючись глибоко враженою і розхвильованою поведінням Винниченка, вона віддала належне описові Парижа в повісті "Посвій" (саму повість вважала невдалою). Казала, що сей опис — один з шедеврів українського письменства взагалі. Знаходила в Винниченка дані на великого писателя побуту (при тім побут селян, робітників і малоосвічених людей удавався йому лучче). Вона вважала згубливим його проповідництво нових моральних учень, бо знаходила, що сі учення і не нові, і що в Винниченка замало освіти, щоб поучати інтелігенцію. Потім знаходила, що сим проповідництвом Винниченко сам зводить себе до положення хвилево знаменитого писателя, тим часом як, прогресуючи в напрямі "Голоти", він писав би для вічності".

Итак, по мнению Квитки, винниченкову "честность с собой"… вона, здається, нижче ставила, ніж варто". Речь идет о романе "Чесність з собою" (1911). По мнению нью-йоркской исследовательницы М. Ревакович: "Немає сумніву, що в романі "Чесність з собою" Винниченко виступає на захист статевої свободи. Його жіночі персонажі значною мірою віддзеркалюють зміни, які сталися в суспільстві fi n de siecle у сфері сексуальності. Героїні цього Винниченкового роману виявляють значну міру сексуальної свободи і відмовляються йти сліпо за встановленими традиційними нормами поведінки у сфері сексуальних стосунків".

Что же касается его первого романа "На весах жизни", то там "перед читачем проходили Париж, побут багатоликої, пістрявої політичної еміграції, падіння, біль, метушня й страждання, нерідко відмова від попередніх ідей з боку людей різних поглядів, різних партій". Все это очень не нравилось Украинке. Страшно не понравилось и "буревестнику революции", который очень обиделся за правду о жизни революционеров. Он сравнил автора с давно ненавидимым Достоевским и отказался печатать роман: "Горький рішуче не прийняв "На весах жизни", мотивуючи свою відмову "несвоєчасністю" твору та його ні-бито ідейною близькістю до "антинігілістичної" літератури… Горький вважав невідповідним на початку нового піднесенння визвольного руху опублікувати в "Знании" твір, що містив сцени занепадництва, відчаю, ренегатства політичної еміграції. В той час, як Амфітеатров бачив у романі "страшну правду", Горький з ним не погоджувався і писав у своїх листах про "вєхізм", "ропшинізм", паплюження російської історії в сучасних творах і в романі "На весах жизни" зокрема. Він твердив про "злопыхательство" автора, більш сильне на його погляд, аніж у "Бесах" Достоєвського, "а уже как зол был старый демон".

"Ропшинизм" происходит от псевдонима известного террориста Бориса Савинкова (Ропшина). Естественно, что активным революционерам Винниченко и Савинкову было изнутри виднее, чем дышат революционеры. Не удивительно поэтому, что коллега Горького писатель "Амфітеатров заперечував закиди щодо "ропшинізму", висловлював деяке незадоволення з приводу головного героя роману, але підкреслював правдивість зображення письменником течії емігрантського життя ("В некоторых его страницах я узнал лица и деяния, о каких в архиве моем имеются человеческие документы"), життєвість багатьох персонажів та "превосходную живопись" твору. "Вы говорите, — продовжував він у листі до Горького, — сам Достоевский не выдумал подобного. Конечно, не выдумывал и не мог выдумать. Жизнь попроще была, не прошла сквозь сверхчеловеческую школу". Внутрішня полеміка не вплинула на рішення Горького: роман "На весах жизни" не був прийнятий "Знанием". Амфитеатров не знал, что сам директор "сверхчеловеческой школы" прошел через школу Достоевского. Историкам философии хорошо известно, что Ницше конспектировал романы Достоевского (во французских переводах) и заимствовал некоторые свои "знаменитые" идеи у героев Достоевского (Раскольникова, Кириллова, Ставрогина и прочих). Таким образом, Ницше сам — не более, чем один из героев Достоевского. Не говоря уже об армии ницшеанцев (а имя им — легион).

Ницшеанцем был и Винниченко: "Без сумніву, Винниченко, як і інші письменники доби fi n de siecle, був під його впливом, як це слушно запримітив П. Христюк ще 1913 року (П. Христюк. "В. Винниченко і Ф. Ніцше". — Українська хата. — 1913. — № 4–5), хоча багато постулятів цього німецького філософа були непоєднувані із соціялізмом, який Винниченко на той час сповідував". Что бы ни "сповідував" в своей жизни Винниченко, у него всегда имелась одна незыблемая константа: антихристианство. "Для повноти розуміння героями Винниченка перетворення людини і зміни сімейних канонів, наведемо перший принцип його "Конкордизму", в якому викладена філософська концепція гармонійного розвитку особистості: "В усіх сферах свого життя, постійно позбавляйся від гіпнозу релігії і будь просто часткою природи". Отже маємо чергове ніцшеанське "Бог помер"…". Та же константа, как известно, проходила красной нитью через все творчество Украинки с ее "антихристиянською, майже ніцшевської сили проповіддю" (Зеров).

Ни Горькому, ни Украинке не нужна была правда о революционерах: они были соцреалистами задолго до 1917 года. Роман Винниченко Горький обвинил в "несвоєчасності" (очевидно, вспомнив, как Ленин оценил его собственное творение о революционерах — "Мать": "очень своевременная книга"). Но Винниченко "цікавився думкою Горького про себе, про що писав Коцюбинському на Капрі. У відповіді Коцюбинського читаємо таке: "У Горького я був і доволі часто буваю. Він все хвалив мені Вас і жалкував, що Ви пишете йому "обидные вещи"… У кінці листа додано: "Чи Ви що пишете тепер? Горький мені говорив: "Я чувствую, что Винниченко накануне большой вещи". У 1911 р. Винниченко надіслав Олексієві Максимовичу свою брошуру "О морали господствующих и угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам)", і той знайшов, що в цій праці поставлені "вопросы важные и болезненные".

Перефразируя вождя, можно сказать, что это была "очень своевременная брошюра". Канадский исследователь Д. Струк в статье "Що таке "гріх"?" писал о ней так: "Шукаючи за етичним абсолютом, Винниченко всюди натрапляв на ліцемірство, а надто серед своїх приятелів соціялістів-революціонерів. У своїй статті "Про мораль пануючих і мораль пригноблених" він висловлює своє застереження щодо всеприсутнього лицемірства: "Я, наприклад, без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем, — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найблизшими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки. Все це не відповідало взірцеві соціяліста, як людини вищої моралі, героя й святого… Звісно, се мучило, змушувало змагатись з собою, змушувало ще пильніше приглядатись до свого оточення. Але те, що почав я тут помічати, не тілько не заспокоїло мене, а викликало ще більше недоуміння й розпач. Я побачив, що більшість моїх товаришів також не святі, що їх щоденне й навіть партійне життя не відповідало високим взірцям революціонерів попередніх часів. Вони в більшій або меншій степені робили те, що й я".