Чтение онлайн

89

Ці перші тижні видалися мені вічністю. Чомусь вважають, що за спокійного життя час минає повільно, але це не так. Ніщо так не уповільнює час, як постійні турботи, загальна нервозність та різка зміна подій. Честер працював день і ніч, іноді навіть не лягав спати; траплялося, подрімає півгодинки на канапі не роздягаючись — і знову до роботи. Том місив грязюку у військових таборах і набував солдатського досвіду. Перший цепелін уже скинув свої бомби, а я намагалась поєднувати свої громадські обов'язки (як місіс Німмо, дружина одного з військових лідерів, я мала очолювати чимало всіляких комітетів і щоденно відвідувати госпіталі) з клопотами по господарству, а за нових і надзвичайно важких умов це було нелегко. То були часи воєнного лихоліття, і люди йшли до нас чередою — з раннього ранку (вже вдосвіта біля наших дверей сиділи солдати-відпускники, хто з важливим повідомленням, хто зі скаргою, а хто просто так, бо залишився без грошей) до пізньої ночі (коли на таксомоторах з'їжджалися Честерові колеги з секретарями). Усіх їх треба було нагодувати, до того ж з'являлись вони зовсім несподівано. Були вони здебільшого люди чужі, незнайомі — Томові приятелі по табору, мільйонери, що одержували від Честера вигідні контракти на поставки сировини, генерали, що намагалися пропхати свої плани військових дій — народ непоганий, але дуже різний, звести всіх разом було важко. Може, тому вони й поводилися в нашому домі, як у готелі. Хоча політика відкритих дверей ішла від Честера (він був переконаний, що найціннішу інформацію дають йому офіцери, які прибули безпосередньо з передової, і навіть солдати). Сам він сидів угорі, зачинившись у себе в кабінеті, і навіть мені не дозволялося приводити до нього абикого,— крім кількох довірених осіб з «особливого списку»: там був газетний магнат лорд Г. та кілька найвпливовіших міністрів. Втім, Честер дуже сердився, коли до нього не міг прорватися котрийсь із тих, хто прибув з Франції.

Я не могла скаржитися на нові порядки в нашому домі. Людина, яка завдала собі на плечі тягар турбот військового міністра, варта того, щоб їй забезпечили твердий робочий режим; така людина — наче ціла установа, яка не зможе існувати без чіткої організації. Тому іноді мені доводилося впродовж цілих годин займатися візитерами, і наші видатки, передусім на спиртне, неймовірно зросли. Дякувати богові, вже на другому році війни Честерові акції почали давати прибутки, і ми нарешті хоч якось зводили кінці з кінцями. Я переконалася в тому, що велика людина, у всякому разі, державний діяч, який стоїть біля керма, має неодмінно бути багатієм. Звичайно, прем'єр-міністрові держава дає все необхідне для ведення домашнього господарства, і навіть оплачує його слуг; у нас нічого такого не було, крім Честерової щомісячної платні та полісмена, котрий мав стежити за тим, щоб анархісти чи ірландці не прирізали, бува, нас у ліжку.

І все одно якось хтось кинув у вікно їдальні бомбу, котра лише випадково не вибухнула. Але на такі інциденти ми вже не звертали уваги (кому з міністрів тоді не погрожували!): саме тоді почалася битва біля річки Соммі [20] . Том уже вислужився на офіцера (а бути офіцером утричі небезпечніше, ніж простим солдатом), і ми самі не розуміли, як могли в такі страшні часи їсти й спати, не кажучи вже про прийоми гостей та вибір нових капелюшків.

Але з часом ми переконалися: в цій новій для нас ситуації життя тривало так, ніби нічого й не сталося,— незважаючи на всі драми, так само як і на героїзм, до якого теж усі помалу-малу звикли. Адже пароплавом кермують однаково — і коли він іде річкою, де найбільша глибінь п'ять футів, і коли він виходить в океан, де глибина п'ять миль.

90

На другому році війни Раунд звинуватив Честера у заздалегідь запланованому вбивстві юнака на прізвище Броум.

Ось коротко суть справи: цей хлопчина організував страйк, у нього забрали бронь і відправили на фронт, де він першого ж дня помер від серцевого нападу. Очевидно, мав хворе серце і був непридатний до військової служби.

Відверто кажучи, той Броум завдав нам чималого клопоту (то були часи, коли містер Ллойд Джордж розпочав «кампанію» за поліпшення військової бази, і кожен страйк означав нові жертви серед наших солдатів), а Честер, звичайно, не міг знати про його хворе серце. Йому доповіли про це лише після того, як Броум помер. Медична довідка про стан його здоров'я загубилась у морі інших не дуже термінових і нікому не потрібних паперів.

Висновки про терміновість і важливість будь-якого папірця робив не Честер, а його численні секретарі. Щиро кажучи, можна було б нагадати багато випадків, прикріших за історію з Броумом, навкруги яких, однак, ніхто не зчиняв галасу: міністрові хоч не хоч доводилося бути «безсердечним», не міг же він втручатись у кожну дрібницю. Міністри існують не для того, щоб вирішувати проблеми окремих людей, у них на це немає часу, вони заклопотані проблемами цілих «класів» та «прошарків».

Честерові друзі всі в один голос радили йому викинути «цю нещасливу Броумову справу» з голови; і справді, якби Честер дозволив собі брати близько до серця кожну таку історію, вбачаючи в ній щось більше, ніж рядовий «випадок» і чергові неприємності для себе, він тільки псував би собі нерви й не зміг би працювати на такій відповідальній посаді.

Я була дуже сердита на Раунда за його несправедливі напади на Честера. За місяць після цієї історії, коли Честер давно вже дав усім вичерпні пояснення щодо справи Броума, в нас був званий обід. Я саме переодягалась, власне, збиралася надягнути сукню (до речі, вельми гарненьку; на цьому етапі війни ми вже не «вбирались», як раніше, але Честер наполіг, щоб того вечора я була у найкращій сукні) — і раптом почула якісь вигуки з вулиці. Спершу я не звернула на них уваги — на думці в мене було зовсім інше. Жінка, як правило, подумки вирішує водночас добрячий десяток справ,—і, старанно водячи пушком по щоці (Честер не зносив і натяку на пудру), я згадувала Тома, тривожилася за Джіма, від якого вже понад два місяці не було жодного рядка, і благала бога, щоб обід смакував сьогодні гостям (у нас тоді саме почалася «криза з обслугою») і злостилася на взуттєву крамницю, котра досі не прислала мені нові черевички. Підвівшись, щоб одягти сукню, я нарешті звернула увагу на галас за вікном, але перш ніж узяти сукню з рук покоївки, вирішила визирнути у вікно й переконатися, що «наш» полісмен розчистив доволі місця для проїзду гостей.

Натовп зібрався не дуже великий, і ніякими неприємностями нам це не загрожувало (не було тієї маси «професійних» роззяв, котрі неодмінно позбігалися б сюди, якби інформація про званий обід потрапила у пресу). А причиною галасу стало те, що «наш» боббі, бажаючи розчистити вхід, відштовхнув од дверей якогось літнього джентльмена; над ним схилилась якась блякла жінка з височенним чолов'ягою у старомодному капелюсі; вони кричали, щоб поліцейський не чіпав старого. Старий теж кричав щось незрозуміле, його циліндр валявся на бруківці, і жінка, піднявши його й почистивши рукавом, намагалася начепити той циліндр старому на голову. Раптом я впізнала в цій жінці Дейзі і зрозуміла, що старий джентльмен — це Гулд, а високий чолов'яга — Раунд.

Я не на жарт перелякалась (не дай бог зчиниться скандал, який потрапить потім у газети, для Честера це була б велика прикрість) і, швидко влізши в сукню, побігла вниз. Містер Гулд розпалився і не хотів нічого слухати, а Дейзі ще й досі намагалась одягти на нього циліндр. Я пояснила полісменові, що це наші друзі, і запросила містера Раунда в дім, але він демонстративно заявив, карбуючи кожне слово, що це неможливо.

— Надто пізно, місіс Німмо! Нам тричі відмовили у прийомі, а тепер ще й спустили на нас оцього цербера!

— Але ж, містере Раунд, полісмен просто не знав, хто ви.

Раунд підвищив голос (звертаючись більше до натовпу, ніж до мене):

— Хіба ви не знаєте, що через отой ганебний лист містера Німмо, адресований у «Лілмут стандарт», містер Гулд змушений був зняти свою кандидатуру до ради графства?

— З якої ж такої причини, містере Раунд?

— Ой лишенько! — заголосила Дейзі, яка, як завжди, нікого й нічого не слухала.— Примусьте його одягнути капелюха. У нього цілий тиждень нежить, не вистачало, щоб він застудив легені, тоді вже зовсім зляже.

— Справа в тому, місіс Німмо, що ваш чоловік ударив ножем в спину свого старого друга, і, можливо, вбив його.

— Ой лишенько! — верещала Дейзі.— Хай би вже хутчій приїхала машина!

Містер Раунд, котрий намагався тримати себе в руках, але раз у раз вибухав гнівом, тут же виголосив промову, в якій накликав усі земні кари на голови зрадників, що продали і свій клас, і свою ідею, перетворившись на лютих і мстивих гнобителів, що переслідують чесних людей, які насмілились мати власну думку й боронити її. Отже, я не менше за Дейзі зраділа, коли нарешті під'їхала їхня машина, і Гулд зробив спробу влізти до неї. Він так знесилів, що Раундові довелося припинити свій монолог і допомогти нам підсадити старого, а потім, уже в кабіні, підтримувати його за плечі, щоб той часом не випав. Гулдове тіло раптом на якусь мить обм'якло, і я, жахнувшись, подумала, що він от-от сконає.

Тим часом Дейзіному спокоєві можна було тільки позаздрити. Побачивши мій переляк, вона поцілувала мене й почала втішати своїм пестливим голосом:

— Сердешненька ти моя! Треба ж було, Ніночко, щоб це сталося саме тоді, коли в тебе обід! Але що ти хочеш від тарбітонців! Викинь їх з голови, іди собі, дорогенька, у тебе свій клопіт.

І справді, Гулдова неміч і Раундові монологи про якийсь лист у лілмутську газету так вибили мене з колії, що я забула про час. Я заклякла, розгублена, знетямившись так, ніби мене вдарило — і раптом побачила, що стою посеред юрби, яка з величезною цікавістю вивчає мою вечірню сукню. Мені стало ніяково й гидко, я жахнулася і цих людей, і (як не дивно) самої себе. Огида, ніби нудота, підступила мені до горла, і, підхопивши спідницю рукою, я метнулася сходами нагору.