Чтение онлайн

96

Наступного дня мав відбутися мітинг на захист луга; агент, який обіцяв нам зал, відмовився його нам віддати, посилаючись на міністерство оборони, якому зал нібито потрібен для спортивних тренувань. Сказали нам про" це надто пізно, і ми вже навіть не встигали дати в ранкові газети об'яву про перенесення зборів. Комітет був у розпачі.

Треба сказати, пошуки залу вже з самого початку наражалися на загадкові труднощі; ми пояснювали їх небажанням власників цих приміщень підтримувати у воєнний час будь-які антиурядові акції. Та всі майже без винятку театральні зали було розписано тоді під усілякі «шоу»— їх розплодилося, як грибів після дощу.

Я вирішила негайно ж з'їздити до агента (за сумісництвом він був ще й театральний агент) і поговорити з ним особисто. Та коли я вже сідала в таксі, мене раптом гукнули до телефона, і якийсь наш приятель (принаймні так він одрекомендувався, хоч імені свого й не назвав) попередив мене, що на агента «вийшов» генерал М. з міністерства оборони, Честерів приятель, і що пристрашити небораку-агента його попросив не хто інший, як сам Честер.

Важко сказати, як приголомшило мене це відкриття. Я вже не раз говорила, що Честерові, Гулдові й багатьом іншим так званим «революційним радикалам» постійно й повсюдно ввижалися страхітливі змови. Вони завжди чекали від когось «удару в спину».

Тепер я сама пережила щось подібне. Недарма розповідають, що найжахливіший наслідок землетрусу — раптове відчуття страху, ота зневіра, яка охоплює людину. Стіни власного дому, які щойно були тобі надійним захистом, звичні та рідні, як власні діти й чоловік, сприймаються тепер як загроза, як облудна ширма, за якою причаїлося нове нещастя (повінь або якесь нещастя, все пливе й хитається), світ, раніше сталий і надійний, віднині повен зради й брехні. Саме тому під час землетрусів люди нерідко божеволіють. Тож не дивно, що і я мало не втратила розуму. Я наказала водію везти мене в Уайтхолл, і там, піднявшись у Честерів кабінет, попросила негайно доповісти йому про себе.

Зранку в приймальні, як завжди, було багато народу; Честер провадив чергову нараду. Але його особистий секретар Доул, мій приятель (він скінчив Ітон, де приятелював з родичем Вудвілла), відвів мене до свого кабінету, щоб Честер міг поговорити зі мною сам на сам.

Вже на порозі Честер надав своєму обличчю,— так, щоб я не помітила,— виразу надзвичайної прихильності до мене. Це означало: тобі не слід було заявлятися до міністерства без запросин чи попередження.

— О, чудово, моя люба,— сказав він,— не може бути нічого приємнішого за такий сюрприз! І як до лиця тобі цей туалет!

І він оббіг мене поглядом — з голови до ніг; вибираючи сукню для виїзду, я розраховувала на зустріч з театральним агентом, через що, поспішаючи, забула потім переодягтися у щось більш придатне для Уайтхолла.

— Ти вся така квітуча, така весняна!

Я перепросила його за те, що відірвала від роботи, пояснивши, що приїхала у терміновій справі: йдеться про мітинг.

— Про який мітинг?

— Ти чудово знаєш, що хтось намагається його зірвати!

— А, ти про мітинг на захист луга. І що там?

Я раптом злякалася, що він почне викручуватися, і, бажаючи його випередити, сказала:

— Мені переказали, що у справу з мітингом втрутився якийсь генерал, котрий, кажуть, діяв зовсім не за дорученням міністерства оборони.

І тоді, метнувши на мене колючий погляд, він прорік:

— Але ж ти знаєш, що вся ця історія з луга виливається в антиурядову демонстрацію?

Я вирішила поставити питання руба:

— Скажи мені, ти знав, що міністерство оборони хоче відібрати у нас приміщення? — спитала я, підкресливши, що вони навіть не залишили нам часу оповістити людей про відміну мітинга. Люди прийдуть і цілком справедливо обуряться, а ми вже нічого не можемо зробити, бо всі гроші пішли на проспекти й рекламу. Якщо комусь треба було зірвати цю справу, то він діяв дуже розумно.

Честер нічого на це не відповів. Його мовчання, роздратований і набурмосений вираз обличчя говорили про одне (пізніше я одержала справді незаперечні докази): він або сам вигадав цей трюк, або дав дозвіл на нього. І тоді, забувши про будь-яку обережність, я додала:

— Розумно, але не дуже чесно.

— Мені сказали, Раунд також бере участь у твоєму комітеті...

— Я тут ні при чому — його запросив голова. До речі, містер Раунд завжди обстоював тубільців. Він просто залишився вірним своїм принципам.

— Ти називаєш вірністю принципам підрив довіри до уряду? Саме тоді, коли ми переживаємо національну кризу?

Я знала, що Раунд і справді трохи екстреміст, але він вважає: коли йдеться про речі принципові, відступатися од свого не можна.

І я майже напрямки сказала Честерові, що він сам зрікся своїх принципів і не має права звинувачувати у чомусь подібному інших. Виголосивши цю тираду, я раптом відчула, що червонію. Честер нічого не відповів, він ніби й не чув моїх слів. На обличчі йому з'явився вираз гидливості. Лише зараз я побачила, як він мене ненавидить, відчула всю міру його зневаги до мене.

— А тепер,— озвався він нарешті (і в цьому «тепер» звучало: «тепер, коли ми, нарешті, покінчили з твоїми теревенями»),— даруй мені, бо там у кабінеті на мене чекають п'ятнадцять вельми заклопотаних джентльменів,— треба негайно вирішити деякі питання, від яких залежить хід війни. Тож вибач — мушу йти.

І не встиг він торкнутися ручки дверей, як із'явився містер Доул (очевидно, вартував за дверима й лише чекав знаку), котрий провів мене вниз. Він спитав, як мені подобається Честер (усі особисті секретарі,— їх було троє, вони працювали по черзі,— неодмінно ставили мені це запитання),— тоном, що ним садівник питає, як вам подобається оцей бордюр на клумбі. Ми обоє з ним згодилися, що попри всю покладену на нього відповідальність і все своє завантаження Честер виглядає чудово, і що за будь-якого випадку йому доведеться триматися так і надалі,—«адже він незаміненний».

Потім мені дали міністерську машину й відвезли додому. Вдома я негайно ж почала пакувати валізи. У мене визріло тверде рішення виїхати у Бакфілд. Приводом для цього міг стати мій щотижневий візит до тітоньки Леттер, яку я все одно обіцяла відвідати за два дні. Справжньою причиною моєї втечі було бажання уникнути скандалу чи принаймні відтягти його на кілька днів.

97

Честерові чомусь зайшло в голову, що, від'їжджаючи того четверга у Бакфілд, я вирішила назавше з ним порвати. Може, й так. Але я навіть собі в цьому не признавалася. Я просто вирішила втекти від того, що було мені нестерпне. І сказала собі: годі, далі так не може тривати! Я мала забути про Честера, викинути його з пам'яті. Та коли тітонька поцікавилась, як там ведеться моєму «видатному чоловікові», і «чи не перевершив він самого себе у спритності», я відповіла, що Честер не заслужив таких закидів. Звісно, я не сказала їй, до якого підступу він вдався, щоб розвалити наш комітет,— не хотілося вислуховувати, як вона почне ганити Честера. І захищати, і шпетити його мені було однаково неприємно. До того ж тітонька спитала про Честера просто так, знічев'я,— куди більше кортіло їй погомоніти про свої бакфілдські плани, які несподівано дістали новий напрямок. Тітонька рознюхала, що Честер поклав собі купити якийсь маєток (ми справді вже років зо два підшуковували собі будиночок десь за містом, щоб у вихідні Честер міг там відпочивати),— і, звичайно, відразу ж вирішила, що йому потрібен саме Бакфілд. «Рано чи пізно він однаково стане пером Англії, і тоді титул лорда Бакфілда Томові буде вельми доречний. Хлопчикові завше подобалося грати роль головного героя,— він просто не знав, на чому спинитись. Війна, звичайно, стала для нього знахідкою, але навіть з нашими генералами не може ж вона тривати вічно!»

Тепер тітонька, сиплячи блискучими аргументами, всіляко захищала свій проект, такий любий її серцю. Для прикладу вона посилалася на Джіма, котрий, на її думку, став зовсім іншою людиною,— після того як викинув з голови своїх коней і почав допомагати тубільцям луга; він потроху сплатив усі борги і навіть спромігся відкласти собі чималу суму, щоб видати власним накладом книжку про Лугаленд. Він чудово ставився до Тома й щиро любив Бакфілд — майже так само, як його ненавидів Боб.

Я не сказала тітоньці про головну Честерову умову — що заміський будинок має бути недалеко від Лондона. Судячи з усього, цей тітоньчин план став її черговою химерою, що тішила її старість, і я могла не боятися, що він здійсниться. Менш за все я хотіла бачити Бакфілд у Честерових руках — він перетворив би його на штаб-квартиру своєї партії.