Чтение онлайн

— На відміну від свого чоловіка ти мала абсолютний успіх, виглядала просто блискуче!

— Знаєш, я ніяк не могла збагнути, котрий з них Шеффілд, доки не надягла окуляри.

Честер знову глипнув на мене пильним оком; він ще посміхався, але я бачила — він сердиться.

— Що з тобою?— на разі спитав він різким тоном.— Ти цілий вечір не зводила з мене очей.

— Зі мною? Нічого.

— У Джіма знову якісь неприємності?

— Та ні. Якщо вірити останньому листу, його справи навіть покращали.

— Послухай-но, якщо ти про Теда Гулда, то я виявив до нього максимум терпіння!.. А що, як я виклопочу йому титул? Я давно про це думав.

Я не мала наміру говорити про Гулда — боялася. Але ця його фраза про титул мене страшенно обурила, і в мене прохопилося, що бідолаха, мабуть, дуже ображений на нього, Честера.

Честер визвірився на мене й запитав, чого я, нарешті, від нього хочу.

— А як накажеш чинити з такими як Раунд або Гулд, юродивими й шантажистами, що б'ють на жалість? Раунд і досі переконаний, що йому на роду написано бути прем'єр-міністром, хоч насправді він — справжнісінький йолоп, і ти це добре знаєш. Бо якби він був хоч трохи розумніший, то не мав би такої високої думки про свою особу.

— Колись ти казав, що найкраще — не звертати на таких людей уваги.

— Еге ж, казав, бо сам був дурень,— провінційний шмендрик, переконаний, що його дивоглядних талантів цілком стачить для того, щоб розігнати імлу. Тепер я порозумнішав. Ні, Раунд і його компанія — смертельна загроза для всієї нації. Найстрашніший з дурнів той, хто вважає себе за розумного. Він говорить з іншими дурнями їхньою мовою — і тішить їхню пиху!

Цю тираду було виголошено з притиском, прокурорським тоном; скінчивши, він зміряв мене довгим і лютим поглядом, ніби хотів сказати: «З тим усе ясно,— але що мені робити з тобою, уперта дурепо?»

Після того мені як заціпило, і це теж, з його погляду, був злочин. Я повинна була кинутися до нього, запевняючи, що він цілком має слушність. І хоч я була згодна з кожним його словом (та й хто, живучи під охороною поліції, не погодився б з тітоньчиною думкою про «цих скажених собак»?), мені забракло сили сказати йому про це.

Річ у тому, що в наших взаєминах, так гарно «організованих» і продуманих, не лише з його, а й з мого боку, від перших же днів війни виникло щось нове й не до кінця зрозуміле: так ніби в мене теж з'явилися «нерви», у них була своя, і досить химерна, політика.

Коли Честер мовчки ліг у ліжко й пригорнув мене, я сказала собі: «Ну що ж, карай мене, карай!», але винною себе не почувала. І подумала: «Невже я ненавиджу його? Ні, це було б несправедливо». Але десь у глибині мого єства, у тій його клітині, яку боляче вразила сьогоднішня сцена з Гулдом, причаїлося почуття ненависті.

93

Честер не випадково спитав тоді про Джіма. Він знав, що ми з тітонькою посилали запит про нього до африканського відділу міністерства у справах колоній.

Джім не міг оклигати від безлічі хвороб, а ми знали, що обидва його попередники померли на цій «штрафній станції» один за одним. Ми знали й те, що Джім швидше віддасть богові душу, ніж звернеться до лікарів і дозволить відправити себе в Англію. З його погляду, це було рівнозначне визнанню своєї поразки; він не міг полишити своїх луга напризволяще саме тоді, коли ризик утратити самостійність (яку вони боронили сотні років) був для них особливо великий. Англійці намірялися злити їх докупи з чужою для них народністю (то були мусульмани з долини), поставивши за вождя об'єднаного племені їхнього лютого ворога. Ну й, нарешті, через їхні селища мала пройти нова широка торгова траса.

Уже однієї цієї дороги, яка відкрила б доступ усіляким гендлярам та «гешефтмахерам», вважав Джім, було досить, щоб цілковито знищити самобутність луга. І він вирішив цього не допустити.

Ми зійшлися на тому, що тільки божевільний не спинив би Джіма; чи ж може одна людина встояти проти цілого уряду? Я обережно натякнула йому, що війна стала такою жахливою, як ніколи, і до всього іншого людям тепер байдуже. Тітонька послала йому ящик віскі. Ніколи ще вона не була на нього така сердита. Пообіцявши й пальцем більше не ворухнути заради «цього впертого віслюка», вона була страшенно роздратована, коли я сказала їй, що на відміну від декого не стоятиму осторонь і не дивитимусь байдуже на те, як убиватимуть Джіма.

— Але що, що ти можеш зробити для нього? Хоча й завше торочиш, що безвихідних ситуацій нема!

— Тоді чом би нам не послати запит міністрові у справах колоній? Зрештою, все, що вони роблять з цими луга — обурливо! І не просто обурливо,— злочин!

— А тобі не спало на думку, дурненька, що я вже про все подбала? Та віз і нині там, бо навколо цієї історії — сама лише метушня та галас. Ні, вони таки добре вибрали час. Джімові слід негайно тікати з Африки. Вони залюбки його відпустять, дадуть йому пенсію, а тоді вже хай він чихвостить їх собі на втіху.

Тепер тітонька знову жила у Бакфілді (для нас було великим сюрпризом, що вона виїхала з Лондона, злякавшись німецьких бомб) і знову марила Джімовою відставкою. Вона умовила Боба взяти його до себе управителем і вже почала навіть обладнувати кімнату своєму пестунчикові. І коли хто-небудь нагадував їй її ж власні слова про те, що маєтки типу Бакфілда — лише зайвий клопіт для господарів, тітонька миттю спалахувала й починала, оперуючи цифрами, доводити, що варто лише перетворити Бакфілд на справжню ферму й узятися як слід за господарство, маєток приноситиме великі прибутки. Правда полягала в тому, що після повернення з Лондона тітонька знову закохалася в родовий маєток (мабуть, у дитинстві вона зазнала там щастя), і думка про те, щоб віддати його в чужі руки, була їй неприємна. Вона жила новими планами (і навіть продала Палм Коттедж, аби придбати сучасне обладнання для бакфілдських корівень); отож тітонька й сердилася на Джіма за те, що він не хоче кидати служби.

І все-таки тітонька знайшла у парламенті людину, яка хотіла будь-що зажити слави, а тому й узялася за африканські справи. Вже за кілька тижнів (новий уряд саме набув чинності, і нових міністрів буквально засипали питаннями) він вніс запит про те, що коїться навколо утворення Лугаленда, чи не загрожує це війною з племенем луга, і чи не тому резидента заслали в іншу місцевість, що він перестеріг уряд?

Міністр у справах колоній стримано відповів, що ніякої загрози з племенем луга не існує, а капітана Леттера, чиї послуги уряд високо цінує, перевели в інше місце виключно у зв'язку з переглядом кордонів,— тільки це і ніщо інше вимагало перенести резиденцію до центральної частини району. З таким же успіхом він міг би додати, що «ці зміни призвели до розширення території, котрою керує капітан Леттер».

Слід було чекати саме такої відповіді, сказала тітонька, для неї це був зайвий доказ того, що Джімові справді час повертатись у Бакфілд.

Тітонька знову стала в свою улюблену позу циніка, так їй легше було пережити образу, але я була далека од цинізму. Спершу мені здалося, що міністр не все знає, але потім ні в кого з нас не лишилося сумніву,— про Джімову справу в міністерстві знали дуже добре, і тоді мені вже дійсно, як то кажуть, світ угору піднявся.

Хіба не дивина, що після історії з Боумом, після всього, що сталося з Гулдом та Раундом (не кажу вже про багатьох інших), я ще не втратила здатності дивуватися й обурюватися ставленням до Джіма,— ставленням, яке, між іншим, майже не виходило за звичні межі. Очевидно, головну роль тут відігравало не обурення, а мій страх за Джіма. Вперше я так чітко зрозуміла, що державна «машина» справді може розчавити його, бо він для неї — ніщо.