Чтение онлайн

Що може бути мерзенніше й жахливіше за уряд, який, знаючи, що він чинить несправедливо й аморально, все одно продовжує свою ганебну практику,— вдаючи при цьому, ніби все йде як годиться і що інакше й не можна? Замість уряду я побачила раптом лютого звіра, страховисько, яке не має нічого спільного ні з людиною, ні з машиною,— побачила щось тупе й підступне, яке, шкірячи зуби, тишком-нишком готує над вами розправу.

Вперше я зрозуміла того бідолаху (звільненого зі служби поліцейського), котрий бігав попід вікнами урядових офісів і жбурляв туди каменюки, аж доки його запроторили до в'язниці; зрозуміла людей, що надсилали Честерові погрози (особливо після того, як він увійшов до складу Великої Трійці) підстрелити його чи спалити наш дім. Одного з тих навіжених, що просто-таки не давали нам жити, зрештою засадили до божевільні, і тоді ми сказали: «Ну звісно, він завше був божевільний». Але тепер я зрозуміла, що він став таким, божевільним його зробили людська байдужість і підступність цього страхітливого звіра.

Протягом кількох тижнів я була в нестямі, обмірковуючи, як примусити нігерійську владу надати справі луга розголосу.

Виявилося, що зробити це можна. Після зміни уряду, коли містер Ллойд Джордж звалив містера Асквіта, знайшлося чимало людей, прихильників колишнього прем'єра, котрі ладні були вчепитися за будь-яку нагоду, аби тільки виступити проти нового уряду. Як не дивно, нас радо підтримали навіть ті, хто вперше почув про цю справу. Незабаром виникла «партія луга», і коли 1917 року Джім поїхав у відпустку по хворобі, сімнадцять (!) членів парламенту (я вже не кажу про різні товариства, наприклад, Кларксонівська асоціація боротьби за права африканських народів) згодилися підписати листа, в якому вимагали урядового розслідування. Навіть більше — вони хотіли влаштувати на честь Джіммі обід у палаті громад.

Потім хтось запропонував скликати мітинг, і хоч ця ідея видалася мені дещо ризикованою, я не могла стати їй на перешкоді. Тому я поїхала до Саутгемптона зустріти Джіма й попросити його не давати надто поквапливих інтерв'ю репортерам. Порадившись, ми з тітонькою вирішили, що найкраще Джімові підійде роль добрячого служаки, «недипломата», довкола якого надто палкі прихильники необдумано зчинили галас.

Репортери, однак, не виявили до Джіма цікавості, та він і сам, ще до того, як я перестріла його у Саутгемптоні, телеграфом на ім'я членів парламенту рішуче відмовився від обіду в палаті громад (назвавши ініціаторів цієї акції «диваками й пацифістами»), погодившись, однак, на мітинг, якщо я гарантуватиму йому, що ніхто там не виступатиме проти Британської імперії.

Таку гарантію я йому дала. Незабаром виявилося, що ідея мітингу на захист політики довіри до тубільців Західної Африки користується великою підтримкою. До президії зборів мали увійти багато відомих політичних діячів, у тому числі й кілька екс-міністрів.

94

Усі ці приготування ми тримали в секреті від Честера. Він все одно не міг би прилюдно підтримати Джіма у його виступі проти уряду. І коли ідея мітингу остаточно оформилася, я дала Честерові слово, що не сяду в президію і не підпишу жодної колективної петиції. Ім'я Німмо не з'явиться на жодному папері.

— Роби, як хочеш,— сказав Честер.— А втім, не знаю, що вам дасть уся ця агітація.

— Хоча б те, що люди знатимуть, чого домагається Джім.

— А чого він домагається?

Це мене трохи спантеличило. Хіба Честер не знає, що Джім обстоює права тубільців?

— Розумієш, я не певен, що Джім може компетентно судити про те, що цим тубільцям треба. Авжеж, він зробив для них чимало, проте останнім часом Джім таки відстав від життя: воно дуже змінилося, доки він сидів у своїй Африці. Сьогодні такий темп, що встигнути за життям незрівняно важче, ніж учора.

— Не гинути ж Джімові завчасно лише через те, що все на світі таке плинне.

— Нікому не дано спинити поступу історії. А історія безжальна до примітивних народів — такий закон життя. Джімові слід зважати на реальну ситуацію.

— Отже, на твою думку, Джім повинен дати волю місцевій владі і дозволити їй перенищити всіх бідолашних луга,— лише тому, що представники влади вважають це плем'я нікчемним, незначним і твердо переконані, що за нього ніхто не заступиться?

Помітивши, що я починаю сердитись, Честер припинив розмову, а я подумала: «Яке ж це, однак, з його боку паскудство — звинувачувати Джіма в тому, що він відстав від життя! Так, він усі ці роки просидів в Африці, — але ж саме уряд відправив його в це заслання, та ще й з певним розрахунком».

Ще перед тим ми домовилися з Джімом зустрітися поблизу його клубу св. Джеймса, я мала сказати йому, яке приміщення ми орендували для мітингу (не хотілося говорити про це по телефону, нас могли підслухати), і я на кілька хвилин спізнилась. На вулиці я ніколи не носила окулярів, і тому не впізнала Джіма у самотній постаті, що маячила біля дверей клубу. Тільки коли він повернувся й пішов до мене своєю, лише йому притаманною ходою,— трохи перевальцем, як ходять професійні жокеї,— я зрозуміла, що це він. То була наша друга з ним зустріч після його повернення з Африки, і я вперше побачила Джіма у цивільному. Його вигляд мене просто вразив. На ньому був старий синій костюм крою 1910 року, який я не раз на ньому бачила, та вузенькі штани, у яких Джімові ступні (невеликі та зграбні, витонченої форми; ними він дуже пишався) здавалися величезними лапищами. На голові у нього був котелок, куплений колись під цей костюм, котелок, у якому Джім мав досить кумедний вигляд. Я чудово розуміла, що Джім, подібно до всіх колишніх денді, любив свої старі речі, та мимоволі пригадалася мені розмова з Честером, навіть не самі слова, а їхній підтекст.

Наблизившись, я побачила видовжене пожовкле Джімове обличчя і вражено-зосереджений погляд, що ніби застиг в його збляклих очах (Джім весь час думав про те, як підло його пошили в дурні та як безпардонно розправляються з його луга), і мало не розплакалась. Мені й справді здалося, що Джімові загрожує не лише урядова «змова», а й дещо куди жорстокіше і могутніше — той «поступ історії», який, за одвертими розрахунками Честера, рано чи пізно зробить Гулда й Раунда нікчемними опудалами. Це здалося мені жорстоким і підлим, я не хотіла з цим змиритися і вирішила, що не дозволю їм занапастити Джіма.

По всьому тому ми з ним люто посварились. Знаючи, що Джімові треба буде зустрітися з членами Комітету в справах луга, я порадила йому купити принаймні нового капелюха, а він заперечив, що скоріше повіситься, ніж надягне на себе оте неподобство, яке зараз носять на голові, та ще й «зроблене з казна-якого барахла».

— Але ж не можна, Джіме, носити на голові отаку каструлю!

Він зупинився, зміряв мене навіть не сердитим, а скоріше зневажливим поглядом і, помовчавши, спитав:

— Отже, старий солдат не досить елегантно одягнений для місіс Німмо?

— Ти чудово розумієш,— ідеться виключно про комітет.

— А що комітетові до мого старого котелка?

— Звісно, це дурниця, але, як ти знаєш, людей стрічають по одежі.

— Я послав їм доповідну записку.

— Чудова записка, але де в тебе гарантії, що вони її прочитали?

— Тоді про що мені говорити з оцим комітетом?

— Але, Джіме, це дуже впливовий комітет, там люди з іменами. Саме тому їм може не вистачити часу ознайомитися з твоєю доповідною, і ти сам мусиш справити на них приємне враження. Не треба, щоб ти видався їм дивакуватим, тоді вони вирішать, що вся твоя причетність до історії з луга є лише наслідок твоєї дивакуватості.

Від самої лише думки про те, що його можуть запідозрити у чомусь особистому по відношенню до його луга, Джім спалахнув і люто процідив:

— Знаєш що, зайчику, очевидно, у вас тут не комітет, а бордель.

— Це стосується і мене?

— До певної міри так. І якщо твій комітет має намір вирішувати цю справу залежно від моєї каструлі, нехай іде під три чорти, нікому він не потрібен, тільки час із ним марно гаємо.

І тут ми зчепились — не на жарт. Я завжди боялася перейти у наших взаєминах з Честером якусь межу, але по відношенню до Джіма дозволяла собі бути якою завгодно різкою. І я сказала йому, що за все життя він і разу не виконав жодного мого прохання, що таких егоїстів, як він, ще не бачив світ, і що більше я й пальцем не поворухну заради нього,— все, годі! Він відповів, що я перетворилась на таку саму інтриганку, як і мій Честер. Та й взагалі — він не дозволить втягти себе у мої жіночі інтриги — це для нього надто брудна справа.