Чтение онлайн

— Спокійно, спокійно,—нащо так хвилюватися? Світ не перевернеться, навіть якщо ви справді загубили татову парасолю. Але б'юся об заклад,— вона стоїть там, де їй належить. Ви ніколи нічого не бачите.

Парасоля, звичайно, віднаходилася, Бутем ходив з виглядом ображеного телепня, а Селлі, якій завше бракувало такту і яка взагалі вважала Бутема недотепою, далі глузувала з нього, посипаючи йому рани сіллю:

— Ну от, я ж казала! І годі бурмоситись, вам не личить.

Я вважаю, що вони тоді просто ревнували Честера одне до одного. Між ними постійно точилася прихована, але від того не менш запекла боротьба за владу (вона неодмінно виникає довкола кожного, хто стоїть біля державного керма і має значний вплив). Селлі, перетворюючись на жінку (а мінялася вона просто на очах), починала розуміти свої жіночі переваги й намагалася їх використовувати. Але, обожнюючи Селлі,— у буквальному розумінні цього слова, (Честер майже завжди тримав її біля себе!),— він навіть не намагався удавати, ніби вдається до її порад. На відміну від Селлі, Бутем, як мені здалося, дещо важив для свого патрона (хоча про його розумові здібності Честер був не дуже високої думки). Бутемові доручали багато такого, до чого у Честера не доходили руки (йшлося про менш важливі акції: Бутем намічав кандидатури у місцеві комітети, збирав партійні внески та інше).

Хоч як гризлися між собою Селлі та Бутем, вони відразу об'єдналися у боротьбі проти мене. З усіх моїх обов'язків, які перейшли до них, коли я їздила до Бакфілду, ця парочка не віддала мені жодного. І коли нарешті не витримавши, я спитала Честера, невже він і справді вважає за нормальне, що Бутем і Селлі вирішують, кого запросити на обід, де господинею буду я, він зміряв мене неуважним поглядом (мовляв, «о господи, мені б твій клопіт, дорогесенька!») і сказав, що я, звісно, можу запрошувати кого забажаю. Але оскільки за офіційний список тепер відповідає Бутем, який давно вже перебрав це на себе, спокійніше й простіше лишити все як є. Наполягати на своєму було марно. Я тільки наразилася б на нову образу. Для Честера я була дріб'язкова егоїстка, ладна зчиняти бучу навколо кожної дурниці.

100

Саме тоді я й вирішила, що терпіти далі таке приниження мені понад силу. Та спитавши себе, як розрубати цей вузол, я не знайшла відповіді. Бакфілд категорично відпадав, це могло зашкодити Джімові. Не мала я і власних грошей, крім хіба кількох фунтів у банку, а Честерів рахунок був для мене закритий.

І тоді мене охопила лють, лють і жахлива ненависть, я постійно повторювала: як це могло зі мною статися? — повторювала, тремтячи від ненависті, яка стала тепер моєю суттю. Я знову й знову викликала у пам'яті Честерів погляд і тон, яким він тоді сказав: «Почнімо все спочатку!»— і переконувала себе, що маю, маю право його ненавидіти.

Ненависть не відпускала мене навіть уночі, коли я лежала в ліжку з розплющеними очима, і навіть уві сні, як хвороба, що не випускає вас із моторошного «царства привидів», коли ви опиняєтесь у лікарні.

Честер прийшов до мене на другий же день. Увійшовши до моєї кімнати, він не промовив і слова, наче мене там не було. Наскільки я розумію, його привело тільки одне — він хотів упевнитись у своїй владі, примусити мене відчути весь тягар моєї провини. Я не могла навіть порятуватися снодійним: після того «нещасливого випадку» з пігулками десять років тому Честер замкнув усі ліки до сейфу, і щоразу я мала звертатись особисто до нього. Це теж було своєрідною карою мені (хіба не сама я винна, що ніхто мені не вірить?),— я мусила відчути всім своїм єством, що жоден гріх не залишиться без відплати,— жарти з богом кепські.

Отак я лежала біля Честера, прислухаючись до його хрипкого й уривчастого дихання (йому теж не спалося). Честер ніколи не знав жалю, і тепер цілком був задоволений собою. «Він вважає себе богорівним,— думала я. І ладен убити мене (як майже вбив свого найближчого друга Гулда) лише за одне те, що я ніколи не належала йому безостанку, тілом і душею».

Моя ненависть зростала, і я вже не могла нічого з собою вдіяти. Раптом, іще не до кінця все усвідомлюючи (і не знаючи, що я зроблю наступної миті), я зірвалася з ліжка. Вікно було прочинене, я схопилася за нижню раму й протиснулася у вузький отвір. Тепер я знала, що роблю. Дороги назад не було. «Краще смерть»,—сказала я собі.

Але з того боку вікна був декоративний балкончик з поручнями, які не дали мені випасти на брук. І саме тієї миті біля дверей нашого дому спинився кеб, і я почула спершу голос Бутема, який питав кебмена, скільки за проїзд, а потім з кеба долинув голос Селлі: «Шиллінг і шість пенсів, у мене є, я розплачусь!» Вони поверталися з чергового зібрання. Я заклякла на місці — не могла ж я кинутися з вікна на голову Селлі, це було б уже зовсім казна-що з мого боку. І тут Честер зіскочив з ліжка й схопив мене за руку вище ліктя.

— Божевільна! —засичав він, захлинаючись від обурення.— Та ти розумієш...?

І мені подумалося, що зараз він продовжить — як я насмілилася накладати на себе руки, адже це може обернутись такими прикрощами для нього!

Зненавидівши тієї миті його ще дужче, але свідома своєї цілковитої безпорадності, я раптом відчула, що справді божеволію.

Несподівано Честерова піжама (заприятелювавши з генералами, Честер перейшов на піжами, але ще не навчився їх носити) небезпечно швидко поповзла донизу, і йому довелося притримати штани рукою; при цьому обличчя в нього було таке ображене (ніби й штани його «зрадили»!), що я ледве втрималася від гіркої усмішки.

І о диво! Раптом вся наша чвара і мій страх видалися мені до смішного безглуздими! Боженьку милий, з такої великої хмари — такий малий дощ! Я промимрила собі під ніс (і вийшло це не дуже правдоподібно), що почула Селлін голос і захотіла погукати її. І відразу, ніби запрошуючи його змінити тему, я — в моєму розпорядженні був один-єдиний засіб! — злегенька притиснулась до Честера, ледь-ледь,— мовляв, розумій, як знаєш. Це його так ошелешило, що він не зразу й збагнув, у чому справа, й запитав за інерцією: «Ну що таке, в чому справа?» От тільки голос у нього був надто здивований. Але, розчолопавши все як слід (а Честер був із кмітливих, це в ньому було, мабуть, найпривабливіше), сказав: «А-а, так-так, розумію, але... мені треба виспатися». Він повернувся й ніби нічого не сталося, гордо почимчикував до ліжка, а я, наче той троянський полонений на шворці, попленталася за ним, охоплена такою раптовою покірливістю й глибокою тугою, що все це нагадувало клоунський номер у цирку.

При цьому я не відчувала себе приниженою, навпаки,— вважала свій вчинок єдино слушним у такій ситуації. Якщо ж говорити правду, то зі мною, мабуть, сталася ще одна з тих «метаморфоз», які відбувалися протягом перших років нашого шлюбу. Хай там як,— те, що всього хвилину тому видавалося мені неможливим, виявилося не тільки можливим, а й до смішного простим.

Ця зміна відбулася так раптово, так несподівано, що мене почав душити сміх, і я не могла не сміятися навіть тоді, коли «повелася з ним як зразкова дружина». Тепер мені воно видалося таким дріб'язком! «Ось я й виконую свій обов'язок»,— сказала я собі подумки, двозначно посміхаючись.

Вранці, коли я ще лежала в ліжку, а Честер мчав із спальні у вбиральню й назад і шурхотів газетами (ми передплачували шість ранкових газет, їх приносили ще до сніданку, і вони завжди валялися на ковдрі), мені згадалось, як «любісінько» провели ми з ним ніч, незважаючи на всю мою відразу до нього, і я не без цинізму подумала: «А з мене могла б вийти непогана повія!»

Саме тоді я, здивована тишею, раптом поглянула на стінку — й мало не скрикнула: на ній темніла жахлива тінь, щось на зразок відьми з витягнутим підборіддям, довжелезним носом, в окулярах і з ріденькими кущиками волосся, яке куйовдив легенький вітерець. «Боже, ну й карикатура!»— подумала я й перевела погляд на Честера, який стояв на килимку перед щойно затопленим каміном (ми палили для нього камін навіть у травні),— на Честера у бахматій піжамі, який, нап'явши на ніс великі нові окуляри, схилився над газетою і щось там вишукував. Світло настільної лампи пронизувало ріденьке волосся, оголюючи лискучий череп і кладучи різкі тіні під бровами (від чого очі майже провалилися в чорні западини), під носом (в міру того, як у Честера западали щоки, ніс довшав і довшав) і під нижньою губою (через що славетна «боксерська щелепа» ще дужче випиналася вперед). І раптом на моїх очах відбулося своєрідне перетворення.

Колись, ще малими дітьми, ми їздили у Слептон на різдво, де на нас завжди чекав «чарівний ліхтар», і місцевий оператор (він же клерк тарбітонської юридичної консультації,— цей день був для нього не меншим святом, ніж для нас!) неодмінно показував нам свій улюблений фокус: вставляв у проектор новий слайд, не витягши з нього попередній. Нам, дітям, це дарувало величезну радість: на якусь мить ми опинялися ніби на межі двох світів, водночас милуючись минулим і наперед тішачись майбутнім, що яскравими смугами світла вже лягало на екран.