Чтение онлайн

Стосовно «вольностей» козаків, то тут наперед висувалися інтереси старшини, урівнювання до чинів у російській армії. В петиції не вимагалося якихось «особливих привілеїв» міщанам, щоправда, випрошувалося повернення деяким містам магдебурзького права та дозволу вільно торгувати українським купцям. Натякалося й на повернення «боргів», узятих, м’яко кажучи, командуванням російської армії під час її перебування на українських землях за російсько-турецької війни. Натомість наголошувалося на поверненні тих «боргів» або поборів привілейованим верствам — генеральній старшині, полковникам, бунчуковим, військовим і значковим товаришам, вищому білому й чорному духовенству.

Автори петиції випрошували в цариці суворої заборони «малороссийским мужикам» вільно переходити на землі іншого феодала та в слобідські полки, бо «помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ», мовляв, панам тим наноситься «несказанная обида и разорение». Особливо ж уклінно випрошував гетьман із старшиною суворої заборони «всякого звання мужикам» записуватися в козаки, бо від того збідніє «благосостояние Малороссии» (?!) та зубожіє шляхетство. Так куцо розуміли «вольності» України автори петиції.

Правда, заслуговувала на увагу пропозиція про створення на Україні, на взірець європейських, двох університетів: один на базі Києво-Могилянської академії, другий у тодішній гетьманській резиденції в Батурині, а також гімназій у трьох містах, друкарні для публікації церковних і світських книжок, «не противных вере и самодержавию».

Однак навіть таку вимогу (чи прохання?) про відновлення давніх прав «Малоросії» генеральна старшина, як мовилося, побоялася підписати. «Злий геній» К. Розумовського — його вихователь і постійний царський наглядач граф Теплов — спочатку спровокував написання петиції, а потім скористався нею для доносу Катерині II. Його «записка» називалася «Онепорядках, которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии», що їх нібито чинила старшина. Такий донос був на руку цариці, яка в таємній інструкції генерал-прокуророві виклала програму урядової політики з рішенням провести «обрусение» України, Ліфляндії та Фінляндії, зокрема вжити рішучих заходів, аби «век и имя гетьманов исчезло(!), не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

На основі доносу Теплова Катерина II запропонувала Кирилові Розумовському відмовитися від гетьманства, і той подав прохання звільнити його від «столь опасной и тяжелой должности», що й було негайно санкціоновано. За покірливість цариця зберегла фаворитові довічну «гетьманську пенсію» в 60 000 карбованців, підтвердила чин генерал-фельдмаршала Російської імперії, а також довічне володіння маетностями — містами Батурин, Ямпіль, Гадяч із двома волостями, Почеп із повітом, Шестаківську волость та ще сотні сіл із 100 000 кріпаками.

Не протестувала всемірно проти скасування гетьманщини і генеральна та козацька старшина в надії на «рангові» маєтки та інші вигоди.

Одразу після такого «добровільного» зречення гетьманства Катерина II опублікувала 1764 року маніфест, в якому злорадісно повідомляла «подданный малорусский народ» про звільнення К. Розумовського від «тяжких» гетьманських обов’язків та про відновлення Малоросійської колегії для управління Лівобережною Україною. Президентом колегії і генерал-губернатором України призначався помітний царський сановник, військовий діяч генерал-фельдмаршал П. Румянцев, який мав на українських землях понад ЗО маєтків і тисячі кріпаків. Президент другої Малоросійської колегії почав ревно проводити царську колоніальну політику ліквідації автономії України, нищити український «сепаратизм», «коварство и своеволие хохлов», втілювати відкриту русифікацію, національне і соціальне гноблення «вверенного генерал-губернаторства».

Думається, що К. Розумовський особливо не побивався за своїм гетьманством — життя в Петербурзі його цілком влаштовувало, а багатство примножувалося за рахунок українських кріпаків. Його сучасниця — перша і єдина жінка директор Академії наук і президент Російської академії впродовж 1783–1796 pp. — княгиня Катерина Дашкова у «Записках» загалом об’єктивно відгукувалася про свого вельми пересічного попередника на академічній стезі: «Граф Розумовський любив свою вітчизну, наскільки йому це дозволяли його життя і лінощі… Він був надзвичайно багатий, мав усі чини й ордени, ненавидів будь-яку діяльність і здригнувся б від жаху, якби його втаємничили у змову». Однак втаємничили, і він, як мовилося, взяв участь зі своїм полком у перевороті, хоч чимало багатства, чинів і орденів мав од попередників Катерини II та був приятелем її чоловіка Петра III.

Чим пояснити, що людина з низів, із козацького роду за дуже короткий відтинок часу стає всесильним кріпосником, владарем поневолених земляків, тих, із ким ділила шматок хліба і кухоль води? Хто вони, Розумовські та всі їм подібні: феномени чи банальність, закономірність моралі феодального суспільства чи випадковість, національна чи загальнолюдська особливість і причинність? Адже із низів були тоді й такі непересічні особистості, як Ломоносов і Сковорода!?

В історії абсолютистських монархій вельми делікатне місце займає фаворитизм, коли фавор і фаворити невідступно супроводжували імператорів та імператриць. «Фавор» — від латинського «прихильність» і означає заступництво або протекцію впливової особи. Звідси «фаворит» — особа, яка користується особливою прихильністю правителів, отримує від них різні привілеї і багатства, водночас впливаючи на їхні погляди, вчинки й взагалі поведінку. Міг бути як жіночий, так і чоловічий фаворитизм. Він часто віддавав урядові справи до рук людей мізерних, які в один день перетворювались на генералів, фельдмаршалів, князів, міністрів.

Фаворитів мали королева Англії Марія Тюдор (1516–1558), шотландська королева Марія Стюарт (1542–1587), королева Угорщини і Чехії, а потім імператриця «Священної Римської імперії» Марія Терезія (1717–1780), французька королева Марія Антуанетта (1755–1793). За часів короля Франції Людовика XIV (1638–1715) з династії Бурбонів до 1651 року країною правила мати Анна Австрійська, а фактичним правителем до 1661 року був кардинал Франції А. Мазаріні, який проводив політику абсолютизму. Перед тим у 1624–1642 роках фактичним правителем Франції був відомий ідеолог абсолютизму й не менш відомий кардинал Арман Рішельє, що уславився боротьбою проти Габсбургів, придушенням заколотів і повстань селян і міщан, удосконаленням державного апарату й королівських урядовців. А при Людовикові XV (1710–1774) регентом-фаворитом був герцог Філіпп Орлеанський, потім країною правили герцог Бурбон і кардинал Флері, а також фаворитки — маркіза Помпадур та графиня Дюбаррі з їх дикими витівками.

Фаворитами Катерини І були згадувані О. Меншиков та брат коханки Петра І Віллі Монс. Про інтимні зв’язки Катерини І ще за життя Петра І з розпутником В. Монсом майже не згадувалося. Цей німецький любасник неграмотної цариці не ловив гав, коли її чоловік Петро І воював, багато років порушував укази, був прибічником усякої неправди, збирачем презентів від вельмож, що роїлися побіля трону.

Автор книжки «Царица Екатерина Алексеевна» (1884) М. Семчинський, переповівши історію життя колишньої Марти Скавронської, відзначав, що Віллі Монс був першим за часом «нумером» у довгій фаланзі фаворитів-коханців, що появилися в Російській історії XVIII ст. Для них нічого святого не існувало, крім свавілля, спрямованого на досягнення користолюбних цілей; для них не існували закони й укази, не існувала правда, не було в них і вітчизни в чужому краї.

Скільки награбастав той Монс у цариці, важко сказати, як і скільки кріпацьких душ занапастив.

Як мовилося, за біронівщини фаворитами Анни Іоаннівни і Анни Леопольдівни також були німецькі дворяни Бірон, Остерман, Мініх, Шембер, Менгде та дрібніші акули, які оббирали Росію, простягували руки до України, Білорусії й інших місцевостей. Заледве вивчивши російську мову, вони добре вивчили багатства в чужій для них країні, проводячи політику феодально-кріпосницького закабаления трудового населення. їх пруссацько-бюргерське свавілля і бундючність занадто дорого обійшлися нашій вітчизні. Правда, багато з них були засуджені і вислані в далекі країни. З воцарінням Катерини II вони поверталися із заслання, знову діставали колишні дармові винагороди або втікали з Росії.