Чтение онлайн

Були свої фаворити і у Єлизавети Петрівни — генерал-ад’ютант П. Шувалов, канцлер О. Бестужев-Рюмін, обер-прокурор Я. Шаховський, брати Воронцови, які й правили державою, армією, внутрішньою і зовнішньою політикою, не забуваючи й про свою власну наживу за рахунок імперії. Саме вони домоглися указу про право поміщиків карати і виселяти непокірних селян до Сибіру, готували «Маніфест про вольності дворян».

У Катерини II сексуальних коханців було багато, й вона, аби нікого не скривдити, «поділила між ними Малоросію й закріпачила навічне) вільних людей» (О. Герцен). Імператриця царський двір перетворила не лише в штаб-квартиру освічених людей, про що так багато писалося та й нині пишеться, а й у штаб-квартиру і злакове пристанище всіляких фаворитів. Герцен та інші дожовтневі автори наголошували, що історію життя і царювання Катерини II при жінках не гречно чи зручно читати — настільки все те відразливе і гидке. Можна було б і тепер не згадувати, якби та «історія» не лягла пекучим тавром на долю народу Росії, України, Білорусії. Всі дослідники сходяться в думці, що в роки правління Катерини II придворний фаворитизм і тягар кріпосного гніту досягли свого апогею.

Історіографи ототожнювали імператорський двір Катерини з дворами західноєвропейських країн. Двір Катерини II, як і її попередниць, мислячим сучасникам нагадував дешеву оперету, в якій головну роль грала сама государиня, а численні фаворити виконували ролі підставних на кілька або й одну ніч осіб.

Розглядаючи з різних сторін фаворитизм Катерини, К. Валишевський доводив, що він не був результатом хворобливої чуттєвості цариці, яка прагнула все нових і нових сексуальних насолод. Мовляв, вона кликала «любов» і розповсюджувала її навколо себе, мала живий, сангвіністичний, пристрасний характер і тому втягнула «любов» у політику; хоч і не була гарною, але вміла подобатися. Однак справедливіший автор тоді, коли пише, що любов (читай: секс!) для Катерини була (був) природною відправою організму, наділеного і в фізичному, і в моральному відношенні незвичайною силою, палким темпераментом і дивною протяжністю «деяких фізіологічних явиш»… Саме в цьому і суть. А те, що цариця і в шістдесят сім своїх років була ще «закоханою», сприймається як вульгарний дотеп.

Цілком можна погодитися із твердженням, що за Катерини II фаворитизм набрав особливого, до того не бачений.і морального відтінку. На чолі великої держави стала жінка «пристрасна й нестримна» у статевій розбещеності. Вона мала коханців, як і її попередниці Анна Іоаннівна та Єлизавета Петрівна, однак довела фаворитизм до жахливих розмірів. Якщо Аина Іоаннівна зробила із придворного конюха Бірона лише герцога Курляндського, то Катерина II посадила Понятовського на королівський престол Речі Посполитої; якщо Єлизавета Петрівна задовольнялася двома офіційними фаворитами Шуваловим і Розумовським, то Катерина мала їх десятками, зводячи свою хтиву волю, свої бажання і забаганки в закон. Але який!?

Чимало імперських авторів, які писали повісті й романи, оди й поеми про історію «сильного кохання» Катерини II, твердили про її справжню «любов» до обраних осіб чоловічої статі, мовляв, вона без любові та ласки (?) не могла прожити й дня. В обійми фаворитів царицю кидала нібито не лише всевладна статева чуттєвість, а й потреба опертися на чоловічий розум, чоловічу волю, чоловіче плече. Фарисейство! Крім Г. Потьомкіна та ще кількох, усі інші були просто черговими партнерами в постелі, убогими розумом супроти неї.

Ставилося й таке сакраментальне запитання: чи фаворити кохали її? Стверджували, що на нього важко відповісти..? Мовляв, Катерина навіювала їм любов, прищеплювала до кінця життя повагу до себе… Ще б пак, не вони їй, а вона їм платила за «любов». Розплачувалася щедро, по-царськи: дарувала золото, діаманти, землі та людські кріпацькі душі, й не лише в Росії, а й на Україні, Білорусії, частково в Польщі та Криму.

Страшна доля сплюндрованої України настільки турбувала й боліла «апостолові свободи» Герцену, а зневага до розпутної, деспотичної «цариці-хортиці» була такою великою, що він у відомій інвективі «Хрещена власність» нагадував: «Катерина II вводила кріпосний стан у Малоросії. Будучи захоплена німфоманією, вона, заплямована всіма злочинами, ця «мати вітчизни», подарувала лише одним своїм коханцям понад 300 000 душ чоловічої статі». Це за неповними даними. А якщо до них додати жінок, дітей і старих, то набереться до мільйона покріпачених людських душ. І це тільки на Вкраїні, а скільки в Росії?

Пізніші дворянські та буржуазні історіографи також не могли замовчати темних і жахливих сторін катерининсько-го «золотого віку». Один із них, Є. Белов, писав, що збільшення числа покріпачених селян через роздавання їх фаворитам і сановникам, утвердження кріпосного права на Україні лягало «темною плямою» на пам’ять про Катерину. Водночас він вибачається, що не торкнувся «слабостей» імператриці: мовляв, її особиста мораль істотно не впливала на державні справи, а якщо й були «шкідливі впливи», то вони йшли виключно від фаворитів. Це щось на кшталт тези самої цариці, яка твердила, що «пороків» узагалі немає, а є лише «людські слабості», й тому «порочних» чи підкорених «слабостями» людей треба жаліти. Дивна мораль вінценосної розпутниці!

Як правило, процедура «сильної любові» Катерини II, коли вона стала імператрицею, була досить банальною й до гидоти вульгарною, по-бюргерськи прямою. Основним постачальником такої «сильної любові з політикою» була гвардія, в полках якої завжди знаходилося двоє-троє дебелих офіцерів. Хтось із сановників, у надії на добрячий пиріг із царського столу, приводив і ставив на пост одного з таких гвардійців, які старалися потрапити на очі «матусі-цариці». Якщо ті очі милостиво примічали якогось поручика, то вже на другий день його призначали флігель-ад’ютантом її величності.

Це був перший етап «сильної любові». Потім поручика оглядав лейб-медик цариці англієць Роджерсон і з’ясовував чоловічі сексуальні можливості. Після того ті «можливості» випробовувала, чи екзаменувала, на собі подруга цариці, графиня Брюс, «посаду» якої згодом замінила фрейліна Протасова. Вони й повинні були давати «добро». Це був другий етап «сильної любові». І тільки після такого прискіпливого «іспиту» гвардійця відводили у спеціальне приміщення фаворитів. Чергового любасника чекав комфорт, юрба лакеїв, у письмовому столі гроші, часто золотом. Якщо він старався на «службовій стезі», являлися й інші дарунки, у тому числі земельні наділи з кріпаками.

Та були й винятки, коли цариця отримувала облизня. Син П. В. Капніста Ілля згадував, що його батько був досить гарним офіцерам й тим звернув на себе увагу імператриці. На якомусь черговому виході вона помітила молодого офіцера, що стояв на варті, посміхнулася йому та зробила знак Потьомкіну. Така німа сцена не лишилася непоміченою гострозорими царедворцями, й вони почали одразу ж оточувати П. Капніста, люб’язно кланятися, напрошуватися на знайомство, обдаровувати офіцера привітними посмішками. Дома він розповів про пригоду молодшому, але досвідченішому в двірцевих витівках брату, який іронічно відповів: «Що ж, вітаю. На днях ти будеш ваговитою особою, незгірш Орлова чи Мамонова!» Офіцера опанував жах — він негайно подав у відставку й на першому пароплаві відплив за кордон. Боячись розправи, там він пробув аж до кончини похітливої Катерини II.

Для бодай малого виправдання імператриці дожовтневі автори неодноразово твердили, що фаворитизм як явище і «державна стезя» не одразу набрав страхітливого характеру, а десь із приходом Васильчикова й Потьомкіна. Мовляв, Катерина віддавала «коханню» тільки частину свого «державного» часу, а не так, як це робили її попередниці Анна Іоаннівна чи Єлизавета Петрівна.

Однак іноземні сучасники, які служили при дворі Катерини II, висловлювались інакше. Граф Сольс у листах 1772 року до прусського короля Фрідріха II писав, що проти блискавичного підвищення дрібноликих офіцерів ремствували генерал-ад’ютанти гетьман Розумовський і граф Бутурлін, у підлеглості яких були брати Орлови та їм подібні. Сановиті, з давніх боярських і дворянських родин чини мусили ескортувати екіпажі цариці з коханцями-фаворитами, брьохатися верхи на конях у негоду поблизу дверей карети її величності, виявляти повагу до любасни-ків, що викликало природне обурення, звісно, мовчазне.

Міністри також вичікували, хто черговий займе місце в алькові монархині, з яким саме фаворитом вони будуть мати справу. Здебільшого, зауважують історіографи, довго мучитись не доводилося, бо справа вирішувалася впродовж двадцяти чотирьох годин.

Француз Корберон, спостерігаючи зміну фаворитів у Петербурзі, писав 1778 року до Парижа: «Таке лихо, від якого страждає Росія, повторюється дуже часто і викликає ремствування та незадоволення в суспільстві, що може мати небезпечні наслідки… Всі нарікають глухо, але вона (Катерина II. — В. М.)продовжує царювати, і в силі її духу — її спасіння. Днями в одній російській сім’ї підрахували, чого вартий був фаворитизм за її царювання, — загальна сума досягла 48 000 000 карбованців». Це тільки за перші 15 років.