Чтение онлайн

Об’єктивно оцінюючи всю «духовну» спадщину Катерини II, можна цілком погодитися з попередніми твердженнями авторів життєпису імператриці, що російська література, наука та мистецтво мало чим зобов’язані їй. Справді, для Заходу вона грала роль мецената для своєї ж реклами «освіченого монарха», а на духовне життя Росії дивилася здебільшого із підозрілістю жандарма. Цариця писала, або намагалася писати, історичні твори, драми, комедії і комічні опери; вона пнулася стати публіцистом, поетом і педагогом, написавши для внуків кілька казок і створивши для дворян відповідні школи, хоч основоположником освіти в Росії її ніколи й ніхто не вважав. Вона забавлялася виданням сатиричних журналів із бюргерськими жартами й водночас жорстоко переслідувала знаменитого російського просвітителя та книговидавця М. Новикова, не кажучи вже про О. Радищева.

Досить гучна історійка сталася з анонімною статтею Катерини II «Были и небылицы», яку вона надрукувала в своєму офіціозі «Собеседник любителей слова». Авторка напутливо висміювала тогочасні звичаї та вади окремих, помітних осіб, у тому числі письменника Д. Фонвізіна і директора Академії наук княгині К. Дашкової, вважаючи свої дотепи до знемоги смішними. Однак сміялися не всі. Скажімо, Д. Фонвізін поставив анонімному авторові цілу низку дошкульних запитань, зокрема, чому блазнів, балясників і шпиків раніше вважали за ніщо, а за Катерини надавали їм досить високі чини і багатства. Такі шпильки драматург і сатирик адресував особистому «другові» Катерини II Льву Наришкіну, який хоч і розігрував роль придворного блазня, але займав досить високе становище, був засипаний орденами і маетностями, розділяв із великою княгинею, а потім царицею «дешпера-ції». Не сміялася і княгиня Дашкова, порадивши анонімові, також, на її гадку, Л. Наришкіну, перестати писати, бо він абсолютно бездарний. Можливо, вона адресувала це і самій імператриці, накликавши на себе царський гнів. У всякому разі Катерина II не лише перестала писати свої пруссько-бюргерські дотепи, а й закрила згадуваний журнал, бо, мовляв, його редактори пересварилися з шановними авторами.

З наукових праць Катерина надрукувала полемічний твір «Антипод» як спростування тритомного пасквіля члена Паризької академії наук абата Шапп де Отроша, котрого він після подорожі до Росії написав у темних барвах, чим завдав «російським національним почуттям» незаслуженої образи. Нарешті, у філософії вона завжди називала себе другом Вольтера, а почасти і єзуїтів. Певно, друге ближче до істини, якщо зважити на її слова і на всі її діла.

На початку царювання, у 1768 році, Берлінська академія наук із далекоглядною метою обрала свою землячку Катерину II почесним членом. Сама ж вона в одному листові не без кокетування признавалася: «Я ніколи не вважала, щоб у мене був творчий розум. Я зустрічала багато людей, яких без усяких заздрощів визнавала значно розумнішими за мене». Дослідники також твердили, що якихось оригінальних ідей в її творах даремно шукати, а в гостротах так і чується її німецьке походження. «Жарти в неї,— констатував К. Валишевський, — були незграбні».

Підступна «північна Семіраміда», поборниця «освіченого абсолютизму» листувалася із західноєвропейськими просвітителями й водночас підписувала жорстокі присуди російським світочам культури і науки. Вона повсюдно закріпачувала Росію, нещадно розправлялася з повстанцями Пугачова, Коліївщини і Турбаївщини, підтримувала реакційну коаліцію на придушення Великої Французької буржуазної революції, яка була результатом кризи феодально-абсолютистської системи та заклала основи революційно-демократичних традицій, і не лише французького народу, зокрема підсилила антикріпосницькі настрої в Росії.

Російського письменника-просвітителя, філософа-матеріаліста О. Радищева за його широковідому книгу «Подорож з Петербурга до Москви» і знамениту оду «Вольность», в яких він розвінчував монархічний лад і дику поміщицьку сваволю, прославляв вольність — цей «безцінний дар» народу, кликав до визволення від кріпосницького рабства, за наказом Катерини II засудили до страти. Потім цариця «милостиво» замінила таку покару десятьма роками Сибіру «за издание книги, наполненной самыми вредными умствованиями, разрушающими покой общественный, умаляющими должное ко властям уважение, стремящимися к тому, чтоб произвести в народе негодование противу начальников и начальства, и, наконец, оскорбительными и неистовыми изражениями противу сана и власти царской». Іншого письменника-просвітителя, журналіста і книговидавця М. Новикова вона ув’язнила в Шліссельбурзьку фортецю. Обструкції були піддані тодішні письменники Г. Державін, С. Румянцев та чимало інших. Такою насправді була «північна Семіраміда», яка уславилася не стільки світлими, як темними, ділами, прихованими і не прихованими від стороннього ока.

Катерина II лицемірила на початку свого царювання, лицемірила вона й під кінець його. На самому початку дев’яностих років XVIII століття, коли вже було пролито багато річок крові у різних війнах, поту у виснажливій праці, коли селянство стогнало в міцному зашморзі кріпосництва, коли конали останні вольності України, фарисейка філософствувала про справедливість, гуманність і милосердя до людей, заявляла, що в неї серце «м’яке і добре». До кого?

Гіперсексологічну «дешперацію» Катерини II іноді визнають за протиприродну жіночу хворобу. Можливо, й так. Біда в тому, що за цю патологічну сексуальність, як мовилося, розплачувалася вся Російська імперія, ї! народ — і не лише виснажливою працею, податками, а й своєю свободою. Це стверджували вітчизняні та зарубіжні сучасники імператриці, далекі від упередженості.

Французький архітектор Чарлз Камерон, запрошений до Петербурга для будівництва царських та інших палаців, про «любовний ентузіазм» уже підстаркуватої Катерини II у листі до свого приятеля писав: «Було б бажано, якби імператриця брала коханців для задоволення. Але _це рідкісне явище у дам похилого віку, і якщо у них уява ще не згасла, то вони звершують навіженство у сто разів гірше, ніж ми, молоді… Катерина II запропащує країну прикладами розпутства, розтринькує Росію на коханців». Таке визнавав француз, який мав нагоду спостерігати легковажність іменитих дам у паризьких салонах. Але те, що він побачив у царському Петербурзі, його просто ошелешило.

Правда, цей очевидець не підозрював, що імператриця особисто перлюструвала листування іноземців. І поплатився вигнанням із країни до Парижа, де не зміг чомусь знайти роботи й помер жебраком на горищі чужої мансарди. Були й інші випадки. Один «добровільний» претендент, збіднілий князь Кантемір, порадившись із дружиною, запропонував свою особу на «вакантне» місце в алькові Катерини II. За таке зухвальство князь поплатився засланням і божевіллям.

Імператриця обирала коханців спочатку на кілька, а потім і на кільканадцять років молодших. Скажімо, О. Ланський був молодший від Катерини на 25, О. Дмитрієв-Мамонов — на 29, а П. Зубов аж на 38 років!..

О. Пушкін зауважував, що зведена на престол змовою декількох заколотників Катерина II збагатила їх за рахунок народу й тим принизила родове дворянство. «Сама любострасність сеї хитрої жінки утверджувала її владарювання… Вона збуджувала мерзотне змагання у вищому стані, адже не треба було ні розуму, ні заслуг, ні таланту для досягнення другого місця в державі. Багато було званих і багато було обраних; але в довгому списку її улюбленців, приречених на презирство нащадків, ім’я чудернацького Потьомкіна буде відзначено рукою історії».

І не лише його військову та державну славу, а й дурість та розбещеність. Це саме стосується і перших офіційних фаворитів братів Орлових.

Із окраденої-перекраденої царями та царедворцями державної казни новоспечена імператриця одразу ж після перевороту звеліла видати найактивнішим його учасникам значні грошові суми. Вихователь її сина Павла М. Панін отримав 5 000 карбованців «пенсії» і графський титул на правах феодала-кріпосника; стільки ж одержали гетьман і фельдмаршал, шеф Ізмайловського полку К. Розумовський та князь М. Волконський, інші по 2 000 карбованців «довічної пенсії» та по 600 кріпацьких душ державних селян.

Найщедріше були винагороджені офіцери брати Орлови. Передусім старший — бравий ад’ютант єлизаветинського фаворита графа І. Шувалова, недалекоглядний і малограмотний гультіпака Григорій Орлов. За авторитетним свідченням графині К. Дашкової, також причетної до організації двірського перевороту, цей Орлов був «коханцем її величності» ще за життя Петра III та батьком позашлюбного сина майбутньої імператриці. Твердять, що Катерина «полюбила» Орлова не так за красу й молодість, як за чотири гвардійські полки, що він їх із братами після перевороту міцно тримав у своїх залізних руках.