Чтение онлайн

За тридцять п’ять років царювання Катерини II через її альков «промарширувало» з півсотні гвардійців і негвар-дійців, помітних і нікчемних. Частина їх маловідома і не' заслуговує на згадку, але добрий десяток займає, м’яко кажучи, «офіційний пост» полюбасників з усіма дикими наслідками їхньої «служби». Так, Г. Орлов блаженствував у спальні імператриці в 1762–1772 роках, Васильчиков — у 1772–1774, Г. Потьомкін — у 1774–1776 роках постійно, а потім із перервами до 1789 року, П. Завадовський — у 1776–1777, С. Зорич — у 1777–1778, Корсаков — у 1778–1780, О. Ланський — у 1780–1784, Єрмолов — у 1784–1785, Дмитрієв-Мамонов — у 1785–1789, брати Зубови, зокрема Платон, — у 1789–1796 роках. А між ними, як мовилося, були кількамісячні, кількаденні й одно-добові «молодці», без спеціального влаштування їх кімнат біля алькова.

Про кімнати тут згадано не випадково. Німецький мандрівник Мартене, оглядаючи по смерті Катерини II Зимовий палац, звернув увагу на дві вітальні поряд зі спальнею цариці. Одна була оздоблена численними дорогоцінними мініатюрами в золотих або позолочених рамах із зображенням всіляких еротичних сценок, а друга прикрашена портретами, також мініатюрними, чоловіків, з якими цариця мала «сильну любов», чи, за її цинічними словами, «дешперувала». Така була «вроджена цнотливість» державної повії.

Англійський придворний у Петербурзі Гарріс відтворював таку «любовну одіссею» російської імператриці. У червні 1778 року в її алькові гору взяв «неотесаний і грубий» Корсаков, а наступного місяця вже було кілька претендентів-суперників, що їх підтримували або Потьом-кін, або ж Орлов і Панін. У вересні «блазень низької проби» Страхов отримує перемогу й чотири місяці розкошує в спальні цариці. Через кілька місяців його місце займає майор Семенівського полку Левашов, а протеже графині Брюс, якийсь Свейковський, зазнавши «поразки», проштрикує себе шпагою. Недотепа Корсаков змагається з улюбленцем Потьомкіна, якимсь Стояновим, однак обидва мусили поступитися «витонченому в манерах» Ланському. По смерті цього любаска його місце займає «граф» Дмитрієв-Мамонов, а в нього тепленьке місце «відбирають» по черзі маловідомі Милорадович і Микла-шевський. Той-таки К. Валишевський, забувши про застереження, вигукує: «Це якась нестримна повінь; 1792 року, в свої шістдесят три роки, Катерина знову починає з Платоном Зубовим і, мабуть, із його братом Валеріаном нову главу роману, прочитану нею перед тим із двадцятьма іншими попередниками». Той «новий роман» обійшовся для казни Російської імперії в мільйони карбованців. За еротичні втіхи вінценосна розпутниця розплачувалася народними грошима з кріпацьких поборів.

У 1742 році постало питання про престолонаслідника. Єлизавета Петрівна викликає з німецького міста Кіль свого небожа Карла Петра Ульріха, що був сином гольштейн-готторнського герцога Карла Фрідріха, нащадка шведського короля Карла II та дочки Петра І — Анни. Цього знімеченого ледачого лобура настирливо вчать російської мови, з лютеранства навертають у православ’я й нарікають Петром Федоровичем, а не Карловичем, та проголошують традиційно великим князем і престолонаслідником. У Росії «не знайшлося» для нього нареченої, і вибір упав на його троюрідну сестру, збіднілу принцесу із німецького двору другорядних принців Софію Фредеріку Августу Ангальт-Цербську, названу так на честь трьох тіток. Удома вона пройшла школу гувернантки мадемуазель Кардель, яка навчила її сякої-такої французької мови та псевдо-великосвітських манер.

Подейкують, що батьком Софії Фредеріки Августи, яку зменшено називали ще Фіхген, був не бундючний принц Христіан Август Цербер-Дорнбург, а позашлюбний син російського посла Бєцький, що якимось чином вважався генерал-майором прусської армії. І це цілком можливо, бо мати Фіхген — принцеса Іоанна Єлизавета Гольштейн-Готторнська — ніколи не відзначалася прусською жіночою цнотливістю.

1744 року Єлизавета Петрівна «виписує» з Прусії ту п’ятнадцятилітню принцесу Софію Фредеріку Августу, що мала приданого зо дві-три сукні та привабливу зовнішність. Разом з нею приїздять її сестри та мати, яка стала шпигункою прусського короля Фрідріха II і. яку змушені були згодом за шпигунство та легку поведінку випровадити з Росії. З німкенею Софією Фредерікою Августою роблять те саме, що й із Карлом Петром Ульріхом. Відомий Ададуров учить її російської мови, принаймні вміти напам’ять прочитати молитву, аби з лютеранства навернути в православ'я, а придворні дами перевиховують на російський «манір». Принцесі дають нове ім’я по батькові — Катерина Олексіївна, проголошують великою княгинею і заручають з Петром Федоровичем. Те, що скандальна і цинічна Фіхген не любила паяца в «імперській-мантії з манерами німецького капрала» Петра, нічого не значило в двірських гендлях із престолом.

Щоб зненавидіти Петра, у Катерини була ще одна надто пікантна й, можливо, найголовніша причина. Француз Шампо у донесенні Версальському дворові 1758 року писав, що великий князь Петро, не підозрюючи того, був нездатним «робити» дітей — через перепону, яка у східних народів усувається обрізанням. Валишевський занотовував, що молодість Катерини, її запальний темперамент і норов повставали проти зненависного мужа, який не дуже-то і наполягав на своїх правах на неї як жону. Зрештою, камергери й офіцери під керівництвом С. Салтикова вмовили Петра на «операцію» та успішно усунули названий «недолік», за що тітонька Єлизавета Петрівна нагородила цього любасника Катерини дорогими діамантами.

З нагоди одруження Петра і. Катерини Єлизавета Петрівна подарувала своїй невістці намисто вартістю 150 000 карбованців і 30 000 карбованців «на шпильки», потім ще 25 000 карбованців, які Катерина Олексіївна одразу ж проциндрила в карти. Любов до карт, як і інші забаганки, «государиня Росії» свято берегла все життя. Царедворці, вся феодальна рать програвали не лише гроші, а й маєтності, кріпаків, породистих собак і коней.

Велика княгиня Катерина, «страстная наездница», швидко входить у курс всіх справ російського імператорського двору та проводить привільне життя в колі своїх придворних приятельок і особливо приятелів. Одним із них був син польського мазовецького воєводи і спольщеної княгині Чорторизької — Станіслав Август Понятовський. Спершу він перебував у Парижі, де вів розгульне життя забезпеченого шляхтича, потім — у Петербурзі: в 1755–1758 роках як секретар англійського посольства, згодом — як посол від Саксонії і, нарешті, Речі Посполитої. Велика княгиня запримітила красеня з голубими очима, вишуканістю аристократичних манер, який добре володів мовою Вольтера. Настільки запримітила, що народила від нього у 1758 році позашлюбну дочку, яка через рік «щасливо» померла (одна з трьох відомих позашлюбних дітей).

До речі, окрім Понятовського, велика княгиня тоді була «прихильною» й до Наришкіна, й до якогось Синявіна, потім Ізмайлова.

Як згадувалося, Петро байдуже ставився до нареченої, а потім дружини Фіхген-Катерини. Ще у 14 років він закохався у фрейліну Лопухіну, потім по черзі у фрейлін Корр, Шафирову, Теплову, якусь принцесу з Курляндії та в співачку-німкеню. Після «операції» великий князь демонстративно перелюбствував із графинею Єлизаветою Воронцовою, напивався з нею, й та під п’яну руку могла відлупцювати великого князя. Ставши імператором, Петро, навіть хотів одружитися з Воронцовою, Катерину постригти в черниці й заслати в далекий монастир, а позашлюбного «сина» Павла ув’язнити навічно, як зробила тітонька з царевичем Іоанном Антоновичем.

Але не вдалося.

У 1762 році Єлизавета Петрівна померла. Престолонаслідника проголошують царем Петром III. Обмежений фізично й духовно нікчемний, раболіпний прихильник прусського короля Фрідріха II та його тоталітарного режиму, Петро III пробув на престолі всього сім місяців, потім у результаті двірського перевороту з відома Катерини був замордований на смерть. Виправдовуючи змову, докладно описану княгинею Катериною Дашковою у «Записках», Катерина II звинувачувала чоловіка в тому, що він «закони в державі зневажав», уклав із Пруссією мирний договір, чим зберіг її від розгрому в Семилітній війні, та в багатьох інших гріхах.

Про «золотий вік» царювання Катерини II, яку одописці порівнювали з міфічною Астреєю — грецькою богинею справедливості, написано досить багато, не кажучи вже про численну каламутну повінь славослів’я за її життя.

М. Добролюбов звертав увагу на те, що культурні діячі катерининського періоду були так захоплені мрією про «золотий вік», так довіряли мудрості російської Мінерви, так багато чекали від владарюючої над ними Астреї, що ладні були оспівувати навіть брехливі чутки про звільнення селян від кріпацтва, писати численні оди про добропорядність «матері» Росії, створюючи тим приторний культ царської особи на кшталт непогрішного папи римського.

Вихваляючи монархиню за її державний розум і мудрі діяння, чимало панегіричних творів написав О. Державін («Феліца», «Вдячність Феліці», «Зображення Феліци» та ін.), за що його не без іронії називали «співцем Феліци». Твори Державіна сподобалися Катерині II, поет був відповідно винагороджений. Правда, він не без лукавства ніби зауважував Феліці:

Символічної шапки-бешмета він не отримав, але золоту табакерку, прикрашену діамантами, 500 червінців, а згодом і посаду олонецького й тамбовського губернатора та ще 300 кріпацьких душ все ж одержав. Будучи згодом наближеним до двору, поет переконався, що не всі діяння цариці «суть красоты», що рекламована нею та її одописцями порядність і добродійність не «свята правда», а, м’яко кажучи, монарший обман народу. Треба було життя прожити, своїми очима побачити імператорський двір, прийти до висновку, що подлинник человеческой с великими слабостями», а потім відверто сказати: «Богов певец не будет никогда подлец!»