Чтение онлайн

Не ждучи прохань повторних, на коні до них помчав.

Він рішив весілля їхнє влаштувати тут, як слід,-

Взяв дари, агату трохи у сакви поклав під спід,

Вдвох з Фатьмою в мандри рушив,- десять день тривав похід;

Він побачив лева й сонце, що втішає людський рід.

Втрьох царя Морів зустріли. Військо стало віддалі,-

Він поцілував прибульців, уклонився до землі,

І прославив Таріела, щедрим бувши в цій хвалі;

Милувався, як побачив діви сяйні кришталі.

З дівою Фатьма зустрілась, серце їй жага пекла,

Поцілунками припала і до рук, і до чола,

Говорила: «З ласки бога геть розвіялась імла!

Знаю я добра одвічність, знаю я минучість зла!»

Діва, до Фатьми припавши, каже речі ніжномовні:

«Бог щедротами своїми душі радує любовні,-

Я була раніш у скрузі, а тепер - як місяць вповні;

Гріє сонце, і троянди розкриваються чудовні».

Цар Морів бучне весілля впорядив їм у палаті,-

Таріелу за Каджеті він приніс дари багаті,

Всім роздав скарби й клейноди, що були із дому взяті.

Мов по мості, по перперах люд ходив на тому святі.

Всюди купами валявся оксамит, брокат, атлас,-

Таріел дістав корону, найціннішу з всіх окрас,

В ній горів суцільний яхонт, що не змерхнув, не пригас,-

Золотий престол сміливцю цар оддав на вічний час.

Зготував розкішний одяг цар для Нестан-Дареджан,

Вкритий яхонтом і лалом, що ним славен Бадахшан.

Сіли вдвох юнак і діва - зір їх сяє, гнеться стан,

І вогонь проймає душу всіх тамтешніх поселян.

Цар приніс дари препишні Автанділу та Фрідону,-

Кожен з них коня одержав, дороге сідло й попону,

Одяг, шитий самоцвіттям, що красило б і корону;

Відказали: «Хай же квітне блиск і міць твойого трону!»

Таріел царю подяку склав словами отакими:

«Радий я, тебе узрівши вкупі з друзями твоїми.

Нас незмірно обсипаєш ти дарами дорогими,-

Видно, добре учинили, що повз тебе не пройшли ми».

Цар Морів сказав: «О царю, леве дужий серед бою!

Ти розлукою вбиваєш, ти несеш життя з собою!

О прекрасний, чи я годен хоч звернутись із хвалою?

Радість ока, ти відходиш,- чим же душу я загою?»

Таріел Фатьмі промовив: «Ти мені - замість сестри!

Борг великий мій до тебе, та дождався я пори,

Щоб його віддати,- нині всі клейноди, всі дари,

Що я вивіз із Каджеті, ти до себе забери!»

Хилиться Фатьма в поклоні і на дяку так говоре:

«Царю мій, мене без тебе спалить полум'я суворе!

Ти ідеш, мене лишаєш,- безум знову душу зборе,

О, блаженні,- хто з тобою; хто ж без тебе - тим лиш горе!»

Молоді, від щастя сяйні, так царю Морів сказали,-

Губи їх - перлисті мушлі, зуби їх - немов кристали:

«Що без тебе нам свирілі, звуки арф, бенкетні зали?

Та пусти нас, не затримуй, щоб ми радості зазнали!

Виконай, як рідний батько, мрію молодих єдину,-

Дай нам корабель годящий, щоб пливти на батьківщину».

Цар промовив: «Вам до смерті слугувати я не кину!

Поспішаєш ти - додому одвези ж свою дружину».

Цар на березі морському зготував їм корабель.

Таріел поплив,- і люди, повиходивши з осель,

Лляли сльози, рвали коси, притулялися до скель;

Плач Фатьми так лився в море, як потік з гірських земель.

Щасно вирушили морем наречені три брати,

Знов поклявшись і надалі давню клятву берегти.

Стали, пісні заспівавши, під вітрилами пливти;

На кристали з губ їх линув промінь, виблиск ясноти.

До Асмат вони рішили посланця вперед послати,-

Він і людові Фрідона мусив звістку передати:

«Сонце йде до нас у гості, щоб поміж зірок блищати.

Ми, що досі замерзали, більш не будем замерзати».

Як до берега пристали,- сонце сіло в паланкін;

Веселились, наче діти,- зникло горе злих годин.

Ось прийшли у край, де правив дужий левень

Нурадін,- їм назустріч позбігався весь нарід зі всіх сторін.

Всі Фрідонові вельможі вийшли стріти їх на лан,

І Асмат, яка позбулась в серці кровоточних ран,

Дочекалась і щасливо пригорнула Дареджан,-

Не розтяли б і сокири рук, що стисли юний стан!

Помічницю вірну ніжно Дареджан обійняла,

Проказавши: «Скільки горя вірниці я завдала!

Але бог явив нам нині повні милості діла.

Як твоє велике серце я прославити б змогла?»

їй Асмат отак сказала: «Богу завше я в послузі,

Бо троянди не померзли, світлий місяць не на скрузі.

Смерть мені б життям здалася, якби ти була у тузі,-

Вірні панові васали ліпші, ніж усякі друзі».

Уклонилися вельможі, ревно дякуючи богу:

«Слався, боже!
– шлеш ти радість і розвіюєш тривогу!

Згасло полум'я, бо нині вас побачить бог дав змогу,-

Він, завдавши рани серцю, сам зціляє душу вбогу».

Підійшли вони до левнів, цілували їх по праву;

Цар сказав їм: «Ваші браття йшли за нас на смерть криваву,

Та знайшли вони не мрію - радість вічну й величаву,

Бо, з єдиним сполучившись, збільшили стокротно славу.

їхні смерті наше серце турбувать не перестануть,

Хоч вони отам від бога несмертельний дар дістануть».

Це сказавши, цар заплакав: сніг, і дощ, і сльози кануть,

Студенить троянди січень, і нарциси ніжні в'януть.

Всі, царя в сльозах узрівши, почали ридання шумні,

Вбитих родичів згадавши, голосили, мов безумні;

Згодом стихли і сказали: «Сонцем звуть тебе розумні,-

Хто тебе побачить,- в того никнуть наміри злодумні!