ЖАНРЫ

Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:

Він, покірливо схилившись, до його палат ввійшов

І сказав: «Я був зневажив Ростеванову любов,

Тож не хочу вдруге вести прикрих для царя розмов.

Я тебе благаю богом,- як надумав, так не дій,

Бо не хочу, щоб журився знову цар ласкавий мій.

Ті, що плакали за мною,- хай їх тішить супокій.

Не зведе меча на пана вірний лицар-добродій.

Як дочку його одверто ти попросиш в Ростевана,-

Горе нам,- бо засмутиться і розсердиться кохана.

І тоді мене ніколи не потішить вість жадана,

І мені вже не пробачать, і не вигоїться рана!»

Таріел, це сяйне сонце, побратима звів на ноги,

Засміявся і промовив: «Кинь даремні ти тривоги!

Я зазнав добра багато від твоєї допомоги,-

Треба, щоб із нами вкупі ти радів без остороги.

Я ненавиджу у друзів острах, гордість, ляк надміру,

Я ненавиджу бундючність і похмуру недовіру;

Хто мені є справжнім другом,- хай розкриє душу щиру.

Краще зовсім розлучитись, ніж тягнути дружбу сіру.

Знаю я,- тобі належить серце любої повік.

Ось приїду,- той, кого ви не один шукали рік,-

І невже царю образу я б незважено прорік?

Ні, того я тільки й прагну, щоб царський узріти лик.

Хочу я йому сказати, щоб відкинув він спонуку,

Щоб по власній вольній волі дав тобі царівни руку.

Шлюб увінчує кохання, нащо ж зносити розлуку?

Одне одного прикрасьте і забудьте геть про муку!»

Автанділ, коли побачив, що перечити не в змозі,

Теж погодився, хоч серце затремтіло у тривозі.

Дав Фрідон людей добірних, щоб служили їм в дорозі,

Рушив сам із ними вкупі, як укупі був і досі.

ТАРІЕЛ ЗНОВУ ІДЕ ДО ПЕЧЕРИ ТА БАЧИТЬ СКАРБИ

Дівноса премудрим словом нам розкрита таємниця:

Бог не творить зла, лиш добре людям шле його десниця;

Доброта є вічна, миттю є злодумність темна й ниця.

Вдосконалюючись, в бозі досконала суть ясниться.

Втрьох три леви, втрьох три сонця край Фрідона залишили -

Щоб побачить сонцелику, вслід за ними всі спішили.

Кришталевий лик дівочий коси воронові вкрили,

І рубіни бадахшанські ніжні риси розцвітили.

Так ішли сміливці, сонце в паланкіні несучи,

По дорозі полювали,- крові ринули ключі.

По яких не йшли країнах,- скрізь раділи глядачі

І дари препишні несли, їм назустріч ідучи.

Наче з місяцями сонце пропливало в небесах,-

Так звитяжці мандрували, й радість грала в їх очах.

Йшли багато день у хащах, і безлюдний слався шлях,

І прийшли до скель, де в тузі Таріел не жив, а чах.

Таріел промовив: «Стану за господаря для вас,-

Всі ходім туди, де жив я, навісніючи весь час,-

Там Асмат печеним м'ясом почастує радо нас,

Я ж дари усім зготую, щоб втішались ви з окрас».

Злізши з коней, всі вступили до печерної хатини,

І Асмат гостям принесла шмат смачної оленини,

їли всі і потішались з добросердої гостини,

Прославляли божу ласку, бо минули злі години.

А тоді пішли в печери, що продовбані у скелі,-

Всі покої зі скарбами обійшли при Таріелі,

Безконечно розчиняли скрині ковані, дебелі,

І без заздрощів дивились, тільки бавились, веселі.

Таріел у цю печеру витязів привів недаром:

Він Фрідоновому війську, воякам і спасаларам,

Скарб роздав, усіх прещедро збагативши пишним даром,-

Та неначе й не займали тих скарбів, що грали жаром.

Він Фрідонові промовив: «Важко борг тобі сплатити,

Але сказано: щасливий той, що вмів добро творити;

Весь цей скарб, що тут таїться, наче власний, забери ти,

Бо віднині, як господар, ним ти маєш володіти!»

Вдячний був Фрідон,- схилився у поклоні він низькому:

«Царю мій! Твою я щедрість відчуваю, всім відому!

Ворогів, мов дуб, могутніх ти ламаєш, як солому.

Доки я з тобою, доти радість в серці є мойому!»

Надіслав Фрідон наказа, щоб верблюди скороході

Йшли сюди скарби забрати, бо інак їх взяти годі.

Путь в Аравію далеку всі верстали в дружбі й згоді,-

Автанділ до сонця линув світлим місяцем на сході.

Ось в Аравію вступають без турбот і без подій,-

Зустрічають замки й села на путі вони своїй.

Люди з тих осель, убрані у зелено-синій стрій,

Розпізнавши Автанділа, плачуть в радості палкій.

Таріел до Ростевана надіслав гінця, як слід,

Щоб сказав: «Нехай, о царю, квітнеш ти і весь твій рід!

Я, індійський цар, вістую про сумирний свій прихід

І несу тобі троянду, цвіт якої не поблід.

Вперше стрівшись, я, нікчемний, скрухи був завдав тобі,-

Ти неправий був, звелівши полонить мене в злобі,

І тоді я гнів свій мусив довести твоїй юрбі,

Повбивавши слуг та військо, хоч і був би ти в журбі.

Нині я прийшов до тебе, з шляху мусивши звернуть,

Щоб пробачення просити за свій гріх, за наглу лють.

Хай Фрідон засвідчить,- жодних я не взяв дарів у путь,

Автанділ - це дар єдиний, та найкращий він, мабуть».

Цар прийняв гінця негайно, не марнуючи й хвилин.

Не сказати, як втішався, добру вість почувши, він!

Впав потрійний блиск проміння на ланити Тінатін,

В тіні брів і вій царівни красно зазорів рубін.

Загриміли барабани, розляглись веселі кличі,

Вояки заметушились, щоб побачить їх у вічі,-

Скакунів вели і несли сідла, строї войовничі;

Безліч витязів хоробрих кінно рушили для стрічі.

Цар поїхав. З ним помчали воєводи й прості люди;

Звістку радісну почувши, люд надходив звідусюди,

Ревно дякуючи богу, кричачи на повні груди:

«Бог дає добро для тебе, час минув для зла й облуди!»

Поделиться с друзьями: