Чтение онлайн

рясна папороть — схожа на відбиток археоптерикса, чиє зображення в шкільному підручнику переслідує тебе все життя — серед тієї папороті знайшли ви якось повне прохолодної тіні джерело і хотіли вимити спітнілі обличчя, але мусили втікати через силу-силенну комарів, і через те, що спори папороті викликали в неї алергію.

Читачеві тут дана можливість розкошувати, поділяючи з героєм радість життя, можливість якої тимчасово нічим не заперечується. Це вже потім, коли зближенню з А. настав кінець, Воццек іронізує над «так званою радістю життя», ототожнюючи її з (андруховичівським) карнавалом, суть якого «порок і чортівня і содомія». Любов минає, й справжність потім виглядає такою ж сумнівною, як і все інше в світі людини, але в той час, коли вона присутня, вона формує і відчуття щастя. Чим тішиться й читач.

Якщо приглянутися, то те, що стосується трактування любови у «Воццеку», стосується і всього твору. Як правило, «Воццек» радує нас впізнаваністю зображуваного в ньому світу. Це правда, що текст вигадливо й багатократно формулює філософські застереження щодо можливости раціонально обґрунтованого суб'єкта свідомости (тим більше — його зовнішньої та внутрішньої біографії), а також щодо зв'язку між речами та їхніми мовними знаками. Але це не підриває читацького враження, що людські переживання, змальовані у «Воццеку», співпадають з такими, які могли б бути в житті. Несподіванки у формальній побудові тексту, його манірність не стають засобами відчуження. Ми впізнаємо наш світ, знайомий як і основним змістом (біль-любов-розчарування-вина), так і деталями (наприклад, місцями: Львів, Карпати, Брюховичі, Варшава). Гаслом цього не-зважаючи-ні-на-що реалізму, цієї непереможної переконливости життєвого досвіду є займенник «ваш-наш», який з'являється на початку твору у виразах «ваш-наш час» і «ваша-наша свідомість». Мовляв, хто знає про філософський статус категорій «час» та «свідомість», а от ми з вами домовилися все ж таки орудувати ними. «Воццек» — це твір про ваш-наш світ, а це нас обходить і цікавить.

Нарешті не найменшою з насолод, що їх пропонує «Воццек», є насолода від сподівання. Радісно фіксуючи принадність окремих місць, читач усвідомлює, що його допущено до твору, який взяв у своє поле зору зовсім не дрібні питання: про життя справжнє й уявне, про добро, зло й обов'язок, про свободу, про Бога. Читачеві ясно, що, збагнувши твір як цілість, можна б здобути насолоду вже вишуканішу — насолоду від розшифрування складної інтелектуально-естетичної структури.

Із щойно сказаного могло б створитися враження, ніби «справжнє» прочитання «Воццека» тільки тут мало б починатися і ніби його завданням мало б бути вилущення з твору саме цієї квінтесенції значення. Патосом відсутности такого остаточного значення наповнена чуйна й адекватна творові післямова Лідії Стефанівської до книжкового видання «Воццека»: «Як все ж таки читати цю книгу? На жаль, на це запитання ніколи не одержимо однозначної відповіді». Стефанівська має рацію: однозначна інтерпретація, «переказ» твору якоюсь системою тез насправді неможливі. Це тому, що невизначеність та умовність є інтелектуальними первопринципами твору. Але важливіший, ніж «зміст» «Воццека», чи розпачлива теза про неможливість такого змісту, — сам досвід читання. «Воццека» вже прочитано, він уже справив читачеві приємність, він уже засвідчений як успішний прозовий твір. Питання про те, що цей текст означає(або за якими засадами він відмовляється що-небудь означати) — це вже питання другого порядку. Навряд чи ми б його ставили, якби акт першого читання не супроводжувався задоволенням або не витримав би до кінця твору.

Все ж таки хотілось би з'ясувати, в які філософсько-світоглядові дискусії «Воццек» вступає і які він у них виконує ходи. Далі, отже, пропонується обґрунтувати таку гіпотезу: «Воццека» можна прочитати як випробовування й критику певних положень стосовно людини та її існування в світі, найзнайоміших нам з мислення екзистенціялістів. До багатьох екзистенціялістських засад у «Воццеку» відчувається виразна симпатія, але, рівночасно, твір у дусі деррідівського деконструктивізму вказує на хисткість і їхнього авторитету, на можливість твердити протилежне (звісно, з такими самими застереженнями). Така невизначеність щодо найважливішого формулювалася вже у «Воццеку» Бюхнера: «Це так, коли щось є і все ж таки не є» [4].

Можливість певности стосовно людини й світу, однак, пропонує віра в Бога. Волюнтаризм теїзму та деконструктивістська метода одне одному не суперечать. Деконструктивізм визнає можливість віри (як і кожного іншого погляду), але не можливість її кінцево довести і, таким чином, узагальнити. А віра не залежить від доказів і не існує узагальнено, а тільки індивідуально. У тексті Іздрика, що його наводить у кінці післямови Стефанівська, Іздрик називає себе «ссавцем віруючим» [5]. Таке самовизначення передбачається й допускається в світоглядовій схемі «Воццека».

Отже, до справи. Як конкретно можна у «Воццеку» простежити дискусію з екзистенціялізмом? Спостереження, що для пізнання «Воццека» корисне бачення, поінформоване екзистенціялізмом, не нове. Його вже, безсумнівно, зробила Стефанівська, яка для передачі змісту твору послуговується такими екзистенцістськими формулюваннями, як «екзистенція завжди приносить біль» та «вплутаність душі в світ». Терміну «екзистенціялізм» вона не вживає (чи не для того, щоб запобігти занадто упрощеному, гасловому сприйняттю твору?), не називає його клясиків, але цитує вельми екзистенціялістські місця з християнської мислительки Симони Вайль, співвітчизниці й сучасниці Сартра й Камю. Правда, ми залишаємо збоку питання, чи і наскільки автор знає писання К'єркеґора, Гайдеґґера, Сартра, Ясперса. Створюється таке враження, що знає він їх непогано (і не тільки він: писання іванофранківців достатньо засвідчують їхню ерудицію в європейській думці останнього століття), але це не має для нас принципового значення. Йдеться не про походження ідей, важливих для твору, а про швидкописну назву для них, — узятих разом. При всій різнорідності мислителів-екзистенціялістів для них є спільний певний набір засад, деякі з яких важливі у «Воццеку» як вихідні пункти для дальшого мислення і, як стане очевидно, послідовного заперечення. У центрі уваги екзистенціялізму стоїть індивідуум, у своїй природі вільний і здатний діяти за власним вибором. До завдань індивідуума належить позбавлення себе від ілюзій, осягнення правди, яка є правдою для себе, осягнення здатности приймати відповідальність за власні, вільні, вибори. Індивідуум існує в світі, себто разом з іншими, причому це, за Гайдеґґером, «теж-там-буття з ними» [6]може бути автентичне (таке, яке усвідомлює цілість «я» іншого) і неавтентичне (характерне для буденного життя). До найосновніших прийомів людини, за допомогою яких реалізується буття-з-іншими, належать тілесність (зокрема сексуальність) та мова. Бог як об'єкт віри не заперечується екзистенціялізмом. Навпаки, межові форми людського досвіду й відчуття створюють ґрунт для мовлення про Бога, хоч раціональні спроби довести Його існування на переконливість претендувати не можуть.

Як ставиться «Воццек» до питання індивідуалізму? Ми вже бачили, що індивідуум як суб'єкт свідомости засвідчений болем та емоціями (любов'ю), його цілісність для інших засвідчена послідовністю голосу (стилем). Але ми теж бачили, що спроби уточнити індивідуальність, локалізувати початок себевідчуття (подорож вглиб мозку) були насправді ілюстраціями неможливости такого проекту. Іншими словами, «Воццек» повертається до епістемологічного питання про суб'єкт (питання, від якого екзистенціалізм був відмовився, волюнтаристськи вибираючи індивідуума своєю першоосновою). Твір фіксує неможливість дійти до ґрунту «я», чим залишає за індивідуумом статус суто умовної «нашої-вашої» звичаєвої конструкції. Навіть у буденному досвіді постулят індивідуума розмивається — у снах. Сон кількісно становить значну частину людського життя (Воццек же прагне спати понад 14 годин підряд!), а в цій частині життя відсутні атрибути індивідууму, важливі для екзистенціялізму: яка тут може бути мова про звільнення від ілюзій, про свободу вибору, про відповідальність? До того ж саме у снах пропадає єдність і послідовність свідомости індивідуума. «Я» змінюється («ти вже граєш роль не свою… а якогось підлітка»), роздвоюється («коли повертається батько [підлітка], ти відчуваєш себе ще й тим батьком»), входить у неживі предмети. Наш-ваш досвід підказує, що сон і не-сон — різні речі, але у «Воццеку» дотепно продемонстровано логічну неможливість довести, чи те, що я саме тепер переживаю, сон, чи «дійсність». Підрозділ «Синдром Любанського» подає цілий ланцюг епізодів у сні, коли наратор ніби прокидається та переконується, що прокинення йому тільки приснилося. «Справжнє» прокинення ще попереду, і невідомо, коли воно, нарешті, настане: «можливо, той лукавий сон триває і понині».

Як у такому контексті бути зі свободою вибору? Вже Бюхнер іронізував над свободою волі ( Лікар: «Природа! Войцеку, людина вільна, в людині індивідуальність кристалізується в свободі. А Ви нездатні сечу втримувати!»), а у «Воццеку» Іздрика з поняття вільної волі мало що залишається. Герой саме тоді найгостріше відчуває своє «я», коли найменш здатний діяти, а саме, коли його паралізують болі голови. Любов, під час якої він найінтенсивніше відчуває бажання існувати («Я хочу… Бути з тобою. Бути тобою. Бути.»), з'являється незалежно від вибору. Що вже говорити про сни: у снах «є» вибір і дія, але було б абсурдом приписувати їм моральний статус. В одному із снів Воццек без відчуття вини, ради власної безпеки прирікає на смерть хлопчика та його собаку. Епізод моторошний, ще й описаний з притаманною Іздрикові яскравістю. Чи Воццек «відповідальний» за цей «вчинок»? Застосовуючи критерії нашої-вашої моралі, треба б сказати, що ні. Сам злочин «насправді» не відбувся. У снах діємо ж не «ми», а наші двійники, промені «нашої» підсвідомості, яка не підвладна нашій свідомій волі.

Слабкість такої оцінки полягає у вже згаданій трудності диференціювати між сном і не-сном. І навіть якщо наш-ваш здоровий глузд вважає, що «на практиці» сон на не-сон не подібний, то цей самий здоровий глузд визнає, що не так легко розрізнити між «нормальною» та «розхитаною» свідомістю. Під кінець твору ми довідуємося, що Воццек, уже не уві сні, а «насправді», зробив страшний, як на буденну оцінку людської поведінки, вчинок: зачинив у підвалі дружину й дитину. Після розкриття злочину він потрапив до божевільні. Очевидно, юридичний апарат дійшов до висновку, що Воццек не здатний відповідати перед законом за свій вчинок. Але за яких умов він мав би відповідати? За якими ознаками можна б перевірити, чи діяв він на основі свідомого, вільного вибору? За власним уявленням він діяв же і вільно,і морально, бажаючи «порятунку сина і дружини від загрози розтлінного, лихого, хтивого світу». Відповідей на ці питання у «Воццеку» немає, немає й загального ґрунту для моральних суджень, хоч є моральний патос, наслідок нашого-вашого інтуїтивного почуття. Скептицизм щодо можливості обґрунтування моралі висловлено і в Бюхнера:

Сотник:Войцеку, ви добра людина, але, (з гідністю)Войцеку, у вас немає моралі. Мораль, це коли людина моральна, розумієте.

Можливо, якщо людина не вільна, то рацію має детермінізм: природу людини визначають оточення та гени. Така думка не чужа Бюхнерові. Його фраґмент не важко прочитати як ілюстрацію тези, що бідність, відсутність освіти, моральне пригноблення в поєднанні з генетичною схильістю є причинами Войцекового злочину. Але у «Воццеку» Іздрика зроблено спеціяльні зусилля, щоб ми не прихилилися до подібної думки. Обговорюючи ролю сюжету в творі, ми завважили, що історія А. — насичена подіями (подіями, варто тепер додати, з яких кожна є наслідком вибору), але наративна особливість подачі цих фактів розмасковує штамповість і літературщину, себто штучність, такого моделю для уявлення людського життя. Так само ми знаємо про батьків А. і про умови її дитинства. В пересічному романі-біографії це «пояснювало» б дещо з пізніших подій у її житті. Але тут це, знову ж таки, штамп, який вказує на власну штамповість. Щодо Воццека, то в підрозділі, присвяченому його «Історії», ми не довідуємося нічого про його передісторію, а в підрозділі з обнадійливою назвою «Родовід» отримуємо якнайхимерніший, з натяками на біблійну генеалогію Христа, список персонажів «Воццека» впереміш із реальними постатями. До списку входять Аденауер, Шатобріян, Циклоп, Захер-Мазох (розчленований на «зеленавого Захера» і «повнокровного Мазоха»), Бруно (невідомо, чи Джордано Бруно, чи Бруно Шульц, чи і той і той) та ряд інших — «Родовід», виявляється, це не струнке еволюційне дерево (ми ніколи не довідуємося, хто породив Воццека), а бурлескний карнавал усього, що могло б асоціюватися, навіть досить непрямо, з життям та пригодами чи то Воццека, чи то автора твору про нього.

Яку, отже, теорію людської дії пропонується у «Воццеку» замість екзистенціялістського переконання про вільну волю відповідального індивідуума? Ніяку. Людська дія — загадка. Виявляється, від індивідууму у «Воццеку» залишається приємне почуття у свідомості читача, але це почуття позбавлене раціонального ґрунту.

Подібно провалюються у «Воццеку» поняття «світу» та «Іншого». Вони зведені у творі до банальности.

«Світ» як контекст, у якому перебуває індивідуум (за екзистенціялістською термінологією, індивідуум вкинутийу світ), — занадто легко дається. Повторюваність ляндшафтів у снах достатня, щоб твердити: «Отож був світ. Природа його — квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічна — тебе хвилювала мало». Питання про природу світу належить до другорядних не тільки з кута зору персонажа Воццека, а й з кута зору самого твору. Це не випадковість. Розпливчастість поняття світу — логічний партнер розпливчастости поняття людини. «Без світу немає себе, немає особи; без себе, без особи, немає світу» [7],— твердить Сартр. З такими уявленнями Воццек не полемізує.