Чтение онлайн

Зате сни відкидали потребу звиклої співрозмірності, і ти міг, скажімо, з нагоди примирення пити горілку з колеґою (чи ж не однокласником?!), не бачачи самого колеги, ледве сягаючи халяв його чобіт, і все це могло відбуватися на тому ж таки стрийсько-львівському вокзалі, підземні переходи якого вели просто до поїздів київського метро.

Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і тим столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою майданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед входом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою, а більш нічим, бо більше нічого й не було у тому сні, світ складався лише з перелічених речей, і з перелічених речей складався ти.

А ще ти міг, користуючись відсутністю співрозмірності, кохати жінку не так, як звикло змушений кохати її чоловік а, скажімо, так, як людина кохає ландшафт (чи буває любов людини й ландшафту?), ти міг подорожувати нею, ти міг жити не з нею, а в ній, ти, зрештою, міг би насолоджуватися цим тілом так, як насолоджується ним колонія вірусів, як насолоджується ним плетиво метастаз, що, підточуючи тіло зсередини, призводить до смерті, смерті, смерті, люба моя (золотилася червоним золотом)!

Адже так сумно весь час бачити лише незрозумілу і незмінну, а від цього ще більш незрозумілу, довколишню дійсність.

Продовження снів

Адже так сумно знати, що ти не можеш захопити з собою у цю дійсність бодай фраґменту дійсності нічної й вічної, зрозумілої, а тому й змінної (може, навіть зміїної). Змінної аж до швидкоплинності, до скороминучості; дійсності, яка при денному світлі вигорає, втрачає фарби, зникає просто на очах, немов ті фрески з римських підземель.

Адже зранку ти нізащо не можеш згадати, якої форми була тінь із білого золота, що її відкидав ти під смертним страхом висоти на далеку долішню землю, — а тінь мала форму, без сумніву мала форму, божественну і довершену, і форма ця багато чого могла б тобі сказати про твою власну сутність, бо тільки через тінь дано нам осягнути самих себе, адже.

Зранку ти навіть уявити собі не можеш насолоди, яку приносив жінці, входячи в неї, входячи цілковито, зовсім, до решти, на повен зріст входячи в печери, де золотиться червоне золото.

Найпростіші картини непідвладні тобі зранку, як, наприклад, еротичний епізод із сну про жовте пшеничне поле і таємничий вміст землі-криївки. Там була жінка, яка, повернувшись до тебе спиною, — про її обличчя ти міг лише здогадуватися — готувала сніданок на кухні, що невловимо нагадувала львівську кухню Пепи [20], чиї листи якраз тоді ти перечитував на ніч.

Пепа й сам, власною персоною, привидівся тобі наступного разу, але це була ніч, в яку ти намагався подолати чотирнадцятигодинний бар'єр, а тому розмова з Пепою мала характер рондо або варіацій, чи, скажімо, ґольдберґ-варіацій [21]на тему китайського рондо чжан. Бо перед тим, як зустрітися з Пепою, ти бачив Марту [22], вона була в чиємусь напрочуд розкішному тілі, ви зустрілися в занедбаних, облуплених громадських лазнях, де прекрасну Марту супроводжували раби і невільники, вона була оточена служками, що намилювали їй руки, плечі, живіт і стегна, розтирали їх губками і шорсткими рукавицями, і ти, подивований несподіваною пишнотою її тіла, торкався грудей, навдивовиж твердих, мовби витесаних з каменю, але неперевершених за формою, і китайськість сну вже тоді стала відчутною, хоча повністю проявилася трохи згодом, коли Марта зникла нагло разом із невільниками, рушниками і шорсткими рукавицями, а замість усього цього гігієнічного багатства проступили сутінки, вечірнє небо, поле — таким було закінчення фільму, що його знімав карлик-режисер, чимось схожий на Себастьяна Моро [23](очевидно, він і був китайцем, цілком можливо — нащадком древньої династії, бо ж сліди виродження, як правило, мають глибоке коріння), він щось кричав незрозумілою мовою і біг поперед камери, і разом з ним по темно-зеленій кольору чистого окису хрому траві бігли всі персонажі, актори, гримери, декоратори, асистенти — вони постійно забігали наперед, бо були нормального зросту, — а камера вперто фіксувала все, що відбувалося над їхніми головами, намагаючись спочатку простежити політ двох темних птахів, котрі несподівано з'явилися в кадрі і полетіли вглиб майбутнього екрана, тобто в далечінь, до небосхилу, щоб там перетворитися на два стовпи немеркнучого смерчу — фактуру цих стовпів, просвічуваних тьмяним передзахідним сонцем, обов'язково належало вловити оператору — потім, коли сонячні промені перестали освітлювати землю, але ще відбивалися від низьких хмар, в об'єктиві раптом виникла пара яскраво розмальованих повітряних зміїв — не інакше, як наперед відпрацьований режисерський хід — і на якусь мить магія короткочасного прекрасного видовища заволоділа всією групою, майже кожен відчув дивне піднесення і радість, а що вже й казати про коротуна-китайця, котрий, може, єдиний і усвідомлював сенс того, що діялося, і котрий аж тепер упевнився в тому, що фільм обов'язково повинен вдатися.

Отож сни давали ще одне звільнення: відтепер характер подій не мусив відповідати настроєві. Так само, як відчуття китайського рондо з роду чжан з'явилося задовго до появи повітряних зміїв (а це був єдиний однозначний доказ і безсумнівний знак приналежності до краю жовтої ріки, бо навіть національність куцого режисера могла виявитися пізнішою, денною компіляцією), так і всі твої переживання, незалежно від їх гостроти і забарвлення, могли з'явитися де завгодно і коли завгодно, без очевидного зв'язку з сюжетом. Віднині ти міг переживати радість побачення, блукаючи на самоті у лабіринтах залізничних колій, і твоїй радості не вважали ані запах відсирілих за ніч шпал, ані їхній ритм, що ніяк не співпадав з ритмом твоїх кроків, ані гудки далеких маневрових тепловозів. Або ж — кількість варіантів безконечна — ти міг відчути майже потойбічний і мало не райський спокій, утікаючи від маньяка-убивці і потім помираючи під його ножем (немилосердним, уточню, ножем, що раз за разом простромлював і роздирав твою плоть, краяв її на дрібні шматки і знову й знову колов і різав навіть тоді, коли в цьому вже не було жодної потреби), а страх, пекельний відчай і нелюдський біль з'явилися б у зовсім іншому сні під час випадкової копуляції у не дуже чистому готельному номері.

Втім, незабаром тобі дано було зрозуміти, що ані той страх, ані той біль і відчай не належали жодній з описаних тут картин. Вони ще довго не знаходили свого втілення у фантомах і фатаморґанах сновидінь, аж поки одного разу ти не побачив — і впевненість набула характеру остаточного вироку — невеличку, майже квадратну в плані кімнатку, де, крім унітаза в ближньому до дверей куті, була ще засмальцьована брудно-біла табуретка з прорізом посередині сидіння, а біля затягненого сіткою вікна стояло ліжко з дротяним матрацом і хромованими колись ніжками, для чогось розмальованими тепер під березовий стовбур. Перед цим ліжком, упершись чолом в його металеву перекладину, стояв навколішках чоловік, чийого обличчя ти не бачив, але в свідомості твоїй проступило нараз його ім'я — так проступає на пергаментах стертий раніше напис. «В», «о», «к». Подвійне «ц». «Е». Воццек!

Начерк ентомології

В о, к, подвійне ц, е. Вок, любитель на дівок. Цик, цикада, пак. Цикади на цикладах. [24]Так-так. Ще люди — Бог із ними. Ще речі — так-сяк. Але рослини і тварини часами робляться нестерпні. [25]Це різноманітне птаство, що вдосвіта починає, яке до світу позбавляє світ цноти і тиші — особливо розпачливі зойки горлиць, особливо занудне кукання горлиці-самиці та ще різкий малоприємний клекіт горлицевого самця, яким він сповіщає про наближення до гнізда. Особливо це. Або ж усіляке таке хробацтво, котре не дає моїй дівчині вільно розкласти ніг. Поганські дівчата так люблять віддаватися в траві, особливо влітку. [26]Але влітку особливо небезпечною є загроза проникнення в тіло всілякого хробацтва. Влітку, так. Зовсім не те, що в ліжку. В ліжку не так. В ліжко не заповзають маленькі чорні лискучі комашки, які одними з перших вилущуються з-під землі напровесні, в ліжку немає мурашок, — ані рудих кусючих, ані великих лісових, ані мізерних єгипетських, що водяться в хлібниці і за ніч вибудовують цілий мурашник, цілий світ у недоїдженій хлібині, цілий єгипетський, кажу вам, курва мама, світ у півбуханці сірого хліба: тунелі, алеї, переходи, потайні кімнати і гробниці — все, як належиться, ти маєш змогу пересвідчитися в цьому, коли пласт за пластом зрізаєш з їхнього світу скибки і ховаєш, себто бальзамуєш невдах під товстим-товстим шаром імпортної маргарини, отже загроза їхнього проникнення в твоє тіло залишається чинною ще. Навіть тут.

В ліжку, отже, що? Бувають блощиці. Це звісно, зрозуміло і звичайно. Але рідкісно. Хіба, кажу, в гуртягах чи якихось древніх викопних плацкартних вагонах, де полиці тверді, дерев'яні, вкриті десятим шаром липкого невисихаючого лаку, а перегородки ядучо-сині або темно-зелені з якимось таким орнаментальним рельєфом, ти ще дитиною любив водити пальчиком по його немотивованих виступах, повторюючи дивні заокруглення та згини, орієнтального, як тепер розумієш, характеру, істинно, істинно, кажу вам. (Ти любив водити пальчиком чи дитиною?).

Або таргани, що особливо часто трапляються в лікарняних палатах, котрі у нас всі на один штиб, а отже — в білих постказармівських тумбочках, а отже — під сірими плінтусами, а отже — на блакитних стінах — в отворах непрацюючих розеток і фіктивних пультах термінового виклику медсестер — та й на самих медсестрах — під підвіконням — за батареєю центрального опалення — (до якої через усе місто тягнуться труби від місцевої ТЕЦ, і їхнє розміщення дуже легко виявити, принаймні взимку, по чорних і чорно-зелених проталинах, по невгамовних хмарках сивої пари, особливо якщо дивитися зверху, зверху вниз із високості, ну, скажімо, з якого-небудь ворожого дирижабля — ти нерідко змушений був уявляти себе шпигуном, розбійником і відчайдухом — і треба було якось виправдовувати, мотивувати і застосовувати унікальне вміння визначати план підземних труб теплоелектроцентралі — і все-таки дирижабль, а не якийсь там занюханий реактивний літак чи супутник — дирижабль, маму його в лоб, що відразу відсилає нас усіх к бісу у приснопам'ятний чотирнадцятий рідний рік, коли твої родичі здихали під Іпром від смердючого газу [27], який тут же, наступного дня, відразу, по гарячих, так би мовити, слідах, буде названий «іпрітом» з легкої руки безсовісних газетних борзописців, котрі нічого, крім відрази, в тебе не викликають), — і нічого, крім відрази, не викликають у тебе полчища рудих і майже чорних тарганів, що мешкають у всіх перелічених вище місцях, особливо в лікарнях, лічених-перелічених так, що не допомагають навіть слоїки з водою, в котрі ти, довго промудохавшись, вставляєш нарешті ніжки свого ліжка в надії хоч таким робом урятуватися від нічних перебігань по твоєму тілу настирних представників всюдисущого хробацтва.

А от в дирижаблях їх нема.

А от ближче на південь з'являються сколопендри. Їх треба бити праскою, коли вони повзуть по стінах. Слід сколопендри на стіні естетичний, на відміну від самої сколопендри, котру в дитячих книжках ще деколи нерозумно і поблажливо називають стоногою, а яка ж це у лиха стонога, коли там є вже все від черва і від риби і змії, та ще й з ногами, а їх і справді не менше сотні, вони мов ребра, що випирають назовні, крапка. Речі — Бог із ними. Крапка. Але всі інші без крапки