Чтение онлайн

Твір сам визначає — і вибором проблематики, і системою алюзій, — які культурні координати для нього важливі. Передовсім це певні традиції мислення: одна стара, але й сьогодні жива в свідомості багатьох (християнство), одна не дуже стара, сьогодні дещо нефасонна, але здатна актуально вказувати на питання, важливі для життя людини (екзистенціялізм), одна досить нова, на смак декого надмірно цинічна, але нещадна стосовно напівраціональности і напівправди (постструктуралізм). Посуваючись у просторі цих традицій, послуговуючись їхніми мовами, текст «Воццек» каже багато такого, що читачеві, сформованому в будь-якій європейській чи новосвітній культурній стихії, є до болю точним.

Твір показує пальцем на ряд культурних і, не в меншій мірі, географічних ляндшафтів, які йому близькі: Европа, Центрально-Східня Европа, Україна, Галичина. Особливо милою є його вказівка на коло українських літераторів, творців нетрадиційної літератури. Їхній список зманеризований включенням до нього назв літературних гуртів і журналів та жартівливими перекрученнями прізвищ, які (перекручення) вже мають свою літературну передісторію:

Відходить літературна братія — Камідян, Боракне, Ірпінець, Андрусяк, Бригинець, Малкович, їздрик, Забужко, Лиіпега, Римарук, Герасим'юк, Лугосад, Ципердюки (Іван і Діма), Процюк, комбатант Довгий, Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. А де ж Гриценко?

По-філістерськи було б тлумачити, що Камідян — «насправді» Мідянка, Боракне — Неборак, Ірпінець — Ірванець, схрещений з містом його проживання, що багатократно згадуваний і травестований Карп Любанський мусів би за всіма ознаками бути Юрієм Андруховичем. По-філістерськи, бо вся симпатичність натяків на цей приємний пост-іконостас полягає в химерній комбінації незашифрованого з нерозшифрованим.

Але всі ці ляндшафтні контексти не мають зв'язку з основною проблематикою твору, хоч саме вони формують ключові для прихильного його читацького сприйняття чесноти впізнаваности, оживлености та еклектики. Це означає також, що «Воццек» є твором, у центрі якого не стоять питання про особливість долі національної культури, в якій він перебуває. Хіба що, можливо, стверджуються закономірність, природність і нормальність української культури — передусім тим, що вона залишається носієм твору, а не стає його темою. У цьому проявляється певна дистанція між твором Іздрика і трикнижжям Андруховича «Рекреації» — «Московіяда» — «Перверсія», яке своєю темою обирає залежність і пригнобленість української культури і робить зусилля проголосити їм кінець. У «Воццеку» бої з такимидемонами відсутні. Вони уявляються, якщо й взагалі, як пройдений етап.

Не виключено, що хтось скаже: але ж у цьому знову претензії бути Европою, знову гістеричне й, по суті, принизливе ламання вікна туди, куди культурні люди входять, коли треба, через двері. Це було б, здається, несправедливою критикою «Воццека», твору, який, ведучи розмову з ґлобальною культурою, є її частиною. Уявімо собі переклад «Воццека» мовою будь-якої країни, яка не має радянського минулого. Читач перекладу потребував би такого самого глосарія, як і читач український. Читачеві перекладу не було б потрібно, натомість, пояснення своєрідної культурної ситуації, в якій «Воццек» появився, бо розуміння її не є передумовою для інтеліґентної зустрічі з твором.

На задній окладинці книжкового видання «Воццека» серед схвальних відгуків поміщено й проникливу заувагу Андруховича, який єдиний серед коментаторів звернув увагу на очевидне — на приналежність твору до, як він висловлюється, «усього цього (перепрошую) «постмодернізму». Знаючи своєрідне розуміння постмодернізму та й неґативне ставлення до нього в деяких колах, де обговорюються питання української культури, можна зрозуміти і лапки довкола контроверсійного слова, і вибачення за нього. Але вибачатися, в принципі, немає за що. «Воццек» — це глибоко постмодерний твір, що й стало ясно з нашого обговорення (хоч і ми уникали дражливого терміну). Ба більше, «Воццек» — це елегантний, суверенний портрет постмодернізму, мальований зсередини автором, який віртуозно володіє його стилем мислення й мовлення. Нарешті це черговий доказ, що в постмодернізмі можливе вельми задовільне поєднання речей, які далеко не завжди є сусідами в літературі: викликання неабиякої читацької насолоди (безпосередньої, спонтанної) та неупрощеного осмислення нетривіяльних питань.

Іздрик. Воццек

Розділ перший. НІЧ

Повернення болю

Біль повернувся вночі. [9] [Тут і далі у примітках — тексти коментарів Володимира Єшкілєва з корпусу «ВОЦЦЕКУРГІЯ БЕТ. Коментарі до „внутрішньої енциклопедії“ роману Іздрика „Воццек“», які складають у паперовій книзі окремий розділ. Вступ до цих коментарів наведено після тексту «Воццека». — Примітка верстальника.] «Знову, — з роздратуванням подумав він. І знову, і знову, і знову». Знову, отже, доведеться терпіти до ранку. А це — невідомо скільки. З тієї пори, коли час втратив свою однозначну розмірність, невідомість чекання зробилася звичною. Якщо тільки до цього безглуздя можна звикнути. «Знову і знову і знову», — знову і знову повторював він.

Найкраще було лежати не рухаючись, але нерухомість теж ставала нестерпною, до того ж він відчував, що рано чи пізно доведеться вставати за малою потребою. Рано чи пізно. Чи може таке бути — рано або пізно? «Якщо я встану зараз, це буде «рано» чи «пізно», га?». Він сповз із ліжка, намагаючись не підводити голови, і так, перегнувшись навпіл, рушив до унітаза. Замість звиклих чотирьох йому довелося зробити вісім кроків. Кожен з них відлунював новою хвилею болю. «Час уже, певно, скористатися правом ходити під себе», — подумав він. «Знову і знову. Як це, очевидно, мило — пускати помалу рідину у будь-який час. У будь-який зручний для вас час. Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете себе! Як птахи небесні! [10] Скористайтесь вашим правом, цим найвищим досягненням демократії!»

Він дивився, як, закручуючись, зникає у білій мушлі теплий потік, і відчув нараз, що разом із сечею з нього, мабуть, витече й свідомість. «Ось воно! Ось! — вирішив захоплено, — закон сполучених посудин». Однак спроба уявити свій мозок, під'єднаний таким чином до всесвітньої каналізаційної мережі, не вдалася: він знепритомнів.

Свідомість повернулася за якийсь час — не «згодом» і не «незабаром» і не за кілька хвилин, а через невідомо яку кількість чи протяжність цього вашого-нашого часу — і він усвідомив, що стоїть навколішки, припершись до мушлі головою, а це не найкраща поза для царя всесвіту. «Свинство, — подумав він. — От іще свинство! Отак щоразу повертатися. І ваша-наша свідомість — свинство і свинство — завжди прокидатися зо сну і виринати з небуття і випадати з нічого. Давай, завертай назад. Вона там, моя люба батьківщина, моя маленька оселя, моя фазендочка [11], садочок мій, номерний знак. Дитя, сестро моя, поїдемо в краї, де ми з тобою нерозлучні будем. [12]Там все не є. Там навіть смерть не є. [13]Це недалеко, десь тут за Карпатами. Не є радості, не є болю, не є дня і не є ночі… Га?». Однак повернення видавалося невідворотним. І повернення означало тільки біль. Тепер лише це. Біль тепер заміняв йому увесь світ. Цілий світ був болем, — він прислухався, — і це був не найкращий його різновид.

Різновиди болю

Завжди залишається класифікація. [14]Ще.

Зрештою, в цьому він теж не досяг визначних успіхів. Він знав багато різновидів болю, однак лише три стали об'єктами класифікації. Принаймні три. Безумовно три. Очевидно три. Концентрація першого відбувалася десь у надбрівних дугах. Це був дуже локальний біль — він ледве чи займав кубічний сантиметр мозку, — але ця локальність вносила новий відтінок нестерпності: здавалось-бо, можна вхопити зболіле місце пучками і витягти з голови, як виймають з пучки скалку. Це було оманою. Біль ховався близько, десь під самою кісткою, але череп був для нього надійним захистом. Пальці несамохіть роздирали шкіру на чолі, марно намагаючись добутися до середини, а потім лізли до очей, подібно павукам тяглися до очей, щоб бодай через очниці проникнути в мозок і — нічого надзвичайного — просто почіхати над/під бровою, адже біль це не завжди біль, це не завжди просто біль, це завжди не просто біль, а, кажучи пишномовно, — квінтесенція свербіння.

Різновид другий теж був не зовсім, так би мовити, чистим клінічним випадком. Принаймні починалося все дуже нехарактерно: шкіра голови виявлялася раптом затісною і починала муляти, як ото муляє ногу на розмір менший черевик. Попервах воно ніби не дуже і дошкуляло, але коли справа доходила до ночі, виявлялося, що прихилити голову до подушки немає жодної можливості: цей намуляний качан починав пекти вогнем. Та це ще не було найгіршим, і вже не видавалася найгіршою неспромога сховати обличчя в долонях чи взяти голову в руки (дивуючись, чому не йде апостол), бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху — бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння (прозорого сумління).

Дурниці все це. Лексичні джунґлі. Справжньої нерухомості вимагалося лише в одному (третьому) випадку, коли мозок усередині зсихався, зіщулювався до розмірів горішаного ядра, і цей сплетений з оголених нервових закінчень горіх, тримаючись, мов серце в дзвоні, на одній якійсь сумнівній спиноталамній мотузці, як серце ж у дзвоні, калатав, бився до розжарених стінок черепа, до стін, вштриканих розпеченими вістрями найчистішого іспанського заліза та шпичаками найавтентичнішого месопотамського терну, вимоченими в найросійськішій царській горілці та найіндіанськішому кураре. Нерухомість сама по собі ще не була порятунком. Потрібно було віднайти ту одну-єдину позу, той один-єдиний кут, те одне-єдине співвідношення нахилу тіла й голови та розміщення кінцівок, коли наставала хитка, майже нереальна рівновага земного тяжіння, артеріального тиску і млявої стійкості спиноталамного каната, і коли ненависне горішане ядро мозку застигало в короткочасній невагомості поміж раєм кураре і раєм вогню. Але — о болісна омана! — достатньо було необережного поштовху серця, щоб ядро зривалося і, непристойно радісно підскакуючи, котилося назустріч… ну, ви знаєте, назустріч чому. Намагаючись відновити втрачену дорогоцінну рівновагу ти/він інстинктивно сіпався [15], і ядро, ледве стримуване мотузкою, вже летіло в інший бік, і згадані вже вістря з насолодою встромлялися і занурювалися в ніжне драглисте тіло мозку. Найнеприємнішим у цьому всьому було те, що з кожним новим ударом біль робився все пекучішим і гострішим, але це кляте крещендо ніколи не закінчувалося непритомністю, в кожному разі йому не вдавалося свідомо пройти цим шляхом до втрати свідомості, бо десь на півдорозі жахлива нудота і безсилля змушували його завмерти на якійсь достатньо високій і нестерпній больовій ноті і віддатися її звучанню цілком, аж до внутрішніх спазмів і корчів, котрі він силувався погамувати залишками пошарпаної волі, аж до того моменту, коли небезпека бралася з іншого боку, і починало терпнути тіло, і, починаючи з кінчиків пальців, наливалися терпкістю руки і ноги, і терпкість ця просувалася все далі і далі, досередини і вглиб, і згодом підступала до серця, підступала так близько, що він відчував, як терпнуть серцеві м'язи, і це відчуття раптом жбурляло його на землю, і тоді вже годі було вирафінувати щось одне, бо калатання в голові зливалося в суцільний протяжний гул і дзвін і виття сирен і свист налітаючих снарядів і крик розідраної породіллі, а голові товклася до підлоги, і билося в конвульсіях тіло, що відмерзало, розмерзалося, відтавало від смертної холоднечі.