Чтение онлайн

Життя мопассана

Той фацет, що хворів чолом, приснився мені котроїсь ночі у білій своїй кімнатці — це було зворушливо, це обнадіювало на початку, я зжився з ним, я звикся з ним, я думав так, як він, я намагався хворіти так, як він, але виявилося, що йому також сняться сни, і одного разу він побачив мене, за столом, схиленого у співпереживанні — це блудне і блудливе коло розірвати важко або й неможливо, головне — не перескакувати ні через п'яте, ні через десяте, а йти за ритмом слів у риму кроків, і перше, ніж дійти до Воццекових снів, слід дійти до сну про Воццека, а це ще так нескоро, скоро лиш «Життя» Ґюї де Мопассана [28]привиділось тобі, що дало поштовх до нових міркувань про суть свобод, дарованих ночами. Свобідний від часу, свобідний від необхідності бути самим собою, як і від необхідності бути всіма, звільнений від неминучої послідовності подій, свобідний від плину і від нерухомості, від несподіванок і повторюваності, від необхідності повторювати одне і те ж, від не-роману з назвою «Життя», що його написав Мопассан, крапка.

А на початку, за чотири сни до того, було інше, зовсім інше, кажу я вам, до тебе прийшла поетка, одна з тих молодих поеток, що завжди перед тим, як вручити тіло, вручають вам конспект із власними віршами, бах-бах, так воно було і цього разу, до тебе, не дуже молодого поета, прийшла молода поетка, одна із тих; ви сиділи на канапі, якось піднесені над усіма (ти ще не знав про підняту над рівнем залу сцену), ти читав із товстого пошарпаного зошита, читав, можливо, вголос — в кожному разі деякі незрозумілі місця, і коли ти запитався про щось, про якийсь нечітко виписаний рядок, твоя гостя, нібито схилившись над зошитом, схилилась, власне кажучи, над твоїми колінами, вона майже лягла на тебе і тут… і тут увесь кавалок, весь цей епізод твого сну повторився ще раз, виявилось-бо, що ваше розташування на канапі є непродуманим і незручним, і вам важко буде правдоподібно відтворити подальший розвиток подій, і твоя фраза про те, що збоку ви вже схожі, мабуть, на коханців і ніяк не на людей, котрі читають вірші, ця фраза твоя не прозвучала, хоч ти достеменно точно знав свій текст — а отже сценарій існував уже на той момент, і діло йшло до наперед відомого фіналу! — отож, епізод повторився вдруге, тепер ти сидів праворуч дівчини, а зошит поклав ще далі праворуч себе на канапу і так, скосивши зір, читав, тепер їй справді довелося перегнутись і майже лягти тобі на коліна, але це виглядало так природно, таким спонтанним, щирим і ґраційним видався той рух, що було б просто нечемним якось відразу реагувати на несподівану близькість ваших тіл, але речення в конспекті напевно трапилось і справді нерозбірливе, бо авторка сама ніяк не могла відчитати його (а, може, й не хотіла — аж тут здогадався ти), твої коліна відчували її груди, а її вухо, миле таке вушко, знайшлося просто перед твоїми губами, і тобі залишалось тільки сказати пошепки давно завчену фразу про те, що збоку ви, мабуть, зовсім не схожі на читачів, а те, що ви схожі на коханців, стане самозрозумілим, як тільки ти торкнешся її шкіри вустами, а потім язиком, а потім легко стиснеш її плоть поміж зубами, їйжежбо.

От. А пізніше виявиться, — як завжди, ні з того, ні з сього, виявиться, — що ти вже граєш роль не свою, тобто не не-дуже-немолодого-поета, а якогось підлітка, ти навіть з певною байдужістю усвідомиш себе підлітком, ніскільки цьому не дивуючись, ніби все життя був п'ятнадцятилітнім, та ще й не собою п'ятнадцятилітнім, а кимось зовсім чужим — до чого ж тут тоді юна поетка? А не здивуєшся ти ще й, певно, тому, що коли повернеться батько цього твого героя, батько цього твого хлопця, роль котрого ти змушений був грати, і котрий щойно виграв свою подружку (хоч насправді це була твоя здобич — юна поетка, що віддає побратимові спочатку зошит, потім — тіло), так от, коли повернеться батько, ти відчуєш себе ще й тим батьком, а значить — обома (тут якраз нічого дивного немає, адже всі персонажі твоїх снів — це завжди тільки ти сам), коли ти-батько послизнешся на калюжці необачно зроненого сімені (звідки про це може бути так однозначно відомо під час театральної дії?), ти-син якось не дуже поштиво пожартуєш, і вже нарешті вся щойно згадана театральність проявиться якнайповніше, матеріалізується і дасть відчути себе сповна: батько вилається і сипоне прокляттями («щоб я на ранок тебе тут не бачив», здається, було сказано, бо діло йшло до ночі), а кругла сцена повернеться (сценографія цілком умовна — на круглій сцені лиш канапа) і з-за лаштунків висунеться бутафорський фанерний корабель, що мало б символізувати ранковий від'їзд вигнаного і проклятого розпусника-сина (тебе-сина, який відібрав твою-духа здобич і тобою-батьком був покараний), все разом воно нагадає тобі навіть не фарс, а швидше пародію на фарс, то ж про яку полюцію може йти мова?

Га?

Але ж Мопассан, Мопассан! Не відкидайте роздратовано від себе! Бо через чотири сни по тому тобі привиділось не монпансьє, не монтаньяр, не Вес Монтґомері на Монпарнасі, а не що інше, як «Життя» Мопассана. Розкішне видання, воно стояло там, де насправді у тебе пліснявіють ніколи не читані томи Жуля Верна і Джека Лондона [29]. Синій корінець, золоте тиснення і аметистові розводи по обрізі. Саме «Життя» знаходилося чомусь у другому, а не в четвертому, як завжди, томі. Щільний, гладесенький, твердий папір і ілюстрації, великий Боже — які ілюстрації, о небо, небо, які розкішні стримані погідні пастельно-акварельні кольори, для чогось там зображена білизна, що під вітром сушиться на сонці. Різнокольорова постіль — від неї тіні різнобарвні по землі лежали, прекрасно, істинно прекрасно, кажу я вам, тільки все було навпаки, немов у негативі: земля темно-зелена, такого тьмяного окису хрому кольору, темніла всюди, де не тіні, а там, де тіні, вона світилась, просто пломеніла, та майже сяяла, ну, що тут говорити — отака була картина на першій розгортці Мопассанового «Життя» в стилі арт нуво чи, по-простому кажучи, модерн.

А саме «Життя» було не зовсім, так би мовити, «Життям» оскільки там діяв герой із «Любого друга», такий нахрапистий нахаба, розпусняк, чисто до пари п'ятнадцятирічному капітану із чотири-сни-перед-тим, тільки, звісно, досвідченіший, зухваліший, дорослий. На одній із сторінок мені запала в око фраза: «Того вечора вона дозволила пестити собі коліна», — чи допевно ця фраза належала безсмертному Ґі де?, а далі жодних фраз вже не було, вони попросту не могли пробитися крізь густу подієвість життя, завзятий бовдур схиляв героїню до содомії, якщо лише під содомією розуміти конкретну перверзію, і, мало того, все це відбувалося після гашишу, вони курили гашиш (не знаю, чи направду гашиш куриться чи вживається як-інак), і той брутальний зух із мопассанівського роману наводив приклад героїні того ж таки роману, наводив яко приклад Роксоляну, яка нібито була взірцем у подібних непотребствах, а в історію увійшла через те, що сама після гашишу не могла здійснювати згадані контакти через защемлення під дією наркотика якогось там м'яза, що й називається тепер у медицині «комплексом Роксоляни» [30]. Так говорив наш любий друг своїй подрузі любій, добираючись до неї ззаду («ану подивимось, чи не защемило м'яз у тебе, моя мила»), а все це було після гашишу, тобто без сумніву мала місце епоха вседозволеності і плотських заворушень, коли довговолосі студентики — вільний дух Європи — хотіли щось там revolutionize, хто пам'ятає сьогодні, що вони хотіли; коли довговолосі п'ятнадцятирічні капітани — вільний дух Європи — шукали нірвани в надтріснутих звуках орієнтованого на орієнтальність мелосу, коли довговолосі інтелектуали — вільний дух Європи — пожвавлювали своє інтеліґентське лібідо та лібідо своїх кембриджських абсольвенток невинним димком невинної трави; коли довговолосі спітнілі паломники — вільний дух Європи — ловили щастя по велелюдних стадіонах, де звучав Hotel California [31], а втім, що я брешу, Hotel California з'явився значно пізніше, а вільний, вільний, невитравний дух Європи вільний… (фраза не закінчена). Отож, після всього сказаного тебе не повинно дивувати твоє життя-буття у шкурі французького мерзотника, тим більше, що воно, як і попередня фраза, теж виявилося незавершеним, ранок обірвав твої пригоди, і другий том у синій палітурці так і не потрапив на своє місце до шафи, де насправді тліють-догорають ніколи не читані Жуль та Джек.

Прихід героїв [32]

Вже рясно від імен — сам час подбати про родовід, заки не прийшла велика вода. Родовід — це пісня, в якій імена не витримують долі і тануть, як мед, мов смола, ніби вата цукрова у липких і нечистих дитячих руках. Навіть там екзотичні і рідні, як А.

Приходить Міріам. Я з радістю не помічаю її обличчя, але не можу не помітити бруду під нігтями, як не вдається не помічати, — щоправда, відокремлено, ніби усмішку чеширського кота, — відсутність четвертого і гнилизну третього верхнього (справа) зубів. Міріам — єдина людина, чий прихід не дратує мене. Нігті у Міріам заокруглені в усіх трьох вимірах, і, якби вона не обтинала їх, позагиналися б гачками. Тому вона стриже їх коротко. Тільки робить це рідко. Ще рідше вигрібає з-під них бруд. Мешти у Міріам повторюють форму пальців точнісінько, як у Магріта. Маргіт [33]— персонаж Гомерового сатиричного епосу, впевнений у своїй розумовій вищості дурень і бевзь.

Приходить Нестор [34]. Міріам не терпить Нестора. Він мокрий і драглистий. Він обнімає і цілує мене, і драглі тануть просто в мене на тілі. Після його поцілунку залишається відзнака, котру по тому довго і безуспішно намагаєшся стерти Клас.

Приходить Ґорвіц [35]. Вітається тихо і стримано, намагаючись приховати кипучу енергію, що спопеляє його нутро. (Ґорвіцу вже за сорок, але адреналіну в нього хоч відбавляй). Перед тим, як подати руку, непомітно витирає її об штани.

Приходить Оллі (Найджел) [36]. Він закохано дивиться ясними очима, і якщо на його погляд не відповісти, починає страждати. Ще по дорозі до дверей він встигає настраждати так багато, що у мене пробуджується сумління. Намагаюся не ображати його, але варто подати хоч невеличку надію, як Оллі (Найджел) розцвітає невимовною посмішкою. Він просто сяє. Третій верхній зуб справа у нього теж гнилий.

Приходить Міріам. Страшенними зусиллями вона стримує себе рівно дві хвилини, потім таки заходиться реготом і свистом, і всі спроби втихомирити її нічого не дають — Міріам розростається подібно кулі і займає всю кімнату. Вона вібрує, трясеться, верещить і підскакує, і за тим усім просто не спроможна побачити, що ти давно вже сидиш зіщулившись, затуливши очі і вуха, марно намагаючись відгородитися від блиску золота і булькотіння труб.

Приходить Карп Любанський [37]. Власне, навіть не приходить, а з'являється. З розмаху подає тобі пещену долоню, а з нею і міцний потиск. Це така ніби справжня чоловіча дружба. Або солідарність. Здебільшого ти радієш йому, здебільшого він по-ранковому свіжий, але це та свіжість, за якою вгадуються зіжмакані нічні простирадла. Карп Любанський виявляє прихильність, демонструє повагу і навіть імітує опіку, однак варто лиш з'явитися зручній нагоді — він з полегкістю покидає тебе (мене).

Приходить Пуцик [38]. Ховає під ріденькими вусами коротку — як у княжної — губу. Здебільшого мовчить. Чого приходить — невідомо. Я потай длубаюся в носі. Він, здається, теж. Прощаємося мирно. «А посмішка в нього — щирозолота».

Приходить Йоахим (Юхан) [39] — тендітний витончений юнак. Говорить м'яко і вкрадливо, інтеліґент. Через зизоокість важко вловити погляд. Слів не розумію, але бачу, як тінь його розростається позад нього наді мною загрозливо і ласо — подібний кадр я вже десь бачив, — та раптом кидається кудись вбік і зникає. Йоахим (Юхан) залишається без.

Приходить Міріам. Захоплено розповідає про якусь книжку. Потім питає: чому я (вона) не кінчаю з власним чоловіком? Ніби я (я) знаю. Спробуй послюнявити, кажу. А може не кажу — лише думаю. Безглуздо що-небудь говорити.

Приходить Матіяш Кудусай [40], котрого ти (я) любиш так давно, що не годен розпізнати тієї любові. Кудусай дивується твоїй байдужості, котру ти ховаєш за втомою, дивується твоїй втомі, котру ти-робиш-вигляд-що-ховаєш-за-байдужістю-аби-видатись-люблячим, дивується твоїй любові, яка зовсім не схожа на його, Матіяша Кудусая, любов до Америки. Ти (я) прощаєшся з ним, нав'язуючи почуття провини.