Чтение онлайн

— Можна і «Вася», якщо увійдете в наближене коло! — і не подумала скинути градус вона. Схоже, цьому хижаку подобалося, коли не стелилися. — А вас як звати? — натомість заломила брову.

Ну, Вася звісно знала, але ж не мала права то демонструвати.

— Владислав. Але для тебе, Васю — можна й Влад. Або Яструб, — таки розплившись у широкій посмішці, клацнув язиком чоловік, ясно давши зрозуміти, що чхати він хотів на її дозволи.

Сам визначає, хто і що для нього собою являє.

— З таким ударом правою — заслужила привілей! — таки реготнув, знову щелепу розтерши.

Здивував… Оцим настроєм, тоном, підходом. Не такого очікувала.

— Я дійсно не хотіла, — їй реально стало незручно. — Воно автоматично…

— Та нормально все. Розумію, — махнув рукою Влад, як закликаючи її не париться. І це теж було дивно. — Займалася чимось з бойових? — глянув з цікавістю.

— Так, — вони це додали в легенду, бо були дані, що й Влад полюбляє тренування й спаринги, а значить, відчує професійний стиль. — Ходила майже до дев’ятнадцяти. Вигравала змагання… та й потім… доводилося, — уставилася на свої коліна, бо тут починалася легенда. Ну й настрій в неї точно не мав бути ейфорійним.

— Куди ми їдемо? — замість того буркнула Вася. Як би згадавши, що за тією самої легендою вона не дуже то має прагнути до оточення Яструба пробратися.

Це капітан СБУ туди нагострилася, а не ось ця дівчина, що вже чимало поганого у житті від чоловіків отримала. Треба б поводитися відповідно. Та й вияснити не завадить.

— До мене, — наче й рівно хмикнув Влад.

Та от дивився при тому дуже уважно, відстежуючи її реакцію. І Вася розуміла, що не має права його розчарувати. До того ж… трохи таки здивувалася. Вона була готова, що Яструб зацікавиться її долею. Власне, на те і працювала. Але ось так зненацька незнайому людину до себе тягти?..

А тому напружено зіщулилася, притиснувши кошеня до себе, різко відсунулася до дверей, ніби на ходу збиралася вистрибнути, та скинула підборіддя! І власний подив тому лише допоміг.

— Спокійно, мала… — чоловік помітив все. — Трясця, вибач, але не можу тебе Васею називати, то для мене якось занадто. Асоціації не ті, — раптом реготнув Яструб. — Позатим, слово даю, що тебе не трону та не скривджу, бойова ти царице, — він навіть скинув долоню, немов посилюючи свої слова. — Та й силою твого удару — вражений… у всіх сенсах, — ще одна широка посмішка.

От це варто було б йому припинити. Посміхатися настільки часто.

На біса?! Він ставав надто привабливим. І геть не схожим на кримінального боса. Принаймні не таким, як то Вася собі уявляла. Влад в принципі поки слабо збігався з тим образом, який вона собі у голові заготовила на основі психологічного портрета та доповідей. І це дуже насторожувало. Бо… так не мало бути!

Так що його оці посмішки — геть не допомагали справі!

— Нащо вам тягнути до себе якусь дівчину, яка ще й впала на вас?! І вдарила?! І… — все ще набурмосившись, почала наводити логічні ж докази людини, яка вперше цього владного типа бачить.

Та він зупинив її помахом руки. Таким владним та різким, що вона навіть трохи очманіла. Що він собі думає, взагалі?!

— Я чудово пам’ятаю всі деталі нашого недовгого знайомства, — все ще явно приховуючи сміх, запевнив її Яструб. Та потягнувся за новою сигаретою. — Та уяви… що в мене, скажімо так, — він немов замислився на мить, — є хобі.

Отут Василині вже якось дійсно стало недобре.

Бо вони чортзна-куди їдуть, група підтримки вже точно залишилася десь далеко позаду. А навіть, якщо вони й продовжують стеження, то як дізнаються, що тут відбувається? І хоч битися вона таки вміла, та й навичками чималими володіла… Але ж! Інформатори багато чого могли й не знати, або промовчати! Яке ще гране «хобі»?!

— Що вам в біса від мене надо?! — рявкнула Вася, прикриваючи від нього ще й кошеня ліктем, про всяк випадок. Хто зна, що він за збоченець?!

Те почало нявкати, схоже, незадоволене тим, що його тискають та трясуть.

Яструб витріщився на неї зі здивуванням. Та то тривало недовго.

— Не нервуй, — раптом він повністю прибрав сміх з голосу. Ніби зрозумів, що міг… налякати. Не її, звісно, але ж за легендою …

Він дивився зараз на неї рівно та… залучено, якщо можна так сказати про цього чоловіка.

— Нічого погано я тобі не зроблю. Навпаки, допомогу… вважай, хобі у мене таке — рятувати тих, хто потребує допомоги. Скажімо так… Не переношу, коли жінок кривдять, — процідив крізь зуби та так стиснув пальці, що аж зламав сигарету.

Вона на це уставилася, якось не розуміючи. Кліпнула очима. Владислава реально зачепило. Нічого собі!

А він лайнувся та стряхнув сміття на підлогу.

— Так, добре. Поговоримо, як приїдемо, — кинув трохи напружено чоловік. І відвернувся до вікна.

Отже, Яструб таки дійсно жив у приватному будинку. І ця інформація про нього відповідала дійсності.

Хоча, подейкували, що мав чоловік і квартиру десь у столиці. А може й не одну, та те житло не світив. Власне, вони й про цей будинок дізналися геть нещодавно!

Навкруги розкинулися декілька пустих ділянок, вочевидь, щоб охороні легше було виконувати свій обов'язок. Та Василину наразі більше цікавило те, що ховалося за високим забором.

А тут таки було цікаво!

Подвір'я розчищене від снігу, широка під'їзна алея вела до самого ґанку. Той, виконаний з масивних дерев'яних балок, надавав будинку якогось геть заміського вигляду. Кілька широких сходинок вели до дверей.

Та вона застигла біля авто, стискаючи кошеня і не рухаючись далі. Бо на ґанку лежало двійко величезних собак… І вони точно її як загрозу сприймали. Навіть попри те, що охорона відразу тих на повідець взяла, ще до того, як Василина вийшла з машини.

От що в неї за день такий сьогодні?! Прям у «світі тварин», трясця її матері!

Ну ці хоч не гавкали. Але гарчали дуже страхітливо, низько, гулко… Аж по нервах то віддавало напругою, хоч вона й не з лякливих.

— Не бійся. Вони тебе не скривдять… — схоже, Яструб вирішив, що вона ось-ось знепритомніє. — І кота твого теж.

— Ви то й про себе казали, — хмикнула Василина натомість, із сарказмом зустрівши зосереджений погляд.

— Хіба обманув? — скинув брову Влад.

— Та наче ні… Проте, будьмо відвертими, у вас поки й часу вільного не дуже було. А цим двом вистачить й миті… якщо ви накажете, — знову не відводячи обережного погляду від псів, — знизала вона плечима. Більше з іронією.