Чтение онлайн

Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. I тiльки-но директор закiнчив розповiдати, як вона схопилася з пiдлоги й вигукнула:

– - Я хочу зостатись у вас!

– - Ти певна в цьому?
– - пильно глянув на неї директор.

– - Абсолютно!

– - Що ж, лишайся. Пiдеш у третiй "Б".

Вiтка крутнулася, мов дзи?а, i стрiмголов кинулась шукати свiй новий клас. Дорогою вона думала: "Оце так пощастило! Не життя, а розкiш. Поживу тут, погуляю досхочу!"

Нарештi вона знайшла 3-Б i смiливо штовхнула дверi.

9

Лейтенант Пчiлка сидiв у своєму службовому кабiнетi за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матерiали останньої справи про крадiжку бузкового куща зi скверика на розi вулиць Толстого й Горького. Ось вiн дочитав останню, сiмсот двадцять третю сторiнку вiсiмнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув -- чи то вiд приємної згадки про те, як вiн лише за якихось чотири мiсяцi розплутав цю, на думку начальства, безнадiйну справу, чи то вiд куряви, яка вилетiла густою хмаркою з-помiж сторiнок фолiанта.

У ту ж саму мить дверi кабiнету розчинилися, й на порозi виструнчився сержант Сухоручко:

– - Дозвольте доповiсти, товаришу лейтенант!

– - Доповiдайте!-- кинув трохи невдоволено слiдчий, бо його вiдiрвали вiд приємних спогадiв.

– - До вас в особистiй справi громадяни Кудлик i Пчiлка!

– - Просiть!
– - кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.

– - Заходьте!
– - гукнув у дверi сержант Сухоручко i пропустив до кабiнету обох друзiв.

– - Що сталося?
– - вiдразу перейшов до справи слiдчий пiсля того, як мiцно потис руки Сергiєвi та своєму синовi.

– - Розумiєте!..
– - в один голос почали друзi.

– - Не розумiю!
– - перебив їх лейтенант Пчiлка.
– - Коли будете говорити удвох -- не розумiю. Давайте хтось один. Ось ти, примiром, -тицьнув пальцем в Олега, -- ти вмiєш говорити коротко й по сутi, а в мене кожна хвилина на рахунку.

Сергiй зовсiм не образився на слiдчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справдi вмiє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергiй розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.

Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закiнчив свою розповiдь про Вiтку, Дiму та Навпакинiю.

Лейтенант Пчiлка уважно вислухав сина i тiльки похитав головою:

– - Ох, i любите ж ви, хлопцi, казками голови забивати!

– - Це не казки, -- заперечив Сергiй.

– - Ну, добре, добре, я подумаю, -- заспокоїв його лейтенант i хотiв щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустiть!" -- "Не пущу!" -- i раптом дверi з гуркотом розчинилися, й на килим, що вiв до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко i -- хто б ви думали?
– - батько Вiтки!

– - Це що таке?!
– - громовим голосом запитав лейтенант.

Сержант Сухоручко хутко пiдскочив, обсмикнув форму i злякано вiдказав:

– - Ось... громадянин... Я кажу: "Не можна, зайнятi", а вiн: "Все одно пройду!"

– - Ви що, порядку не знаєте?
– - грiзно глянув лейтенант Пчiлка на Птурського, який теж уже встав i поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упiзнав батька Олегової однокласницi.

– - Я все знаю!
– - злякано пробубонiв Птурський.
– - Але в мене трагедiя! Рятуйте!..
– - I вiн важко впав на стiлець, який своєчасно встиг пiдставити сержант Сухоручко.

– - Бережiть нерви!
– - холодно кинув йому лейтенант.
– - I спокiйно розкажiть, що сталося.

– - Моя дочка зникла!
– - ледь вичавив iз себе Птурський i раптом знепритомнiв.

Сергiй та Олег знiтилися на своїх стiльцях, а лейтенант Пчiлка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успiшного вступу на юридичний факультет, i простяг її Птурському:

– - Ось, випийте й розповiдайте нарештi!

Чи то владний тон слiдчого так подiяв на непритомного, чи вiн просто прикидався, але Птурський вiдразу розклепив очi, вихилив зi склянки воду, цокаючи зубами, й почав:

– - Моя донечка, учениця третього класу Вiкторiя Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусi -- матерi моєї дружини, тобто тещi. А сьогоднi вдень я подзвонив до тещi й узнав, що Вiта до неї навiть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школi її не було. Отже, її хтось украв!
– - I Птурський схопився за серце.

– - Спокiйно!
– - зупинив його лейтенант.
– - Не варто хвилюватися. Це для нас -- дрiбниця!

– - Для вас, може, й дрiбниця, -- аж пiдскочив Птурський, -- а для мене -- _дочка_!

– - Ви мене не зрозумiли, -- зауважив слiдчий.
– - Я мав на увазi, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.

– - То ви її знайдiть, благаю вас!
– - знову пiдскочив Птурський i зробив спробу впасти на колiна перед слiдчим, але лейтенант Пчiлка дужою рукою тренованого спортсмена пiдхопив його пiд пахви й виволiк за дверi.

– - Додому!
– - наказав вiн Птурському.
– - Чекайте!

"Невже хлопцi таки правду сказали про Навпакинiю?
– - подумав слiдчий, повертаючись до свого столу.
– - Доведеться перевiрити!"

Вiн глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабiнету, й коротко кинув:

– - Мою машину!

Сержант кулею вилетiв за дверi, а лейтенант Пчiлка звернувся до Сергiя:

– - Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дiмою!

– - А ви у казки вiрите?
– - обережно спитав його Сергiй.

– - Зрозумiло, нi!
– - усмiхнувся слiдчий.
– - Моя професiя не дозволяє вiрити казкам, а то їх стiльки наплетуть, що не виплутаєшся.

– - Так ви ж тодi не побачите Дiму!

– - Побачу!
– - впевнено вiдказав лейтенант.
– - У мене така професiя: я мушу бачити все! Ну, поїхали.

I вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.

Бабуся, яка вiдчинила дверi, побачивши на порозi Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта мiлiцiї, не на жарт перелякалась. Але, впiзнавши Олегового батька, вiдразу заспокоїлась i привiтно запросила всiх до квартири.

I хоча Сергiй сумнiвався, та лейтенант Пчiлка таки побачив Дiму!