Чтение онлайн

– - Що ж, -- погодився я, -- пиши, але тiльки не треба згадувати про мене, та й прiзвище штурмана краще якось помiняти: ще прочитає про себе та розсердиться!

I от у 1719 роцi я отримав поштою вiд Данiеля Дефо книгу, що називалася "Життя й незвичайнi пригоди Робiнзона Крузо, моряка з Йорку. Написано ним самим".

Як бачите, Данiель дотримав свого слова: не назвав мене, змiнив прiзвище Селькирка та й свого прiзвища теж не поставив на обкладинцi, бо був таким же скромним, як i я.

Годi й казати, яку популярнiсть вiдразу здобула ця книга, її читають iз захопленням i досi, хоча майже нiхто не знає, що ця книга з'явилася завдяки менi. Та колись усе з'ясується, i мої заслуги перед лiтературою визнають нащадки!..

Дiдок закiнчив читати, згорнув зошита й засунув його за ремiнець.

– - Блискуче!
– - захоплено вигукнув слiдчий, а Сергiй з Олегом щосили зааплодували.

Дiма зашарiвся вiд такого щирого захоплення слухачiв i пробурмотiв:

– - Це -- що! Це так, дрiбничка. От послухайте ще, як я пiратiв перемiг, -- i розгорнув був зошит iзнову, та в цю мить шофер гукнув вiд машини:

– - Товаришу лейтенант! Можна рушати!

– - По конях!
– - скомандував лейтенант Пчiлка -- i всi побiгли до машини. Та раптом iз лiсу з пронизливим скавучанням вискочив Бурчик, про якого всi навiть i думати забули, й почав смикати лейтенанта за штани.

– - Чого тобi?
– - здивувався слiдчий.
– - Злякав хто?

Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!

– - За мною!
– - скомандував лейтенант Пчiлка.
– - Вперед!
– - i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.

Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ -- i заскавчав.

Там, на пружному зеленому моховi, лежала обiдрана, розпатлана й украй знесилена Вiкторiя Птурська!

– - Вiто!
– - перший кинувся до неї Сергiй.
– - Що з тобою?!

Вiтка повiльно розтулила очi й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посмiхнулась:

– - Я вдома!..

Лейтенант Пчiлка пiдняв слабеньку Вiту на руки й вiднiс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Вiта зовсiм оговталася, спитав:

– - Як ти сюди потрапила?

Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усiм тiлом, розповiла їм про свої пригоди.

Слухаючи її, Дiма винувато клiпав очима й голосно шморгав носом, хоч вiд його нежитю не зосталося й слiду. А коли Вiта скiнчила, вiн зiтхнув i промовив:

– - Вибач менi, це я вiдправив тебе в Навпакинiю...

Вiта звела на нього великi очi, здивовано оглянула маленького дiдка, якого досi не помiчала, i раптом усмiхнулась:

– - Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсiм-зовсiм iнша!

Олеговi й Сергiю подих перехопило вiд подиву: Вiтка _бачила_ Дiму! I взагалi, як вiдзначив для себе Сергiй, вона й справдi стала зовсiм iншою: тихою, лагiдною, усмiхненою. А ще вiн помiтив, що Вiта зовсiм не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправдi страшенно симпатичний i що в неї такi великi й синi-синi очi!

– - Ну, хлопцi, час додому!
– - звелiв лейтенант Пчiлка. Машина розвернулася й помчала назад.

Коли виїхали на шосе, Дiма чомусь почав крутити навсiбiч головою, соватись на мiсцi й раптом попросив зупинитися.

– - Для чого?
– - здивувався лейтенант.

– - Розумiєте, -- пояснив Дiма, -- я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!

– - Як?!
– - вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.

– - Треба, -- винувато хитнув головою дiдок.
– - Я й так уже затримався у вас.

Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.

– - Бувайте!
– - простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.

– - Прощавайте!
– - ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi.
– Повертайтеся до нас!

– - Постараюсь, -- пообiцяв Дiма.
– - Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.

Вiн помахав усiм на прощання ручкою -- i закрокував по узбiччю шосе.

– - Дiмо!
– - раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй.
– - А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..

– - Iншим разом!
– - крикнув у вiдповiдь Дiма.
– - Я обов'язково повернусь до вас!

I його маленька постать зникла за поворотом.

Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.

Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!

– - Донечко, рiднесенька!
– - повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини.
– - Жива, голубонько моя!
– - Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.

– - Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню!
– - оговтався нарештi Птурський.

– - Пусте, -- вiдмахнувся лейтенант.
– - Я тiльки виконав свiй службовий обов'язок!

Вiн потиснув руку щасливому батьковi i скочив у машину, яка тут же зiрвалася з мiсця.

– - Можна, я забiжу до тебе, коли вмиюся й трохи вiдпочину?
– - тихо спитала в Сергiя Вiта.

– - Звичайно, можна!
– - зрадiв Кудлик.
– - Чого питаєш! Заходь, я чекатиму...

– - Ну от, -- усмiхнувся Олег, -- почалося!..

Що вiн мав на увазi, Сергiй не зрозумiв, але вiдчув: таки й справдi сьогоднi для нього почалося щось зовсiм-зовсiм нове i дуже-дуже приємне!

– - А Дiма де?
– - здивувалася бабуся, коли побачила Сергiя самого.

– - Привiт передавав тобi, кланявся, -- сумно зiтхнув Сергiй.
– Вiн пiшов до брата.

– - Ну, не сумуй, -- погладила його бабуся по головi.
– - Може, вiн iще повернеться.

– - Обiцяв!
– - з надiєю сказав Сергiй i пiшов до себе в кiмнату.

Там вiн сiв за стiл i, щоб якось розвiятись вiд безлiчi думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, i почав читати.