Чтение онлайн

— Хто це?

Мене розбирав сміх. Лейтенант поліції удає, що буцімто не знає одного з найбільших пройд серед ділків грального бізнесу.

— Невже не впізнаєте? — відказав йому з єхидством.— Це ж Вертьєнтес, власник казино.

Він ухопив прихований сенс мого запитання. Я всміхнувся, нехтуючи його загрозливий погляд.

Всі знали, що гру в рулетку заборонено. Та нікого з них це не обходило. Кожен або майже кожен поліцейський чин одержував свій хабар, залежно від свого становища на ієрархічній скалі. Ніхто не лишався осторонь, рулетка працювала на всіх.

Протявши мене поглядом, знов зайнявся мерцем. Ось він повернув труп. На Гастоновому обличчі з'явилась нова гримаса: у Вертьєнтеса на спині зяяло три акуратненькі дірки.

— Непогана робота, Аресе,— оголосив він, весело осміхаючись. Потім підвів голову і позирнув на свого підлеглого,— Агов, Гонсалес! Як на ваш погляд? Хороша робота — хіба не так?

— Саме так,— визнав той,- Гадаю, що цього разу сеньйорові Аресу доведеться багато про що давати нам пояснення.

— Либонь, так,— згодився Гастон, допитливо вдивляючись у мене,- Але ліпше б нам пройти до кабінету, як ви гадаєте, Аресе?

Я стенув плечима. Ці поліцейські нишпорки стояли на хибному шляху, хоч вони це й знали. Однак чи то вони вважали мене за дурня, чи, може,— ще гірше... Я все ж розплився в посмішці.

— Як зволите,— мовив їм. Відчинив двері й пропустив їх поперед себе.

Гастон, увійшовши, присів на стільці біля письмового столу. Коло нього Гонсалес. Я плюхнувся в крісло і став чекати. Вони не зводили з мене очей. Я ж спокійненько закурив, продовжуючи вичікувати.

— Нам хочеться вислухати вашу розповідь, Аресе,— вимовив Гастон, не припиняючи свердлити мене поглядом.—Сподіваюсь, ви не вважаєте, що ми маємо намір цілісіньку ніч відбути тут у вашій конторі, га?

— Господи! — вигукнув я, невдоволено зморщуючись.— Та невже ви насправді гадаєте, що я вбив цього типа? — Я витяг свій пістолет і простяг їм.— Хіба тут є сліди, що з нього щойно стріляли? — Гастон понюхав дуло «люгера», потім поклав його на стіл.

— Це ні про що не свідчить,— промимрив він,— адже ви могли скористатися іншою зброєю.

— Звісно, міг! — погодився я.—Але ж не скористався. Обшукайте контору, якщо бажаєте. Ви знайдете ще зброю, але з неї я також не стріляв.

— І все-таки, що ж означає цей мрець біля ваших дверей, Аресе? — спитав Гонсалес.

— Він був одним із Сусанниних коханців, — пояснив я. — Коли мені пришили те вбивство, я допитував його; але він мав бездоганне алібі. Я вже й забув про нього і раптом побачив його в дверях, продірявленого, мов решето. Схоже на те, що він прагнув про щось повідомити мене, але так і не встиг. Я переслідував його вбивцю до самої Двадцять п'ятої вулиці, але там він вислизнув од мене: на нього чекав автомобіль.

Гонсалес сумнівно скривився.

— А який вигляд мав убивця? — запитав він.— Гадаю, ви зможете дати нам його опис...

— Обличчя я не бачив,— одповів їм. — Це мала на зріст людина, майже карлик.

— Ви казали про алібі,— втрутився Гастон.— В чому воно полягало?

— В день убивства Сусанни Вертьєнтес перебував у Мексіці.

Гастон у замисленні зсунув пальцем свого капелюха на потилицю. Відтак зняв трубку, подзвонив до управління і значливим тоном наказав викликати судово-медичного експерта і слідчого. Повідомив мою адресу і повісив трубку.

— Гаразд, Аресе,— мовив до мене.— Надіньте свій капелюх, і зробимо з вами прогулянку до відділка.

Вони мені вже добре-таки остогидли, і я ладен був послати їх під три чорти. Але стримався. Взяв капелюх і вийшов слідом за ним. Гонсалес зостався всередині, споглядаючи кільця диму, які випускав із цигарки.

У відділку Гастон недовго докучав мені. Мене відправили до лабораторії, щоб перевірити, чи немає на моїх руках слідів нітроз'єднань. Цю ніч я перебув за державний кошт на якомусь горбкуватому ліжку. А на ранок мене без зайвих церемоній відпустили на волю.

Вже опівдні, сидячи в конторі, я зрозумів, що в мене з'явився новий привід для турбот, у записці Вертьєнтеса було надряпано лише два слова: «Квитки, Аресе». Я мало не вивернув свій мозок, та однаково нічого не міг уторопати. «Нісенітниця, суцільна нісенітниця»,— промурмотів я нарешті, згадавши доктора Фауста з його пошуками істини. Скачавши з папірця кульку, я шпурнув ії до кошика для сміття.

О четвертій годині я пригнав машину на Дванадцяту вулицю. Уже входив до ліфта, коли мені вручили телеграму. Розпечатавши конверт, пробіг її очима.

Телеграма була від Уессона і Даггена, приватних детективів із Сан-Франціско,

Хуглару Аресу. Приватному детективу Будинок «Атлантик», між 12 вулицею, і 23 авенідою,

Гавана, Куба

ІСНУВАННЯ ЛОНГ ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ. ДОБРОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО ВЗАЄМНОЇ ДОПОМОГИ СЕРЕД ВИХОДЦІВ СХОДУ. СТЕРЕЖІТЬСЯ ШАХРАЙСТВА. СВЯЩЕННА УРНА МІФ. ВІТАЄМО.

Уессон І Дагген. Приватні детективи

Я піднявся до себе в контору. На канапі в приймальні сиділа Лю-мей. Коли побачила мене, її чорні розкосі очі засвітилися веселими вогниками. Бона була, як завжди, у барвистому шовковому вбранні, яке щільно облягало фігуру.

Лю-мей підвелася і після миттєвого вагання підійшла до мене, простягнувши руку.

— я вже давненько чекаю на вас,— прощебетала на своєму китайсько-американському жаргоні. Узявши її руку, я посміхнувся.

— Шкодую, що змусив вас чекати,— відповів я, відмикаючи двері.— Слід було попередити, що прийдете.

Замкнувши двері, спробував пригорнути її до себе.

— Прошу вас! — мовила вона холодно, але ґречно.— Тільки не це. Не зараз.— Бона попрямувала до канапи, а я за нею.

— Даруйте,— вибачився,— зовсім забув, що ви належите Батлерові. Хоч і не втямлю, що це, чорт забери, означає. Купив він вас, чи як?

— Ні,— відповіла вона, усміхаючись,— я зв'язана клятвою. Але не намагайтесь зрозуміти це. Наше товариство віддало йому мене як рабиню. Я й поводжусь відповідно. Серед наших це старовинний звичай,— пояснила вона, знов осміхаючись, але вже сумніше.— Традиції не старіють!

— Я вже чув про це товариство, — мовив їй, сідаючи поруч.— Воно зветься Лонг, чи не так?

Вона кивнула.

— Певно, сеньйор Батлер оповідав вам про нього.

— Так, дещо казав. При цьому Батлер, з усього видно, надто дбав про те, щоб розповісти мені лише таке, що його якоюсь мірою влаштовувало,— Я зазирнув їй у вічі, і вона заморгала. — Те, що він мені розповів, скидалося більше на китайську казочку для розваги немовлят... Може, ви маєте бажання доповнити розповідь.

Вона скочила наче ображена і якусь мить позирала на мене з докором. Потім дещо пом'якшила вираз свого обличчя.