Чтение онлайн

Лю-мей прикусила губу. Вона здавалася дуже збентеженою.

— Гадаю, ти вжила якихось застережних заходів, коли йшла з дому,— мовив я.

— Так... так, звичайно. Але він такий недовірливий! Запевнив мене, що поїде з міста і не повернеться аж до вечора. Гадаєш, він стежив за мною?

— Все можливо... Хоч, певно, він вистежує саме мене.

— Боже мій! Як же я виберуся звідси непомітно?

— Це я візьму на себе, коли настане час. А скажи-но мені, в зв'язку з тією пропозицією, яку ти мені щойно зробила, що ми робитимемо, коли стрінемося з Шестипалим? Адже в тебе, мабуть, є якийсь план, хіба не так?

— Ні... ні, прошу тебе! Полишимо це на інший раз.— Вона підвелась і навшпиньки підійшла до вікна. — Він усе ще там, — вигукнула вона, нервово змахнувши рукою.— Ти не можеш вивести мене звідси як-небудь... як-небудь так, щоб він не побачив мене?

— Звісно, можу, та я вирішив не робити цього, доки ти не розповіси до кінця, в чому суть цієї справи.

Вона повернулась до мене з виразом безпорадності на обличчі.

— Невже ти не усвідомлюєш, в якому я становищі? Коли Батлер застане мене тут — живою не випустить. Невже ти цього хочеш?

Полишивши крісло, я наблизився до неї.

— Та не такий уже він жорстокий, як ти його змальовуєш. До того ж він нібито й не думає підніматися сюди. Ми ще маємо змогу побалакати якусь часинку.

Але я помилявся. Визирнувши знову у вікно, побачив, як Батлер перетинає вулицю, прямуючи до будинку «Атлантик». Лю-мей пойняла паніка.

— Ступай за мною! — гукнув я.

Схопивши ії за руку, витяг у коридор.

— Заходь до жіночого туалету,— наказав я,— і чекай, доки покличу тебе.

Вона підкорилася, витріщивши очі з переляку. Тоді я повернувся, знову сів у крісло і закурив.

— Заходьте,— запросив я, почувши дзвоник.

Двері прочинились, і на порозі з'явився Батлер.

Ще до того, як зайти, він озирнувся навколо. Та в його погляді я не помітив ознак того, ніби він сподівався виявити тут когось. Скоріше це була звичайна обачність людини, що вперше потрапила в нову обстановку. Нарешті він спинив свій погляд на мені.

— Ола, Аресе! — попривітав він мене і мляво перетнув кімнату.

Я відповів йому нахилом голови.

— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.

Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.

— Де Лю-мей, Аресе?

Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також і деяку невпевненість, що прохопилася в голосі його. Я відкинувся на спинку крісла і повернувся з ним разом, аж доки не опинився віч-на-віч з Батлером.

— А чому ви в мене питаєте про це?

Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.

— Я знаю, що вона була тут,— упевнено промовив він.

— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?

Батлерові очі звузилися ще більше.

— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.

Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.

Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.

Батлер прошив мене поглядом.

— По-вашому не вийде, Аресе,— і показав мені спину.

Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.

— Я чекав на твій дзвінок,— мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.

— Я й не мала наміру повертатися,— відповіла вона.— Він, певно, вже про все здогадався.

— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?

— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.

Я мало не вилаявся крізь зуби.

— Може статися, що я втрачу інтерес до нього,— відповів я.

— Я дуже шкодуватиму,— сказала вона, притишивши голос.— Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.

— Не будь так переконана,— заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: —

Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі»,— Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.

Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.

— В чім річ?

— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном.— Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.

— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.

— За півгодини дізнаєтесь,— сказав він і почепив трубку.

Поклавши й собі трубку на важіль, став замислено визирати у вікно. Дощ шалено періщив у шибки. Надто паскудна була ніч, щоби відвідувати морг чи будь-яке інше місце.

Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.

«Знову мрець,— мовив до себе.— Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні...»

Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.

— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе... аби вирушити до моргу, певна річ.

— Що скоїлося?.

— Самі побачите.

Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.