Чтение онлайн

В сімнадцять років Дезіре сміялась тим самим дурнуватим сміхом. Вона стала високою, вродливою, дуже огрядною дівчиною, з руками й плечима дозрілої жінки. Росла вона, як свіжа рослина, щаслива своїм зростанням, нітрохи не стривожена тим гірким лихом, що спустошувало й затьмарювало рідну домівку.

— Ти зовсім не смієшся, — казала вона батькові. — Хочеш, пограємось у шворочку? Це так весело!

Вона забрала собі цілу ділянку в саду, перекопувала її, садила овочі, поливала їх. Вона любила фізичну працю. Потім завела курей, вони поїдали її овочі, а вона лаяла їх з материнською ніжністю. В цій роботі, серед тварин, порпаючись в землі, вона страшенно забруднювалась.

— Це справжня брудна ганчірка! — кричала Роза. — Я більше не пускатиму її на кухню, вона всюди наносить грязюку. А ви, пані, ще дуже добрі, що так гарно її вбираєте, бувши вами, я б дала їй волю бабратися в грязюці досхочу.

Марта, цілком захоплена своїми власними переживаннями, не дбала навіть про те, щоб Дезіре міняла білизну. Дівчина іноді носила ту саму сорочку по три тижні; панчохи, що спадали на стоптані черевики, були без п’ят; благенька спідниця висіла на ній, як лахміття жебрачки. Одного дня Муре мусив узяти голку: плаття тріснуло ззаду зверху донизу, оголюючи спину. Вона реготала, що напівгола; волосся спадало їй на плечі, руки були чорні від землі, обличчя замурзане.

Кінець кінцем, у Марти з’явилося почуття огиди до неї. Коли вона верталася додому після обідні з легеньким запахом ладану у волоссі, її дратував міцний дух землі, що йшов від дочки. Зараз же після сніданку вона відсилала її в садок, бо вже не могла терпіти її біля себе; її непокоїло це міцне здоров’я, цей дзвінкий сміх з кожного приводу.

— Боже мій! Як ця дитина вимучує! — втомлена й роздратована, часом говорила вона.

Муре, чуючи, як вона скаржиться, одного разу скипів і сказав їй:

— Якщо вона тобі заважає, можна і її викинути за двері, як тих двох.

— Справді, я була б значно спокійніша, якби її тут не було, — одверто сказала вона.

В кінці літа, якось по обіді Муре злякався, що не чує Дезіре, яка за кілька хвилин до того зчиняла страшенний гармидер у глибині садка. Він побіг туди й побачив, що вона лежить на землі, впавши з драбини, на яку полізла, щоб нарвати фіг; на щастя, букси ослабили силу падіння. Переляканий Муре взяв її на руки, кличучи на допомогу. Він думав, що вона. вмерла, але дівчина скоро опритомніла, почала запевняти, що їй зовсім не боляче, і хотіла вже знову лізти на драбину.

Тим часом Марта зійшла з ганку. Почувши, що Дезіре сміється, вона розсердилась.

— Ця дитина колись уб’є мене, вона тільки те й знає, що вигадує, чим би мене схвилювати. Я певна, що вона впала на землю навмисне. Це стає просто нестерпним. Я замикатимусь у своїй кімнаті, (виходитиму з дому вранці і повертатимусь тільки ввечері. Смійся, смійся, велика дурепо! Як це могло статись, що я породила отаку потвору? Нелегко мені буде з тобою!

— То вже напевно, — додала Роза, що прибігла з кухні, — це велика морока, нема ж бо ніякої надії, що її коли-небудь можна буде видати заміж.

Муре, вражений до глибини серця, слухав і дивився на них. Він нічого не сказав і залишився з дівчиною в саду. Аж до ночі вони про щось тихенько розмовляли там. На другий день Марта і Роза були відсутні цілий ранок; вони пішли за милю від Плассана на обідню в каплиці, присвяченій св. Януарію, куди цього дня виряджалися на прощу всі богомолки міста. Коли вони повернулись, куховарка поквапилася подати холодний сніданок. Марта вже їла кілька хвилин, коли помітила, що за столом немає Дезіре.

— Хіба Дезіре не голодна? — спитала вона. — Чому вона не снідає з нами?

— Дезіре вже тут немає, — сказав Муре, який не доторкнувся до їжі, — я одвіз її сьогодні в Сент-Етроп до її мамки.

Марта трохи зблідла від подиву й образи і поклала виделку.

— Ти міг би порадитися зі мною, — сказала вона.

Але він, не відповідаючи, вів далі:

— Їй добре у мамки. Ця добра жінка дуже її любить і дбатиме про неї… Таким чином, дівчина тебе більше не мучитиме; отже, всі будуть задоволені.

Вона мовчала, і він додав:

— Якщо домівка не здається тобі досить спокійною, — скажи мені, і я теж піду геть.

Вона підвелась, вогник промайнув в її очах. Його слова вразили її так жорстоко, що вона простягла руку, ніби хотіла кинути йому в голову пляшку. Не знаний досі гнів кипів у цій жінці, що так довго покірно корилася, в ній зростала ненависть до цього чоловіка, що бродив весь час навколо неї, як гіркий докір. Вона почала знову їсти, підкреслюючи свою байдужість, не говорячи більше про дочку. Муре склав серветку; він сидів перед нею, слухаючи брязкіт її виделки, повільно оглядаючи цю веселу колись, сповнену галасом дітей їдальню, нині таку порожню і сумну. Кімната здалася йому холодною, як льодовник. Сльози набігли йому на очі, а Марта в цей час звеліла Розі подавати десерт.

— У вас добрий апетит, пані, правда? — казала куховарка, несучи тарілку з фруктами. — Це тому, що ми гарненько пройшлися! Якби пан, замість строїти з себе безвірника, пішов з нами, вам не довелося б їсти самій усю баранину.

Вона базікала далі, міняючи тарілки:

— Дуже гарненька ця каплиця святого Януарія, але надто вже мала… Ви бачили дам, що запізнилися? Їм довелося стояти навколішках на траві, під палючим сонцем… А от чого я вже ніяк не розумію, так це того, що пані де Кондамен приїхала в екіпажі; яка ж це проща? А ми з вами добре провели ранок, правда, пані?

— Еге ж, дуже добре, — промовила Марта. — Абат Муссо сказав дуже зворушливу проповідь.

Коли Роза нарешті теж помітила відсутність Дезіре і довідалась про її від’їзд, вона вигукнула:

— Бігме, пан придумав дуже добре… Вона у мене забирала всі каструлі, щоб поливати свій салат… Можна буде тепер трохи перепочити.

— Авжеж, — сказала Марта, беручись за грушу.

Муре задихався. Він пішов з їдальні, не слухаючи Рози, яка кричала йому навздогін, що кава от-от буде готова. Залишившись сама в їдальні, Марта спокійно доїдала грушу.

Пані Фожа спускалася по сходах, коли куховарка несла каву.

— Заходьте, — сказала Роза, — ви посидите з пані і вип’єте чашку кави пана, а то він утік, мов навіжений.

Стара пані сіла на місце Муре.

— А я думала, що ви ніколи не п’єте кави, — зауважила вона, накладаючи собі цукру.

— Так, раніше ми й не пили, — відповіла Роза, — коли пан розпоряджався грішми… А тепер пані робила б велику дурницю, коли б відмовлялася від того, що любить.

Вони розмовляли цілу годину. Розчулена Марта почала розповідати пані Фожа про свої прикрості: її чоловік тільки що зробив їй страшну сцену через дочку, яку він ні з того ні з сього одвіз до її мамки. Вона виправдувалась, казала, що дуже любить дівчину і цими днями забере її назад.