Чтение онлайн

— Сюди, сюди, діточки, — всміхаючись, казав він, — нехай старі там сидять самі.

Одного дня він мало не переміг абата Сюрена в героїчній партії у волан. Правду кажучи, йому подобалось жартувати з цією молоддю. Найчастіше своєю жертвою він обирав сина Растуаля, хлопця досить обмеженого, якому розповідав жахливі речі. Нарешті він почав обвинувачувати Северена в тому, що той залицяється до його дружини, причому так вирячував на нього очі, що бідолашний хлопець аж пітнів від страху. Найгірше було те, що хлопець уявив собі, ніби він і справді закоханий в пані де Кондамен, і упадав коло неї, ніжно й несміливо зазираючи їй в очі, що дуже тішило її чоловіка.

До панночок Растуаль інспектор лісного відомства ставився з галантністю молодого удівця, і вони були об’єктами найжорстокіших його насмішок. Хоч їм уже було під тридцять, він заводив з ними дитячі ігри, розмовляв з ними, як з інститутками. Найбільшою розвагою для нього було стежити за ними в той час, коли тут присутній був Люсьєн Делангр, син мера. Він відводив убік лікаря Порк’є, що ладен був усе слухати, і шепотів йому на вухо, натякаючи на колишній зв’язок пана Делангра з пані Растуаль:

— Ну, подумайте, Порк’є, в якому скрутному становищі хлопець… Хто від Делангра — Анжеліна чи Аврелія? Відгадай, коли можеш, і вибирай, коли зважишся.

Абат Фожа був однаково люб’язний з усіма своїми відвідувачами, навіть з жахливим де Кондаменом, що дуже його дратував. Абат поводився дуже скромно, говорив мало, сприяючи тому, щоб обидва товариства злилися. Здавалось, він відчував тільки тиху радість господаря дому, що є ланкою, яка зв’язує порядних людей, створених для взаєморозуміння. Марта двічі виходила в садок, щоб гості почували себе вільніше. Але вона страждала, коли бачила абата серед усіх цих людей, вона чекала, поки він залишиться сам; священик більше подобався їй, коли він, зосереджений, поважний, повільно й спокійно ходив по альтанці. Труші по вівторках знову заздрісно підглядали з-за завісок, а пані Фожа і Роза витягали шиї в передпокої, захоплено милуючись світською люб’язністю, з якою пан кюре приймав найвидатніших у Плассані осіб.

— Знаєте, пані, — казала куховарка, — зразу видно, що це визначна людина. Дивіться, як він вітається з супрефектом. Як на мене, пан кюре куди кращий, хоч супрефект і вродливий чоловік. А чому ви не йдете в садок? Бувши вами, я б наділа шовкову сукню і пішла б туди. Ви ж його мати.

Але стара селянка знизувала плечима.

— Він мене не соромиться, — відповідала вона, — але це було б йому неприємно… Я краще дивитимусь на нього звідси. Мені це дає більшу втіху.

— Ах, я це розумію. Ви повинні пишатися. Не те, що пан Муре, який забив хвіртку, щоб ніхто не міг сюди ввійти. Ніколи ні гостя, ні званого обіду, а в садку ввечері така пустка, що аж страшно. Ми жили, як вовки. Щоправда, пан Муре і не зумів би прийняти гостей; він робив таку гримасу, коли хто-небудь випадково заходив… Чом би йому не взяти прикладу з пана кюре, питаю я вас? Замість того щоб замикатися в своїй кімнаті, я зійшла б у садок, розважалася б з усіма разом, я, нарешті, трималася б так, як годиться хазяїнові. Але він ховається нагорі, наче боїться заразитися коростою. До речі, чи ви не хочете піднятись нагору подивитися, що він там робить?

Якось у вівторок вони таки зійшли нагору. Цього дня в садку було особливо шумно. Крізь відчинені вікна долинав сміх. А в цей час розсильний приніс Трушам вино і неначе бряжчав на третьому поверсі битим посудом, забираючи порожні пляшки. Муре сховався в своєму кабінеті, замкнувши двері на ключ.

— За ключем мені нічого не видно, — сказала Роза, припавши оком до замкової щілини.

— Стривайте, — мовила пані Фожа.

Вона легенько повернула кінчик ключа, що трохи висунувся. Муре сидів посеред кімнати за столом, вкритим товстим шаром пороху; перед ним не було ні книжки, ні аркуша паперу; він сидів, спершись на спинку стільця, звісивши руки, блідий, з застиглим обличчям, і дивився перед себе невидющими очима. Він не рухався.

Обидві жінки по черзі мовчки розглядали його.

— Мене наче морозом всипало, — сказала Роза, спускаючись униз. — Ви помітили, які в нього очі? А бруд який! Мабуть, місяців зо два він пера вже і в руки не брав. А я ж думала, що він там сидить і пише!.. Подумати тільки, в домі так весело, а він сидить сам-самісінький і вдає з себе мертвого!

Лікаря Порк’є непокоїв стан здоров’я Марти. Він приязно усміхався, поводився з нею, як справжній світський лікар, який ніколи не знаходить хвороби і дає поради, мов та кравчиня, що приміряє сукню; але якась складка його губ промовляла, що «люба пані Муре» не тільки трохи кашляла, як він їй казав. Коли стояла гарна погода, він радив їй розважатись, робити прогулянки в екіпажі, проте не втомлюватись. Тоді Марта, яку дедалі більше охоплювала якась невиразна тривога, якась потреба заспокоїти своє нервове нетерпіння, почала вирушати на прогулянки у навколишні села.

Двічі на тиждень вона виїздила після сніданку в старій, заново пофарбованій колясці, найнятій у плассанського каретника, — не далі, як за дві-три милі від міста, щоб на шосту годину вже повернутись. Вона мріяла взяти колись з собою на прогулянку абата Фожа, власне, лише сподіваючись на це, вона й погодилась виконати припис лікаря, але абат, не відмовляючись прямо, завжди казав, що дуже зайнятий. Марті доводилося їздити з Олімпією або з пані Фожа.

Якось пополудні вона проїздила з Олімпією через село Тюлет, повз садибу дядька Маккара. Побачивши її з своєї тераси, перед якою росли дві шовковиці, Маккар крикнув:

— А Муре? Чого Муре не приїхав? їй довелось спинитися на хвилинку і зайти до дядька, якому вона довго пояснювала, що нездужає і не може пообідати з ним. Він неодмінно хотів зарізати для неї курча.

— А нічого, — нарешті сказав він, — однаково я його заріжу. Ти візьмеш його з собою.

І пішов зараз же різати курча, приніс його, поклав на кам’яному столі перед будинком і в захопленні вигукував:

— Подивись лишень, яке воно жирне!

Дядько саме збирався випити пляшку вина під шовковицею в товаристві худорлявого хлопця, одягненого в сіре убрання. Він умовив обох жінок сісти, приніс стільці, упадаючи коло них, як гостинний господар, сміючись від задоволення.

— Мені тут добре, як по-вашому? Мої шовковиці чудові. Влітку я курю собі люльку на свіжому повітрі. Взимку я сідаю отам під стіною на сонечку… А ти бачила мої овочі? Курник там далі. Ще у мене є за домом клапоть землі, там ростуть картопля і люцерна… Ну що ж, я старіюся, час уже мені трохи потішитися життям.

Він потирав руки, повертаючи повільно голову, з ніжністю оглядаючи свою садибу. Але раптом якась думка затьмарила його обличчя.

— Давно ти бачила свого батька? — різко спитав він. — Ругон недобрий… Отам ліворуч продається житнє поле. Якби він схотів, ми б його купили. Хіба це важко зробити людині, яка спить на п’ятифранковиках? Здається, якихось там три тисячі франків… Він одмовив. Останнім разом він навіть переказав мені через твою матір, що його немає вдома… Ти побачиш, це не принесе їм щастя.

І він повторив кілька разів, похитуючи головою і сміючись своїм недобрим сміхом:

— Ні, це не принесе їм щастя.

Потім він пішов по склянки — він хотів, щоб жінки неодмінно покуштували його вина, отого відкритого ним у Сент-Етропі легкого винця, яке сам він пив мало не з побожністю.

Марта ледве вмочила губи. Олімпія допомагала спорожнити пляшку і ще випила склянку сиропу. Вино дуже міцне, казала вона.

— А твій кюре, куди ти його поділа? — раптом спитав дядько у племінниці.

Марта здивувалась, її неприємно вразило це запитання, і вона не відповіла нічого.

— Мені казали, що він дуже упадає коло тебе, — голосно провадив дядько. — Ці попи тільки те й роблять, що розпутничають. Коли мені це розповіли, я відповів, що так Муре і треба. Я його застерігав. Бувши ним, я б виштовхав того кюре за двері. Хай Муре приїде до мене за порадою, якщо він схоче, я йому допоможу. Я ніколи не міг їх терпіти, отих тварюк… Я знаю одного, абата Феніля, його будинок он там, через дорогу. Він не кращий за інших, але хитрий, як мавпа, він мене смішить. Здається, він не дуже ладнає з твоїм кюре, правда?