Чтение онлайн

— Вона була дуже галаслива, — мовила пані Фожа. — Частенько я так жаліла вас… Мій син навіть боявся, що не зможе виходити в садок читати свій требник: вона страшенно набридала йому.

З цього дня за обідом Марта і Муре мовчали. Осінь була дуже дощова; їдальня з цими двома самотніми приборами, розділеними всією довжиною великого стола, навіювала смуток. По кутках снували тіні, від стелі тягло холодом. «Чисто як на похороні», — говорила часом Роза.

— Ах, — казала вона, подаючи страву, — чого це ви так загаласували? Тепер можете бути спокійні, язики у вас не заболять!.. Та будьте ж веселіший, пане, у вас такий вигляд, ніби ви проводжаєте покійника. Скінчиться тим, що пані зляже. Недобре для здоров’я їсти мовчки.

Коли настали перші холоди, Роза, стараючись прислужитися пані Фожа, запропонувала їй варити в кухні. Почалося з того, що кип’ятилася вода, яку стара пані приносила зверху; у неї, мовляв, не топилося, а абатові негайно треба було поголитись. Потім вона почала брати праски, каструлі, попросила навіть лист засмажити баранячу ніжку. Нарешті, оскільки нагорі камін не був пристосований для готування їжі, вона пристала на пропозицію Рози, яка сухими виноградними лозами розпалювала такий вогонь у плиті, що можна було спекти цілого барана.

— Не церемоньтеся, — казала Роза, сама перевертаючи баранину. — Кухня у нас велика. Тут місця вистачить і на двох… Я просто не знаю, як ви досі примудрялися варити їсти на отій нікчемній залізній пічурці, на підлозі перед каміном. Я боялася б, щоб мене грець не побив. Кумедний наш пан Муре, ніхто не здає помешкання без кухні. Добре, що ви такі хороші, нечванливі люди, з якими легко жити.

Мало-помалу пані Фожа стала готувати сніданки й обіди на кухні у Муре. Спочатку вона приносила своє вугілля, олію, прянощі, а потім, коли вона забувала щось з продуктів, куховарка не дозволяла їй іти нагору до себе, примушувала її брати в шафі те, чого їй бракувало.

— Дивіться, масло он там. Не збідніємо ж ми від того, що ви візьмете масла на кінчику ножа. Ви добре знаєте, що тут усе до ваших послуг. Пані вилаяла б мене, якби ви тут не почували себе добре.

Відтоді Роза з пані Фожа дуже заприятелювали; куховарка була в захваті, що в неї тепер є людина, яка погоджувалася слухати її, поки вона робила свої соуси. Взагалі вони чудово уживалися; ситцеві сукні священикової матері, її грубе обличчя і селянські манери ставили їх майже на рівну ногу. Цілими годинами вони просиджували перед холодною вже плитою. Незабаром пані Фожа цілком заволоділа кухнею; вона лишалася такою самою непроникною, казала тільки те, що хотіла, і змушувала їй розповідати все, що бажала знати. Вона розпоряджалася обідами подружжя Муре, частенько куштувала страву раніше, ніж її подавали на стіл; іноді Роза готувала різні ласощі спеціально для абата, — глазуровані яблука, рисові пудинги, солодкі оладки. Продукти змішувалися, каструльками користувалися безладно, обіди переплутувались до такої міри, що куховарка, перед тим як подавати на стіл, кричала сміючись:

— Скажіть, пані, це ваша яєчня на сковороді чи моя? Я вже й не знаю!.. Слово честі, краще було б їсти всім разом.

Уперше абат Фожа снідав у їдальні Муре в день всіх святих. Він дуже поспішав, йому треба було повернутися до церкви св. Сатюрнена, Щоб він не гаяв часу, Марта посадила його за стіл, сказавши, що тоді його матері не треба буде підніматися на третій поверх. Через тиждень це зробилося звичкою: абат і пані Фожа спускалися вниз до кожної трапези, сідали за стіл і чекали, поки подадуть каву. Спочатку страви подавалися окремо, потім Роза вирішила, що це «справжнє безглуздя», і заявила, що вона любісінько може готувати на чотирьох, а з пані Фожа вона вже якось порозуміється.

— І не дякуйте мені, — додала вона. — Це ви, навпаки, дуже добре робите, що сходите вниз посидіти з пані, їй хоч трохи буде веселіше… Я вже просто боюся входити в їдальню, здається, ідеш у кімнату, де лежить покійник. Так порожньо, що аж страшно… Коли пан гнівається, тим гірше для нього, хай тепер гнівається на самоті.

У грубі гуло, в кімнаті було тепло. Це була чудова зима. Ніколи раніше не покривала Роза такими білосніжними скатертями стіл; вона ставила стілець пана кюре коло грубки, щоб він сидів спиною до вогню. Особливо старанно витирала його склянку, ніж, виделку; коли на скатерті з’являлася хоч маленька пляма, стежила за тим, щоб вона була не на тім боці, де сидів він. Одне слово, Роза оточила його найніжнішою увагою.

Коли Роза готувала якусь його улюблену страву, вона попереджала його, щоб він зберіг для неї свій апетит. Іноді, навпаки, вона йому робила сюрприз, приносила страву накритою і, сміючись у відповідь на запитливі погляди, казала, стримуючи свій тріумф:

— Це для пана кюре: дика качка, нафарширована маслинами, як він любить… Пані, покладіть панові кюре філе, добре? Воно приготовлено для нього.

Марта роздавала. З благальними поглядами вона наполягала, щоб він не відмовлявся від найкращих шматків. Вона починала завжди з нього, перебирала всі шматки, а Роза, схилившись над нею, пальцем показувала їй те, що вона вважала найсмачнішим. Часом виникали навіть суперечки, яка частина курчати чи кролика краща. Роза підсовувала вишиту подушку під ноги священикові. Марта наказала, щоб йому подавали окрему пляшку бордо і підрум’янений хлібчик, який вона щодня замовляла в пекарні.

— Ет! Скільки того діла, — повторювала Роза, коли абат дякував. — Кому ж добре жити, як не таким, як ви, хорошим людям? Не заважайте нам, господь бог винагородить нас за це.

Пані Фожа, сидячи за столом навпроти свого сина, всміхалася, дивлячись на всі ці догоджання. Вона полюбила Марту й Розу, хоч, на її думку, це поклоніння було цілком природним і вони повинні були бути щасливі, що можуть отак схилятися перед своїм божеством. З тупим виразом обличчя вона їла багато й дуже поволі, як селянка, яку чекає важка робота; вона, власне кажучи, головувала за столом, бачила все, стежила за тим, щоб Марта не забувала своєї ролі служниці, дивилась на сина поглядом, в якому світилися втіха й задоволення.

Говорила вона мало, тільки, коли трьома словами хотіла сказати, що абатові було до смаку, або покласти край ввічливим відмовлянням, від яких він ще не зовсім відвик. Часом вона знизувала плечима, штовхала його під столом ногою. Хіба весь цей стіл не належав йому? Він міг би сам з’їсти всі страви, якби схотів; інші були б раді, дивлячись на нього, гризти черствий хліб.

Щодо абата Фожа, то він лишався байдужим до всіх ніжних турбот, якими його оточували; дуже невибагливий, він їв швидко, завжди заглиблений у свої думки, навіть не помічаючи цього упадання. Він здався на умовляння своєї матері, погодившись обідати з родиною Муре; в їдальні першого поверху його тішило тільки те, що він позбувся турбот про матеріальну сторону життя. Отже, він зберігав свій величний спокій, звикаючи потроху до того, що всі його бажання виконуються, вже не дивувався нічому, не дякував, зневажливо пануючи над господинею дому і куховаркою, які занепокоєно стежили за кожною зморшкою на його поважному обличчі.

А Муре, сидячи навпроти своєї дружини, лишався забутим. Поклавши руки на край стола, як мала дитина, він чекав, коли Марта згадає про нього. Вона давала йому останньому, що попало, скупо. Роза, стоячи позад неї, попереджала її, коли вона, помилившись, натрапляла на гарний шматок.

— Ні, ні, тільки не цей шматок… Ви ж знаєте, що пан любить голову, він висмоктує кісточки.

Муре знічувався і їв, соромлячись, наче якийсь нахлібник. Він почував, що пані Фожа дивиться на нього, коли він відрізує собі шматок хліба. Він якусь мить міркував, втупивши очі в пляшку, перше ніж зважувався налити собі вина. Одного разу він помилився і налив собі трошки бордо пана кюре. Ото було галасу! Цілий місяць Роза докоряла йому за цю краплину вина. Подаючи яку-небудь солодку страву, вона вигукувала:

— Я не хочу, щоб пан її куштував! Ніколи він мене не похвалив, а одного разу сказав, що мій ромовий омлет підгорів. Я тоді йому відповіла зразу: для вас він завжди буде підгорілий. Чуєте, пані, не давайте панові!

Потім почалися нескінченні знущання. Вона подавала йому тріснуті тарілки, ставила стіл так, щоб ніжка була між його колінами, залишала на склянці волокнинки від рушника, хліб, сіль і вино ставила на другому кінці столу. У всьому домі тільки один Муре любив гірчицю, він сам ходив купувати її, але Роза щоразу забирала баночки під тим приводом, що гірчиця «тхне». Те, що він був позбавлений гірчиці, псувало йому весь обід. Ще більше він дратувався і остаточно втрачав апетит через те, що його зігнали з місця проти вікна і, як найзручніше, віддали його абатові. Тепер Муре сидів проти дверей; йому здавалося, що він їсть десь у чужих відтоді, як він був позбавлений можливості після кожного ковтка поглядати на свої фруктові дерева.