Чтение онлайн

Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…

— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.

Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.

Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.

— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…

— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?

Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.

— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.

— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.

Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.

— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.

Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:

— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.

Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.

— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.

Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.

Як із розбитого градусника, подумала Мері.

Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:

— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.

Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:

— Я тебе в біді не залишу.

Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…

— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.

— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.

Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:

— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.

Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.

— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.

Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.

— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?

— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.

— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.

Вона взяла в кабінці відро й пішла до моря. Червоне сонце вже стояло на вечірньому прузі, холодний вітерець здіймав на воді брижі. Морі прийшла з повним відром і сказала:

— Ми повинні щось придумати негайно. Він простудиться, якщо лежатиме там цілу ніч.

Саймон нахилився й гукнув:

— Гей, вилазь звідти! Вилазь до нас, ми тобі нічого поганого не зробимо!

— Мені здається, що він не вилізе, поки ти тут, — сказала Мері. — Він тебе боїться.

Саймон випростався:

— Мабуть, що так. Спробуй ти покликати його. Тебе він не боятиметься, бо ти дівчина і менша за мене.

— Стривай, — сказала Мері. — Спершу треба вирішити, що з ним робити.

«А чи не забрати його до себе додому?» — подумала вона, та одразу відкинула цю ідею. Тітка Еліс, за висловом дідуся, робилася «сама не своя» навіть тоді, коли хтось просто приходив до них на чай.

— А може, ти його забереш до себе? — запитала Мері. — У вас велика сім’я і мало що зміниться, коли вона ще на одного побільшає.

— Ні, — відповів Саймон. — Мій тато — поліцейський. — І він почервонів, наче йому було соромно в цьому признатися.

— А яке це має значення? Коли я сказала тобі про грабіжників, ти назвав мене дурепою.

Саймон почервонів ще дужче.

— Правильно. Ти і є заплішена дурепа. Він поруш-ник закону, але не грабіжник. Він нелегальний іммігрант.

Мері здивовано втупилася в нього.

— Хіба ти не зрозуміла? — запитав Саймон. — Навітьпісля того, як я запитав, чи ти читаєш газети?

Мері похитала головою. Щиро кажучи, вона так була заклопотана собою і власними думками, що газетні статті й телевізійні передачі здавалися їй такими самими нудними, як і розмови дорослих.

— Ти хоч знаєш, що таке іммігрант? — зітхнув Саймон.

— Той, хто приїжджає з чужої країни, щоб жити тут. В цьому немає нічого протизаконного.

— Правильно. Але не завжди. Багато людей хочуть приїхати сюди або до Америки тільки тому, що не можуть знайти роботи в своїй країні. Але не всіх пускають, бо існує так звана квота, тобто число іноземців, яким щорічно дозволяється оселятися в Англії. А тому іноді люди, котрі не потрапили до квоти, намагаються дістатися сюди нелегально. Як, наприклад, тих двоє чоловіків. Від нас зовсім близько Франція. Вони їдуть до Франції і там платять тому, хто погодиться перевезти їх на човні через Ла-Манш.