Чтение онлайн

— Ховайся за двері! — вигукнув він.

Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.

Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.

— Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? — сказав один з поліцейських.

Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.

Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.

— О, містер ПітерсІ — вдавано здивувався Саймон. — А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.

Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.

— Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», — сказала вона. — Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.

Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона — той, як було видно, великого досвіду не мав, — але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.

Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.

Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.

У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.

— Це твоя кабінка?

— Мого дідуся.

— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?

— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.

Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.

Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:

— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.

Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.

— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?

— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.

— У чому?

Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.

Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.

— Що вони подумали?

Саймон зітхнув.

— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.

За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.

— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.

Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.

— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.

— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.

— Я ж повернувся, хіба не так?

— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.

Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.

— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!

Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.

— Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, — сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. — А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?

Вони всілися на сходах.

— Його не можна залишати тут, — пояснював Саймон. — Поліція стежить за кабінками. Волоцюги часто ламають замки і сплять у кабінках. А тому я подумав про крамничку мого дядька Хорейса. Дядька зараз там нема, і крамничка замкнута, але я знаю, як туди пробратися. Ми всі підемо до крамнички, тільки-но стемніє. Одразу після вечері.

— Після вечері я повинна лягти спати, — сказала Мері.

На його обличчі з’явився насмішкуватий вираз.

— Але ти можеш якось вибратися з дому, правда ж? Ти повинна прийти, адже ви подружилися.

— Він розмовляє по-англійському, — сказала Мері. Вона зовсім забула сказати йому про це. — Якраз перед тим, як ти вернувся, він заговорив зі мною. Ти був неправий, коли казав, що він з Пакистану. Він з Африки, з Кенії. Його звати Крішна Патель.

Позаду, з кабінки, почувся хрипкий стогін, ніби Крішна на відгукнувся на своє ім’я уві сні. Вони увійшли всередину.

Хлопчик ворушився і тер очі.

— Зачини двері, — сказав Саймон, і Мері потягла за ручку. Тепер світло проникало всередину тільки крізь щілини.

Хлопчик схопився на ноги, та одразу застогнав, похитуючись.

— Судома, — сказав Саймон. Він потер йому ногисуглобами пальців. — Ану потупай, розжени кров.

Та хлопчик, видно, ще не прочумався від сну. Він стояв, погойдуючись, і позіхав.

— Хай ще полежить, — запропонувала Мері.

Нагачку висіли купальні рушники. Від них відгонило пліснявою, але це краще, ніж нічого. Мері розстелила рушники на підлозі й Крішна ліг на них. Він згорнувся калачиком, засунувши палець у рот, — як мала дитина.