Чтение онлайн

— Далі немає терника, але там кропива, — сказав Саймон. — Дай мені одну з твоїх сумок, Мері. Тобі потрібна буде вільна рука.

Коли Саймон повів їх далі, Мері зрозуміла, що він мав на увазі. З’явилася стежина, але дуже вузька й заросла кропивою. Вона круто спускалася вниз із пагорба. Земля під ногами була волога й слизька, а кропива росла висока, урівні з ними, і шмагала їх по обличчях. Довкола панувала така тиша, що було чути власне дихання.

— Обережно, тут повалене дерево, — сказав Саймон. — Дивіться, звідки воно впало.

Вони глянули вгору й побачили високо над головою стовбур, на якому білів слід од величезної відчахнутої гілляки, що впала вздовж стежини. Гілляка поросла мохом, стала слизька, і йти по ній було небезпечно. Першим пройшов Саймон, затим повернувся, щоб узяти кошика з котом — так буде надійніше! З кошика не чулося ні звуку.

— Як там Ноакс? — поцікавилася Мері. — Можна подивитися?

— Він спить, — відповів Саймон. — Ми випустимо його, коли дістанемося до острова.

— Якого острова? — запитала Мері, й ніби у відповідь їй дерева праворуч поріділи, й за ними показалося плесо, вкрите килимом яскраво-зеленої ряски.

— Це штучне озеро, — пояснив Саймон. — Колись на тому боці стояв великий будинок, та він давно згорів, а господарі кудись виїхали і ніколи більше не поверталися.

Стежина вела до озера, й тепер іти стало легше. Ще один поворот — і вони побачили острів, так густо порослий деревами і величезними рододендронами, які стелилися по землі, що здавалося, дістатися до нього неможливо. Темне, блискуче плесо в цій частині озера було чисте від ряски, а над ним простягався дерев’яний горбатий місток.

— Місток ненадійний, — сказав Саймон. — Я першим піду з рюкзаком.

Слідом за Саймоном Мері й Крішна пройшли половину мосту, де дошки прогнили й вгиналися, одначе витримали їх. Другої половини майже не було, залишилася тільки одна дошка завширшки з п’ять дюймів.

Внизу стрімко бігла вода. Мері глянула вниз і в неї запаморочилася голова.

— Тут мілко, — сказала вона. — Може, краще перейдемо вбрід?

Саймон похитав головою:

— Надто багато мулу. Може засмоктати.

Він легко перейшов на той бік, немов канатоходець, і повернувся, щоб узяти кошика. Ноакс, видно, прокинувся й почав ворушитися.

— Залиште сумку, — сказав Саймон. — Руки ваші повинні бути вільні, щоб ви могли ними балансувати.

Та навіть без ноші переходити було страшно.

— Не дивися вниз, — попередив Саймон, коли Мері ступила на дошку, але не дивитися вона просто не могла. Вона бачила, як біжить вода, і в неї хололо в грудях.

— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:

— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.

Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.

Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.

Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:

— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.

— Тоді хвалитись нічого, — сказав Саймон. — Якщо було легко, то навіщо хвалитися?

І знову пішов дошкою по сумку. Навіть від самого погляду на нього в Мері запаморочилося в голові. Вона відвернулася і відкрила кошика.

— Поки не випускай його, — сказав Саймон, ставлячи сумку на землю. — Зачекай, поки дістанемося до місця.

— До якого місця?

— Побачиш.

«У Саймона зовсім інший вигляд, — подумала Мері — Стурбованість щезла з лиця, а очі блищать, мов зірки».

— Дивовижне місце, — сказав він. — Потерпи — побачиш.

Саймон був такий збуджений і щасливий, що Мері стало боязко за нього. І поки вони вибиралися нагору, перетинаючи острів, вона мріяла, щоб те місце й справді виявилося таким чудовим, яким він вважав його. Аби не довелося лишень удавати, що воно їй подобається.

Та удавати Мері не довелося. Місце виявилося кращим, ніж вона його собі уявляла. Вони спустилися із порослої мохом кручі й опинилися біля невеличкої бухти, де озеро впадало в печеру. Але яка то була печера! її стіни й стеля були вкриті мільйонами тоненьких кришталевих шипів, які світилися чарівним світлом там, де на них потрапляло сонячне проміння, й так віддзеркалювали рух роди, що, здавалося, самі рухалися та мерехтіли, змінюючи кольори: то вони пурпурові, то рожеві, то золотисті… А якщо піднятися крутими кам’яними уступами з головної печери й пройти звивистими вузькими переходами, то можна потрапити в інші печери й ніші, кожна з яких прикрашена своїм кришталевим узором. То тут, то там звисають грона, схожі на бджолиний рій або на люстру.

— Це грот, — сказав Саймон. — Штучний грот. Його збудували господарі маєтку близько двохсот років тому. Про це я прочитав в одній старій книжці, яку знайшов у крамничці дядька Хорейса. Його скопіювали зі справжнього гроту в Італії.

— Для чого?

— Для втіхи, мабуть. Щоб улаштовувати там пікніки. До головної печери була прибудована навіть пристань. Тільки вона вже зогнила.

— Ті господарі, видно, були казково багаті, — сказала Мері. — Мільярдери. Це діаманти на стінах?

Саймон засміявся:

— Ні, то кварц. А під ним цегла. Її видно в тих місцях, де кришталики повідпадали.

Вони обійшли грот, зачаровані його красою. Потім Саймон повів їх у горішнє приміщення, із сухою втрамбованою долівкою.

Крізь загратоване віконце сюди проникало тьмяне крапчасте світло. В кутку була викопана ямка, прикрита гілками, а в ній було повно консервних банок: лосось, сардини, смажені боби.

— Я купив ці консерви на гроші, які заробив, розносячи газети, — пояснив Саймон. — Щотижня купував по кілька банок. Ми спатимемо тут, Крішно. Я приніс ковдру і спальний мішок…

Крішна дивився на Саймона із захватом.

— Я дуже радий, що ти зостаєшся зі мною, — сказав він.

Саймон зніяковіло глянув на Мері.

— Я сказав мамі, що їду на пікнік і буду ночувати на вільному повітрі. Я часто так роблю під час канікул. І мама ні про що не розпитувала.

— А чому ти мені про це не сказав? — обурилася Мері. — Мені, звичайно, байдуже…

У неї підкотився клубок до горла. Це ж нечесно! Крішну знайшла й урятувала вона, а тепер вони змовляються за її спиною. Хлопці всі однакові. Дружить з дівчинкою, поки нікого немає поряд, а тільки-но з’явиться другий хлопець, вони одразу кидають її напризволяще.