Чтение онлайн

Ваніна, виходить.
– Давно, тільки тут була нецікава розмова, й я ждала вас. Маруся підніма вуаль. Марія Данилівна!

Іван, що обернувся був до Крамарюка, раптом обернувся й, бачучи Марусю, остовпів, не може говорити й мов перед оманою закриває руками очі, а потім одкриває, зробивши ступінь назад.
– Ти? (Протягає руки вперед.) Марусечко!

Маруся. Я в поганій ролі шпіона. (Оглядає кімнату.) По сімейному: тут прийомна і там опочивальня. (Хитається, Хвиля її піддержує й садовить на крісло, Ваніна тікає у другу кімнату.)

Хвиля, услід.
– Людмило Павлівно, тут сі­мейне діло, а ми ходім обідати! (Підходить до дверей. Чути як Ваніна двері замикає на замок.) Ну, от! (Стоїть у кутку з Крамарюком, тихо розмовляє.)

Іван, подавши воду Марусі.
– Марусечко! Чом же ти не написала?

Маруся, опанувавши над собою, встає.
– При­їхала навмисне невзначай!... Тепер - каюсь! О, краще осліпнути й оглухнути, - ніж стратити віру в того, кого лічила найкра­щим між людьми!...

Іван, падає до ніг.
– Марусечко, прости!...

Маруся, стрівожено.
– Я вас ні в чім і не виную... Встаньте й вислухайте мене. (Іван устає й стоїть, похиливши голову.) Очевидно, ви не власні були над своєю душею й серцем, як і я тепер не власна!... Я не хочу примусу робити над вами ради довгу, який ви по­топтали ногами, не робіть же примусу й ви надо мною; не вимагайте прощення від мене: я на компроміси не піду!

Іван. Марусечко, Марусечко! Не розби­вай мого життя!

Маруся. Моє розбите вже на віки! Ах, безумна я, божевільна женщина!...

Іван. О -0 -о! (Пада на канапу.)

Маруся. Для чого я послухала лукавого бездушного еґоїста... Я не повинна була знать ваших низьких таємних діл, і довго не хотіла піднімать завісу, яка ховала від мене ваші пороки.

Іван, ламає руки.
– Прости!

Маруся. І от зробила нерозумно: забруднила себе шпіонством; тепер я знаю все, й наказана за це знання жорстоко: віра моя, мій спокій і щастя сім’ї розбились упрах!

Іван. Не розбились! Ти, ти тільки, ти одна пануєш над моїм серцем і душею! А те, що було, є подлість - признаю! Але це хви­левий настрій, безуміє крови, хміль випад­кової страсти; все це пройде, як неприятний сон, розвіється, як туман - клянусь!...

Маруся. Ні, ні, ні! Ви знали давно мої погляди, ви знали, що я компромісів не при­знаю! (Плаче.)

Крамарюк. Ви - свята женщина! (Стає на коліна.) Простіть! Ґенії й живуть і грішать більше, ніж ми, нещасні червяки... (Остається до краю в одній позі з плаксивою міною.)

Маруся. Махметка! (Входить Махметка. До Хвилі.) Ви виграли заклад! (До Махметки.) Ну, вірний сторожу, йдем! Прощайте, Іване Ма­каровичу! (Ридаючи.) Край усьому!

Хвиля. Куди, нещасна? Вашу руку!

Маруся. Пріч, гадино! Я бачити вас не можу, я гидую взять руку ката!.. (Прудко йде, за нею Махметка; Махметка стає на дверях, показує кулак і виходить.)

Хвиля. Божевільна пуританка, під обо­роною скаженої собаки, стала зовсім непри­ступна!.. Пропали всі надії!.. (Виходить.)

Картина: Іван, узявши себе за волосся, одкинув голову назад, стоїть нерухомо, Крамарюк піднімається й обтрушує платком [128] коліна штанів.

Завіса.

Декорація III дії.

Іван і Крамарюк.

На столі кілька пляшок порожніх і дві пивних. Іван розпатланий, п’януватий, курить, кида одну циґарку, закурює другу, ходить по хаті і стає. Крамарюк допи­ває малими ковтками стакан.

Іван. Хто б ждав того, що сталось? (Ходить.) Зненацька, як грім з чистого неба, впала на мене пригода! Мов вихор, могутним подихом вітру, зруйнував п’ятнацятилітню мою будівлю - і зник!... Я наче сплю! (Мовчить.) Стьопа, ти твердо пам’ятаєш, що тут була Маруся?

Крамарюк. Як вас бачу зараз, так і її бачив.

Іван. І я бачив... Була і зникла, як сон...

Крамарюк. Скрізь об'їхав: ні в одній го­стинниці не було й нема.

Іван. І тільки п’ять хвилин пройшло, поки я опам'ятався й кинувсь наздогін...

Крамарюк. Менше.

Іван. Десять розсильних [129] шукали, - не найшли... Ні, це сон, привиддя!... Мозок мій мов хто долотом довбає... Голова трі­щить! (Павза. Ходить.) Стьопа, мені здається, що я божевільний, і що ти - не ти,

Крамарюк. Я, Їй-Богу, я!

Іван, довго дивиться.
– Так - ти: морда дурацька, нахальна й п'яна - ти!

Крамарюк. Хороші прикмети. Ка, ка, ка!

Іван, подумавши.
– І Хвиля був з нею, з Марусею! Друг!... Приїздив два рази, ви­відав і підвів усе, як у комедії, - падлюка, шпиг! І Маруся з ним заодно! Безумно. Ха, ха, ха! О, Стьопа, Стьопа! Пада на диван і плаче. (По хвилі піднімається.) Людмила.!

Крамарюк. Нема. Вийшла кудись.

Іван. Куди? Ху! Від совісти, як і від своєї тіні, не втечеш.

Крамарюк. Не втечеш!

Іван. І якого чорта я жив рядом з нею - номер [130] із номером? Осліп!

Крамарюк. Так, так - помраченіє. [131]

Іван, довго дивиться на нього, хитаючи головою.
– Ти!

Крамарюк. Я.

Іван. Наливай!

Крамарюк. Іване Макаровичу, сьогодні спектакль.

Іван. Уже скінчився.