Чтение онлайн

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спу­стили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає.
– Ради Бога! Прийом - велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вий­діть! Гам, крик, визови роблять ефект - і завтра збор. [97]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштра­фую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях.
– Іване Макаровичу, кли­чуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [98]– зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не про­пустять скандала, послі [99] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного.
– Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Ма­карович лаяв Софію Іванівну, Денис Павлович п’яний заступався за жінку; а в чому діло, не розібрав.

Крамарюк. Тепер кому скрутиться, а Стьопі змелеться. (Входить Іван.)

Іван. Дияволи! Жінка сцену портить, а п’яний чоловік лізе на бійку. Бездари про­кляті! (Сіда.)

Кактус, у дверях.
– Ще кличуть!

Іван. Іди к чорту! Хіба не бачив: там почався домашній спектакль; якийсь чоловік тягне від барієра за вуха ту даму, що квітки носить щодня. Женщина кричить не своїм голосом, одбивається; всі тепер занялись цим фарсом і аплодують уже не мені, а дамашнім акторам, які розважають публичність після траґедії... Не піду! Чого стоїш?

Кактус. Я дам залізну завісу! (Зника.)

Іван, скида верхню одежу, сіда й розґрімовується.
– Ну, спектакль!

Крамарюк. Великий артист напружує мозок, нерви, а бездари...

Іван, схоплюється.
– Ні, ти тільки в’яви собі: після вдушення Дездемони трагічний настрій опанував душами слухачів, у театрі тихо, мов нема нікого... Постукала у двері Емілія... Отелло читає монолоґ... Далі, далі... нарешті... ,,0, тяжкая, страшна, годино! Тепер, здається, мусіло б настати затьміння сонця й місяця, і зі страху розпастися вселенній...” і в цей мент раптом Дездемона захарчала, як недорізане порося!

Крамарюк, хапа себе за волосся.
– Ах, ах, Мороз по кожі!

Іван. Ілюзія щезла, сміх - і все про­пало! (Сіда, розґрімовується.) Не ждав, щоб Со­фія Іванівна, доволі порядочна актриса, викинула таке коліно; [100] інтриґа бездари її чоловіка, який готов би мене в ложці води втопити!

За сценою. Я не дозволю ображати мою жінку, вона першорядна актриса. (Входить актор; його держить Усай і тягне назад.)

Усай. Іди, голубчику, додому.

Крамарюк, підбіга.
– Денисе, Доня, залиши!

Актор. Підгравайте йому, роби, як він хоче, а творити - не смій...! Він - ве­ликий артист!... Я сам не менший артист і пораяв Соні захрипіти. Вдушена женщина харчить - це натурально!

Іван, хапає стула. [101] Вон, п’яна морда!

Крамарюк, тягне за одну руку актора, Усай за другу, до дверей.
– Доня, Доня! Постраждаєш, будеш каятись!

Актор. Пустіть!

Усай. Ходім, я дам аванса! Чуєш: аванса дам!

Актор. Аванс? Спасибі! Ходім... Соня - першорядна актриса, вона хотіла лекше захарчати, ну... Зірвався голос.. ну... вийшов кікс!... І більше нічого! Дражнить: „харчала як недорізане порося!“... (Виводять.). Я тобі покажу „порося“!

Іван. О, прокляття на вас п’яниці, без­дари! Присмокчеться до театру, як п’явка, держать його ради жінки, і він нічого не робить, завидує й інтриґує! Ах, вимучився! Доволі!... Тікаю в строкові! [102] Входить Усай.

Усай. Зазпокойтесь, Іване Макаровичу! П’яний Донька - божевільний; він завтра попросить у вас прощенія.

Іван. Вигнать їх із театру мітлою обох! Я не буду служити при таких умовах...

Усай. Ах, Боже мій! Ах, Боже мій! І на що ти мене зробив антрепренером і віддав у руки п’яницям, ослам, скотам, свиням! (Іде до дверей.) Повішусь, Їй, повішусь! (Вбіга Крамарюк).

Крамарюк, до Івана.
– Ґрафиня жде вас!

Іван, до нього.
– А Людмила з ґрафом... У...
– У...
– У...! (Мовчить, одривчато.) Я втомився... Не здужаю... скажи - не піду.

Усай, підбіга.
– Іване Макаровичу, не обра­жайте ґрафиню. Вона щодня бере саму до­рогу ложу!

Крамарюк. Просять обоє. І ґраф тут.

Іван. Покатався! Ха, ха, ха!... Скажи: буду, тільки розгримуюсь!

Усай. І чудесно, і чудесно! Вечеря й хороше товариство вас заспокоять! Добраніч! (Вийшов.)

Крамарюк, тяжко зітхає.
– Ох, не знаю, чи по­вечеряю ж то я сьогодні.

Роскішно убраний номер у готелю, кроваті нема.

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Ваніна в ранішнім пеньюарі, п'ють чай.
– На столі масло, молоко, сир, ветчина. Іван ходить по хаті, курить, кида одну циґарку, зараз запалює другу.